Вівторок, 2019-09-17, 7:36 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2012 » Березень » 17 » Священича родина Ганушевських – взірець служіння Церкві і народові
9:21 PM
Священича родина Ганушевських – взірець служіння Церкві і народові
Отець Михайло Ганушевський
Відомий церковний і громадський діяч Станиславівщини о. Михайло Ганушевський народився 5 грудня 1880 року в селі Суховоля на Львівщині, у багатодітній селянській родині. Навчаючись у Львівській академічній гімназії, був лідером різних гуртків гімназійної молоді, а на вакаціях проводив культурно-освітню роботу в рідному та сусідніх селах. Студіюючи теологію, одночасно вивчав філософію і право у Львівському університеті, брав участь у студентській акції за відкриття українського університету 1901 р., через що змушений був покинути Львів і продовжити студії у Віденському університеті. Після закінчення студій 1905 р. митрополит Андрей Шептицький висвятив його на священика і призначив своїм капеланом. Через рік отець Ганушевський з дозволу митрополита дістав парафію в Гошеві на Долинщині. Працюючи на релігійному ґрунті, багато зусиль докладає до розвою кооперативного і просвітянського руху. У Долині і в навколишніх селах, де він працював, було засновано українські кооперативи, читальню «Просвіти», а при церквах — «Братства тверезості». 1911 року стає парохом с. Микуличина Надвірнянського повіту. До його парафії належали також села Татарів, Ямна і Поляниця-Поповічівська, де побудував велику церкву, з престолом й іконостасом із кедрового дерева. Від 1913 р. — у с. Дорі та Яремчі, де пробув до 1927 р. як надвірнянський декан. Організовував по селах споживчі та кредиторські кооперативи, осередки «Просвіти». У Дорі заклав кооператив «Гаразд», який мав молочарський, пекарський, кушнірський і кравецький відділи, а для «Просвіти» придбав приміщення для читальні. На початку Першої світової війни за громадську та культурно-освітню діяльність одержав від цісаря Франца-Йосифа найвищу нагороду — Золотий Хрест Заслуги за хоробрість із короною. У воєнні роки отець М. Ганушевський через кооперацію вів обмінну торгівлю з Поділлям. Відсилав туди вагонами будівельні матеріали й одержував продукти харчування, рятуючи таким чином людей від голоду. У 1916 р. тимчасово перебував із родиною в Долині, де працював катехитом у гімназії. 1918 рік застав о. М. Ганушевського в Дорі при душпастирській праці. У листопаді того ж року він організував у Дорі «Гуцульську сотню», з допомогою якої спорудили барикади на залізниці й затримували та роззброювали мадярські військові ешелони, що поверталися до Угорщини, конфісковували награбоване майно. Усі конфісковані цінності отець Михайло відсилав у розпорядження уряду ЗУНР у Станиславові. Маючи у своєму розпорядженні поїзд, який складався з паротяга і кількох вагонів, розвозили паливо й інші потрібні матеріали для молодої Української держави.
В умовах польської окупації попри переслідування влади М. Ганушевський відновив кооперативи, кредитівки, читальні «Просвіти» і «Братство тверезості», які згодом були перейменовані на товариство «Відродження», спілку «Бутин». Рівночасно дбав про майбутні кадри: влаштовував курси для працівників кооперативів та організаторів читалень. Багато у праці на громадській ниві допомагала о. М. Ганушевському його дружина Ірина з Горникевичів, яка, крім своїх обов’язків багатодітної матері, гуртувала біля себе сільських жінок, давала їм різні поради, як виховувати дітей, лікувати хворих. У домі Ганушевських часто збиралася українська інтелігенція, діячі культури Галичини, «пластуни». У 1927 р. отець М. Ганушевський став парохом у селах Угорники і Микитинці біля Станиславова, де виконував обов’язки декана, радника і референта єпископської консисторії. Одночасно продовжував громадсько-корисну працю в Станиславові, очоливши надзірну раду окружного Союзу кооперативів, надзірну раду відділу «Маслосоюзу» й окружне товариство «Відродження», де був опікуном «Пласту». 1928 року став депутатом від УНДП до Варшавського сейму. Очолював комісію виплати військової пенсії колишнім січовим стрільцям. За прикладом батька й матері, яка організувала й очолила в Угорниках Союз українок, їхні старші діти теж брали участь у культурно-освітньому житті.
На початку Другої світової війни о. М. Ганушевський із родиною проживав на Лемківщині, де разом з іншими просвітянськими діячами провів у Сяноці реорганізацію Лемківського кооперативного союзу, який давав багато користі населенню Лемківщини, забезпечував працею молодь, яка туди емігрувала.
