В історичній літературі постійно підкреслюється, що Станиславів заснований на перехресті важливих торгових шляхів. Цілком логічно, що при наявності доріг мусили бути й мандрівники. Справді, їх не бракувало. Більшість тільки ночували, аби на ранок рушити далі. Але були й такі, що уважно роздивлялись навсібіч і ретельно занотовували побачене. У 1934 році краєзнавець Юзеф Зелінський зібрав до купи свідчення всіх отих «письменників» і в газеті «Кур’єр Станиславівський» надрукував статтю «Станиславів у спогадах іноземців». Ми цей список дещо розширили…
Хрестоматійний Ульріх Цього мандрівника не цитував хіба вже зовсім лінивий краєзнавець. Він завітав до Станиславова у 1672 році та залишив перший опис новозаснованого міста. Оскільки планів ХVII століття поки що не виявлено, то спогади стародавнього туриста є чи не єдиним джерелом для реконструкторів станиславівської фортеці. Хто ж він був? Називався мандрівник Ульріхом фон Вердумом (від помістя Вердум, що у Фризії — Північні Нідерланди). Роки життя 1631-1681. Промотавши батьківський маєток, вирушив на пошук пригод. Познайомився із французьким таємним агентом абатом де Польм’є (він же монсеньйор Бюваль, він же Жан де Куртене), який узяв Ульріха до себе секретарем. Ця парочка подорожувала землями Речі Посполитої та агітувала за детронізацію польського короля Михайла Вишневецького та обрання французького принца Шарля Паріса де Лонгвіля. У січні 1672 року агенти завітали до резиденції одного з ватажків профранцузької партії Андрія Потоцького. Ось що побачив Ульріх фон Вердум у Станиславові. «Це місто тільки десять років тому із ґрунту наново збудував київський воєвода Анджей Потоцький і назвав його на честь єдиного свого сина, на даний час дванадцятирічного панича, ім’я якого Станіслав. Воно лежить у цілком рівнинній площині на місці, де до цього стояло руське село із церквою Заболотів (Sobloto), яке зараз є одним із його передмість. Із трьох інших сторін місто оточене озерами і мочарами, через які протікає мала ріка Бистриця і впадає у міський рів. Фортифікація складається із шести земляних бастіонів з палісадами внизу, зробленими із цілих дубів. Воєвода планував ще наказати викласти рови і забезпечити їх зовнішніми фортифікаціями. Головна лінія бастіонів має 150 стоп довжини. Збудував ці фортифікації пан Франсуа Корассіні з Авіньйону, підполковник пішої гвардії воєводи. У місті є папський костел, але тільки з дерева, у якому служби правитимуться так довго, аж доки не буде повністю закінчений красивий костел з каменю, будівництво якого вже досить просунулось. Вірмени і русини, тобто греки, також мають по одній церкві, а жиди — божницю. Ратуша стоїть посередині чотирибічної великої ринкової площі. Вона збудована у формі вежі із різними заглибленнями, частково з дерева, частково — із каменю. Також воєвода відкрив тут вищу школу із п’ятьма професорами. Замок, у якому він сам зараз проживає, також зведений тільки з дерева, але вже завезено балки, цеглу та кам’яні плити для другого замку — кам’яного, який має постати у південно-східному кутку міста. Воєвода хоче оточити його вежами та іншими фортифікаційними спорудами, як цитадель. Місто має три брами, збудовані із каменю; на одній із них височіє півмісяць. Заболотів є одним із передмість; з іншого боку є таке саме передмістя, обидва із руськими церквами. Поза містом, на відстані гарматного пострілу, на південний захід знаходиться гарний дубовий ліс довжиною близько четверті милі. Тут ми два дні сиділи спокійно і були чудово прийняті воєводою як у замку, так і в господі. За це ж мій господар, абат де Польм’є, зі свого боку показав себе дуже щедро, роздаючи новорічні подарунки всім, навіть найнижчим двірським служникам». Від себе додам, що державного перевороту не вийшло. Претендента на польський престол, принца де Лонгвіля, вбили на франко-голландській війні, тому таємні агенти ні з чим повернулись додому. Якщо хтось хоче прочитати «розширену» версію спогадів фон Вердума, то йому варто віднайти у бібліотеці дев’ятий номер часопису «Жовтень» за 1983 рік.
