31 жовтня 1945 року загін УПА здійснив зухвалий рейд на Станіслав, чим спричинив паніку серед радянської партійної та військової верхівки. Минуло не так багато часу, як повстанці знову з’явилися в місті. Але тепер вони не ховались, відкрито ходили вулицями, ще й мали при собі зброю.

Чекісти про них знали, втім, не чіпали, мало того – платили їм зарплату, пише Репортер.

Подвійні агенти

Довший час керівництво Станіславського управління мініс­терст­ва державної безпеки (правонаступника сумнозвісного НКВС) керувалося постулатом, що «хороший бандерівець – це мертвий бандерівець». Однак, з приходом нового заступника начальника управління підполковника Арсенія Костенка тактика змінилася. Відтепер партизан намагалися брати живцем, перевербовувати й використовувати проти своїх колишніх побратимів.

10 лютого 1951 чекісти захопили криївку УПА біля Єзуполя. Під час штурму всі підпільники загинули. Крім одного – «Байденка», якого присипало землею після вибуху гранати. Він погодився співпрацювати й почав здавати товаришів. Рядових повстанців одразу віддавали під суд із подальшою стратою або висилкою до таборів. Але чекістів більше цікавили керівники, які мали зв’язки та володіли цінною інформацією. Їм пропонували «спокутувати провину» перед радянською владою, обіцяючи пробачити участь в УПА. Незабаром Станіславське УМДБ мало близько 40 перевербованих агентів.

Збереглися цікаві спогади поручника УПА Миколи Коржа на псевдо «Сокіл». Він потрапив до рук органів на конспіративній зустрічі, яку йому призначив керівник. «Сокіл» навіть не міг уявити, що людина, яку він добре знає, співпрацює з МДБ. У Станіславі до нього ставилися добре, не били, нормально годували, пропонували співпрацю. Тримали не в камері, а в окремому кабінеті, куди приносили їжу. З ним регулярно спілкувалися підполковник Костенко і начальник агентурного відділу майор Форманчук. Вечорами молоді лейтенанти розповідали йому про переваги радянського строю.

Згодом Миколу Коржа поставили перед вибором – або починаєш виконувати спецзавдання, або віддаємо під суд, який однозначно винесе вищу міру покарання. «Сокіл» погодився. Незабаром його залучили до першої операції.

Переодягнули у цивільне, видали зброю, щоправда, без патронів. На завдання завжди виїжджали двома машинами – перша із спецбоївкою, друга – з солдатами МДБ. «Сокіл» разом з кількома перевербованими повстанцями мав захопити ватажка – «Ворона». Керівника треба було взяти обов’язково живим, а ось охоронців «Ворона» наказали перестріляти. Таким чином нові агенти доводили свою відданість режиму та відрізали собі шлях до відступу.

Після кількох операцій новачків повезли літаком до Києва. Перед тим кожному вручили подарунок – валізу, костюм, пару взуття. Влаштували екскурсію центром, зводили у музеї Шевченка та Леніна, показали новобудови. Агентів навіть прийняв заступник міністра держбезпеки – генерал-лейтенант Поперека.

По поверненні «Сокола» залучили ще до декількох операцій із захоплення ватажків УПА, після чого на знак особливої довіри перевели мешкати на квартиру. Це сталося у листопаді 1951 року.

На вулиці Товарній

У Станіславі усі спецагенти компактно проживали на вулиці Товарній (тепер Фотія Володимирського), яку місцеві мешканці охрестили «бандерівською дільницею». Одруженим виділили окремі будинки, а холостих селили по кілька чоловіків. Сусідом «Сокола» виявився «Байденко», який раніше за всіх перейшов на бік червоних.

Працівники МДБ здійснювали постійний нагляд за своїми підопічними.

«Нам забороняли виходити на головні вулиці, в кіно або театр, – згадує Микола Корж. – Якщо хотів куди-небудь піти, то потрібно було доповісти офіцеру, який постійно був на тій вулиці. Нам дозволялось щоденно виходити на прогулянку на три години перед вечором по бічних безлюдних вулицях. Суворо заборонялось говорити з цивільними особами, особливо з селянами. Суботи і неділі були у нас вихідними, ми могли в ці дні піти на цілий день, але все-таки треба було доповідати, куди йдеш і для чого.