У 1941 р. родина Ганушевських пережила велику трагедію. Сина Теофіла, арештованого 1940 року і засудженого на кару смерті, енкаведисти, відступаючи перед німцями, замордували разом з політв’язнями у станиславівській тюрмі. А з приходом німців гестапо того ж року заарештувало отця Михайла і кинуло його до краківської тюрми за допомогу українському підпіллю, звідки він за сприяння українських адвокатів через кілька місяців був звільнений і повернувся з родиною до Угорників. Перед закінченням Другої світової війни о. Михайло Ганушевський не скористався з дозволу єпископа Григорія Хомишина виїхати за кордон, а залишився зі своїми парафіянами.
У березні 1950 року о. Михайла Ганушевського як греко-католицького священика разом із дружиною і молодшими дочками було заслано до Хабаровського краю, звідки хворий, але незламний духом повернувся 1956 року на рідну землю. 9 лютого 1962 р. помер. Поховано о. М. Ганушевського на кладовищі в Угорниках.

Ірина з Горникевичів ГАНУШЕВСЬКА (10.01.1888 р., с. Гузіїв — 7.02. 1986 р., Івано-Франківськ) походила зі священичої патріотичної родини о. Теофіля і Наталії з Долинських Горникевичів. Отець Теофіль був парохом у с. Гузіїв, пізніше у с. Витвиці і в с. Гошеві, після батька, який також називався Теофіль Горникевич.
У родині о. Теофіля і Наталі Горникевичів було семеро дітей. Два сини також стали священиками: о. Мирон Горникевич був довголітнім парохом церкви св. Варвари у Відні, а о. Теофіль Горникевич був капеланом січових стрільців, а пізніше парохом в с. Сихів біля Львова. Перед приходом більшовиків виїхав з родиною до Відня. П’ять доньок вийшли заміж за священиків: отців Михайла Ганушевського, Петра Стерника, Олександра Лонкевича, Петра Богдана Соловія і Ореста Щуровського.
В родині о. Михайла і Ірини з Горникевичів Ганушевських було девятеро дітей: чотири доньки і п’ять синів. Де б вони не були на парохії, Ірина Ганушевська багато допомагала своєму чоловікові у праці: крім обов’язків багатодітної матері, гуртувала біля себе сільських жінок, давала їм різні поради, як виховувати дітей, лікувати хворих. На парохії в Угорниках організувала і очолила Союз Українок.
У 1950 р. за те, що о. М. Ганушевский не підписав московське православ’я, вони разом з дружиною Іриною та двома наймолодшими доньками Мартою і Оксаною були заслані до Хабаровського краю. В 1956 р. були звільнені і повернулись в Україну. Проживали в Станіславі.
Ірина Ганушевська померла 7 лютого 1986 р. на 99 році життя.

Мирон Ганушевський
(27.08.1906, с. Гошів, тепер Долинського р-ну — 14.01.1990, Філадельфія, США) був відомий як один з організаторів українського молодіжного руху на Станиславівщині. Член УВО, «Пласту», спортивного товариства «Сокіл» та ОУН. Закінчив Станиславівську державну українську ґімназію. Разом із братом Богданом доклав чимало зусиль до заснування філій «Пласту» в усій окрузі. Спільно з майбутнім командувачем УПА Романом Шухевичем і Євгеном Полотнюком створив пластунський курінь «Чорноморе» (керівник - проф. Северин Левицький) і табори водного плавання на Дністрі. За активну діяльність був неодноразово ув’язнений польською поліцією. В 1943 р. разом із дружиною Теофілею виїхав до Німеччини. Там у м. Авґсбурзі, в таборі для українських утікачів, опікувався дітьми-сиротами, займався їхнім працевлаштуванням і навчанням. У 1946 р. переїхав у м. Філадельфію (США), де продовжив громадську діяльність. Був членом-сеньйором 10-го Пластового куреня «Чорноморці» та почесним сеньйором товариства «Пласт». Написав спогади про свою співпрацю з Романом Шухевичем у «Пласті» та УВО.

Теофіль Ганушевський
(01.03.1908, с. Лецівка, тепер Рожнятівського р-ну — 1941, м. Станіслав) ще в часи польського панування вступив до Організації Українських Націоналістів, був військовим керівником Станиславівського окружного проводу ОУН. Загинув у більшовицькій катівні 1941 р.