Анекдоти від Д’Алейрака Наступним гостем став уродженець сонячної Франції Франсуа Паулін (тобто Поль) Д’Алейрак. Як його тільки не називали пізніші дослідники — Далерак, д’Аллерак, д’Алерац, Даллераца, і навіть — де Леран. У польських джерелах є два варіанти написання прізвища — D’Aleуrac або Dalerac. Отже хто як хоче, так і… Але менше з тим. Свою кар’єру він починав як слуга польського короля Яна ІІІ Собеського. Монарх доручав йому доставку листів до своєї коханої дружини Марисенькі. Згодом Франсуа так втерся у довіру до короля, що той клопотав про його нобілітацію — набуття прав дворянства. Д’Алейрак був свідком багатьох цікавих подій. У 1699 році в Амстердамі побачила світ його книга «Анекдоти про Польщу, або спогади о таємницях правління Яна ІІІ Собеського». Ті місця, що стосуються Станиславова, переклав і надрукував у своїй праці історик ХІХ століття Алоїз Шарловський. Більшість краєзнавців беруть інформацію саме звідти, але один поважний академік у бібліографії зазначив, що користувався саме амстердамським виданням. Француз був досить лаконічним. Про Андрія Потоцького він пише: «Його війська є тут єдиною обороною границь. Він призначає на військові посади, дає містам військові загони, дбає про запаси зброї, наповнює продуктами склади, всі гармати належать його армії». А так виглядало наше місто зразка 1687 року: «Станиславів є одним із найгарніших і найбільших міст (на Покутті). Він розташований на красивій рівнині за дві милі від Дністра, укріплений великим валом правильної форми за сучасним способом; місто має великий палац із каменю, збудований гарно і з оздобами. Ринкова площа, будинки, жителі та арсенал вирізняються серед усіх міст на Русі; місто населяють дуже багаті вірмени та волохи. Судячи за одягом чоловіків та жінок, а також за частими ярмарками, які за багатством та різноманіттям товарів не поступаються ярмаркам Львова і Варшави, можна було б назвати Станиславів серцем Королівства, хоча його околиця повністю знищена». У примітці Юзеф Зелінський припускає, що на рахунок волохів (тобто румунів) Д’Алейрак загнув. Напевно, він потрапив до міста під час великого ярмарку, ось і надивився на приїжджих.
Поки кували підкови Протягом всього ХVІІІ століття подорожні не утруднювали себе шляховими замітками. Перший після Д’Алейрака мандрівник-літератор прибув до Станиславова взимку 1802 року. Це був німецький поліційний чиновник Йозеф Рогрер. Пізніше він надрукує книгу «Нотатки про подорож від турецького кордону, по Буковині, Східній і Західній Галичини, Сілезії і Моравії до Відня». Взагалі Рогрер не планував у нас зупинятись, але під Станиславовом його коні погубили всі підкови. У місті підков не знайшлося, і мандрівник мусив чекати, поки коваль не виготовить нові. На той час Галичина була вже під австрійським пануванням, а Станиславів з колишньої магнатської резиденції встиг перетворитися на провінційну діру. «Надійшов уже найбільш слушний час, щоби розповісти Вам кілька слів про окружне місто, з якого зараз пишу. Одразу на початку мене завели до красивого фарного костелу, високі склепіння якого і багато вільного простору, що поширює світло, звернули мою увагу з огляду на те, що кілька днів назад я бачив відправу у дерев’яному темному костелі у Чернівцях… Повертаючись до Станиславова, мушу зауважити, що у згаданому місті, окрім окружного старости, не живе жоден більш значний чиновник; а тому це місто для кожного, хто звик до культурного товариства і шукає його, не становить суттєвого інтересу. Принаймні цим я розчарувався на передмістях. Як загальновідомо, тут поруч із окружним урядом є так званий forum nobilium [шляхетський суд — перекл.], який вирішує усі правові справи там, де в ролі звинувачених виступає галицька шляхта. І тому мені здалося особливою річчю, що майже кожен із місцевих адміністративних і судових чиновників, які були професійно покликані вирішувати спірні справи, має власний будиночок, який він турботливо доглядає і пильнує у тиші свого садка. Деякі із цих будиночків, які мали найбільше два поверхи, сад, квітковий та овочевий городи, справляли дуже приємне враження. У всій Галичині чиновники від найвищого до найнижчого рівня не живуть так ідилічно, як тут. Від цих будинків, які існують неповні 20 років, віє духом домашнього затишку і згоди, а вигляд із вікон на сади, грядки і дерева, посаджені власними руками (або принаймні власноруч очищені від гусені) — без сумніву, становить найбільшу життєву насолоду для кожного чиновника. Певний службовець, знайомство з яким зробило для мене приємнішими проведені тут години, завів мене у місті до якогось голландського ресторану. Якась дама, підстаркувата, із зачіскою, у жовтій шовковій сукні, сиділа навпроти мене, постійно оперуючи хустинкою, яку то ховала, то прикладала до очей з жалю за старим, віддавна хворим чоловіком, котрого вона нещодавно втратила. По суті хвилювання її, здається, не було велике, а її смуток загоював офіцер із полку Валлонів місцевого гарнізону. Я ледве міг втриматися від сміху. Освічені офіцери місцевого полку Беалю (Beaulieu), хороший і дешевий обід примирили мене зі світом і з цією непостійною у почуттях голландкою. Врешті мене завели до господи, яка мала бути кав’ярнею, де мене обслужила добрим напоєм якась жвава — здається — чешка. Там було так чистенько, що я охоче забув про тверді селянські стільці, на яких треба було сидіти». (Далі буде) Іван Бондарев Переклад з польської Тараса Зайця |