На вулиці Товарній людина ­боялася і своєї тіні. Там важко було знати, хто що думає, небезпечно було що-небудь говорити, за одне тільки слово людина може знову попасти за грати».

Справжнім пострахом агентів був їхній куратор – начальник відділення капітан Шиманко. Він регулярно навідувався на Товарну, вламувався у будинки, перевіряв, що роблять підопічні. Забороняв виходити до центру, якщо раптом зустрічав когось у місті, міг з матюками вигнати людину з кафе чи з зали кінотеатру. За найменшу провину погрожував в’язницею. Крім того, капітан часто був напідпитку, хоча «часто» – це занадто м’яко сказано. Агенти згадували, що тверезим його просто ніколи не бачили.

Щодо культури офіцерів МДБ, то в основному чекісти не могли зв’язати двох слів без матюків, на допитах і плювали, і кидали недопалки просто на підлогу.

Забезпечення спецагентів було непоганим. На місяць вони отримували від 750 до 1500 рублів. Для порівняння, вчитель тоді заробляв 700 рублів, а слюсар – 420. Крім того, за польові виїзди платили добові, за успішні операції – премії, раз на рік видавали 1500 рублів на придбання одягу. Взимку виїздів не було, але зарплата капала.

Також на Товарній був клуб, де читали лекції, невелика їдальня, де також можна було випити пива, а по вихідних у будинку управління МДБ безкоштовно показували художні фільми. На лекціях колишнім повстанцям розповідали про те, що більшовики «несуть у народні маси щастя, процвітання і велику культуру».

Пропаганда і дійсність

Втім, достатньо було вийти на вулицю, аби переконатись, що лектори брешуть. Незважаючи на заборони, спецагенти час від часу забрідали у центральні райони Станіслава. Поручник «Сокіл» неодно­разово бачив різні трафунки.

«Одного разу, ідучи із сотником «Хмарою», ми побачили, як один п’яний полковник біг по головній, так званій Радянській, вулиці за якоюсь дівчиною, – пише Корж. – Другий випадок: п’яні солдати на цій же вулиці били полковника по обличчю, а натовп цивільних стояв довкола і дивився, як на якесь диво. Наступного разу ми бачили, як міліція замість того, щоби слідкувати за порядком у місті, зчинила між собою бійку. Про вуличні вульгарності навіть не хочу згадувати».

Під час екскурсії по Києву колишнім повстанцям показували магазини, заповнені різноманітними товарами, з чорною ікрою включно. Однак у Станіславі вони бачили зовсім інше. Харчів гостро бракувало, людям доводилось стояти день і ніч у довжелезних чергах, аби купити хліба. Знову надамо слово поручнику «Соколу»:

«Одного разу ми побачили біля одного магазину великий натовп. Ми поцікавились, що там продають. Людина нам відповіла, що завтра (завтра! – авт.) будуть продавати муку, і кожна людина зможе купити собі кілька кілограмів. Ми підійшли ближче, щоб краще придивитись до цього натовпу. Заради цікавості я почав рахувати, скільки там стоїть народу за мукою і скільки міліції, що наводила порядок. Я нарахував більше 300 людей, що стояли біля магазину і 20 міліціонерів. Там можна було почути плач, лайку, прокляття. Люди товпились одні вище других, тільки б ближче стати до дверей магазину. Хто був слабодухий або похилого віку, той не міг витримати натиску натовпу, падав під ноги, на нього ніхто не звертав уваги, тільки пізніше витягували з натовпу напівживу людину і санітарною машиною відправляли в лікарню. Такі видовища можна було побачити на кожному кроці».

Самі агенти у чергах не стояли, оскільки обслуговувались у спец­їдальні. На побут їм теж не було чого нарікати, але вулиця Товарна все одно залишалась кліткою, хоч і «позолоченою». Хтось звик і змирився, втім, дехто мріяв вир­ватись на волю.

Закінчення буде.

Іван Бондарев