Марія Ґанушевська-Лада-Угорчак (19.04.1909, Волоське Село біля Болехова — 3.05.2007, м. Торонто, Канада) після Другої світової війни емігрувала до США, оселилася в м. Філадельфії, де брала участь у громадсько-культурній роботі. Створила багато чудових авторських вишивок, представлених після її смерті на організованій донькою Софією виставці «Знайдені нитки».
Активною громадською позицією з молодих літ відзначався о. Богдан Ганушевський (18.08.1912, м. Львів - 06.07.2001, м. Нью-Вестмінстер, Канада). Навчався у першій Львівській академічній гімназії, а з 1927 р. — у Станиславівській. Із 1928 р. — пластун 46-го куреня ім. князя Святослава Завойовника у с. Павелчі (тепер с. Павлівка Тисменицького р-ну), згодом — голова цього ж куреня. Зв’язковий у Пластовому Уряді з Головною Пластовою Командою у Львові. Співпрацював з УВО.
27 вересня 1930 р. заарештований польською поліцією. Наприкінці того ж року вступає в ОУН та організовує спортивні товариства «Сокіл» у селах Станиславівського повіту. Одночасно був членом проводу груп Юнацтва та військового реферату ОУН (бойовий відділ УВО). Через часті переслідування покинув навчання в ґімназії, згодом вступив до Львівської Малої духовної семінарії. Одночасно навчався музики в інституті ім. Лисенка. Один із засновників пластового куреня «Чорноморе», аматорських драмгуртків, читальні «Просвіти» та товариства «Луг» у селах Пустомити і Лісневичі на Львівщині. В 1932 р. організував похід юнаків до могил українських січових стрільців на гору Маківку, за що знову був заарештований поляками. У 1935 р. Б. Ганушевський вступив до Львівської богословської академії, у тому ж році за націоналістичну діяльність втретє потрапив до польської в’язниці.
В 1939-1941 рр. жив на Лемківщині, де організував кілька культурно-освітніх і спортивних гуртків.
Після закінчення німецько-радянської війни виїхав до Австрії, а звідти перебрався до м. Реґенсбурґа (Німеччина), де активно включився у громадську роботу: очолив Допомоговий Комітет для українських утікачів у таборі переміщених осіб, заснував дві церковні громади, «Пласт», початкові й середні школи, ремісничі майстерні.
У 1949 р. емігрував до Канади (провінція Альберта), де продовжив релігійну та громадську діяльність: організовував школи українознавства, хори, драматичні гуртки та кооперативи, доклався до побудови п’ятьох греко-католицьких храмів, опікувався пластунським рухом (був обраний головою Міжнародної Скаутської Ради). За невтомну працю на ниві пластунського руху отримав золоті ордени св. Юрія й Вічного Вогню (найвищі пластунські нагороди) та високі церковні відзнаки: звання декана, почесного крилошанина, митрата-пресвітера і генерального вікарія єпархії.
Активну участь у громадському та культурному житті брав і Степан Ганушевський (03.03.1917, с. Дора — 30.09.1996, м. Рочестер, США). Ще під час студій у Станиславівській українській державній гімназії належав до Студентського товариства та Юнацтва ОУН. Згодом навчався у Львівському лісотехнічному інституті. У серпні 1944 р. з дружиною Ольгою емігрував до Німеччини.
Там у м. Інгольштадт приєднався до капели бандуристів ім. Т. Шевченка (керівник Г. Божик-Китастий). Разом з колективом об’їхав майже всі табори українських емігрантів Німеччини й Австрії, пропагуючи українську пісню. Перебравшись згодом до Філадельфії (США), С. Ганушевський став солістом новоствореного ансамблю бандуристів, з яким гастролював містами США й Канади. Після переїзду до м. Рочестера організував секстет бандуристів ім. Т. Шевченка. В їхньому виконанні записані платівки з піснями УПА.
Наймолодший із братів, Тарас Ганушевський (13.06.1919, с. Дора, тепер у складі м. Яремча — 7.12.1998, м. Норд Провіденс, США), після закінчення війни через небезпеку арешту теж був змушений покинути Україну. Спочатку оселився з родиною в м. Реґенсбурзі (Німеччина). Емігрувавши в 1949 р. до США, працював лікарем у м. Провіденс штату Ровд Айленд, брав активну участь у церковному та суспільному житті української громади, став засновником та першим головою УЛТПА (Відділ Нью-Інґленд). Був головою Комітету, який видав два томи «Альманаху Станиславівської землі».

Ірина Ганушевська-Руснак (нар. 11.08.1921 р. в с. Дора) усе своє свідоме життя присвятила громадській праці, до якої прилучилася ще в юності. Навчаючись у Станиславівській приватній гімназії Українського Педагогічного Товариства, займалася в науковому гуртку, була членкинею різноманітних молодіжних організацій. Згодом, уже в еміграції, працювала в Організації Українських Жінок Німеччини, очолила 47-й Відділ Союзу Українок Америки (СУА) та організувала Комітет Збереження Української Спадщини в Рочестері (США), брала активну участь у діяльності Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО).
У 1984 і 1987 рр. очолюваний нею 47-й Відділ Союзу Українок Америки здобув 1-ше місце під час Конвенцій СУА. Завдяки п. Ірині в Рочестері почав діяти клуб «Зустріч», члени якого передавали зібрані від проведених ними культурно-мистецьких заходів кошти на громадсько-добродійні справи. Сім’я Руснаків у числі інших свідомих родин була фундаторкою Української Енциклопедії, Фонду Катедр Українства при Гарвардському університеті, Гарвардського проекту з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України, церкви св. Йосафата в Рочестері й Українського Музею в Нью-Йорку.
За свою невтомну працю вона нагороджена Грамотою почесного членства Союзу Українок Америки (1999), Ювілейною грамотою Івано-Франківської греко-католицької єпархії «За щиру і ревну працю для Божої слави і добра Української Греко-Католицької Церкви» (2000), Грамотою Івано-Франківської обласної державної адміністрації та обласної ради за сумлінну працю, значний особистий внесок у державотворчі процеси та з нагоди 10-ї річниці незалежності України, Грамотою почесного членства СФУЖО (2002) та ін. Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» вручив подружжю Ірині та Миронові Руснакам грамоту за вагомий внесок у справу утвердження української незалежності, підтримку діяльності творчої молоді та розбудову українського молодіжного центру в Києві (2001).
Марта Ганушевська-Малкош нар. 24.04.1926 р. в с. Дора біля Яремче. У 1927 р. родина переїхала до с. Угорники біля Станиславова, де о. Михайло Ганушевський був парохом в Угорниках і Микитинцях.
Вчилася в школі сестер Василіянок у Станиславові. В 1940 р. з родиною виїхала до Сянока на Лемківщині. Там брала участь у спортивних секціях, організованих ОУН. Поступила вчитися до Учительської семінарії в Криниці. Невдовзі батьки повернулися до Угорник, де о. М. Ганушевський був парохом. Марта змушена була припинити навчання.
Під час німецької окупації поступила до Фахової господарської школи на господинський відділ з українською мовою навчання і закінчила її. Директором там була монахиня сестра Софронія Василишин. Знаходилася ця школа в будинку, де тепер є школа № 15 в Івано-Франківську.
Під час другої радянської окупації навчалася в музичному училищі ім. Д. Січинського, на вокальному відділі. На 3 курсі мусила покинути науку.
Отець М. Ганушевський не підписав московське православ’я, і 27 березня 1950 р. родина була репресована і вивезена до Хабаровського краю в Красноріченський радгосп МВД. Там Марта Ганушевська працювала обліковцем у радгоспі, а пізніше майстром пошиття верхнього жіночого одягу.
7 квітня 1956 р., на свято Благовіщення, дістали звільнення і повернулися до дальшої родини у Станіслав. Але їм було заборонено повертатися в Станіславську область, і через це мали великі проблеми багато років.
У 1957 р. Марта Ганушевська вийшла заміж за Володимира Малкоша, колишнього воїна Дивізії «Галичина» і УПА, політв’язня, засудженого на 15 років каторжних робіт. Він перебував 10 років в Норильському концтаборі і брав участь у відомому Норильському повстанні.
У 1989 р. Марта Малкош поступила в члени «Меморіалу», міського осередку «Просвіти» і до Союзу Українок, а також до Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих.
Відновила Союз Українок в Угорниках і Микитинцях, в Угорниках по традиції була вибрана головою осередку СУ, тому що її мама Ірина Ганушевська в 1932 р. була засновницею і першою головою Союзу Українок в Угорниках.
Марта Малкош є почесною членкинею міського осередку Союзу Українок, почесною членкинею Всеукраїнського СУ і почесною головою угорницького СУ.
Оксана Ганушевська-Пиріг (нар. 26.11.1928 р. в с. Угорники) на засланні у Хабаровському краю разом із сестрою Мартою та чоловіком Нестором Пирогом організувала чотириголосий молодіжний хор, із яким їздила по дільницях, де перебували українці. Нині є членкинею Союзу Українок та ревізійної комісії в осередку й філії цього товариства. Співає в хорі «Берегиня».
Петро АРСЕНИЧ,
Заслужений працівник культури України, історик

Переглядів: 658 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019