Інколи буває, що люди навчаються на спеціалістів однієї професії, але потім знаходять себе в зовсім іншій діяльності. Так буває і з будинками. Збудовані з однією метою, вони згодом успішно використовуються у зовсім інших цілях і входять в історію саме так. Причому мешканці міста у різні історичні періоди настільки звикали сприймати ці кам’яниці у новому амплуа, що рідко й згадували про їхнє початкове призначення – пише “Західний кур’єр”.
Спадок єзуїтів
Теперішня катедра – архікатедральний собор Воскресіння Христового – була збудована Юзефом Потоцьким для отців-єзуїтів, які прибули сюди в 1716 році. Його спорудження було завершене в 1729 році, але внаслідок недбалого будівництва ця споруда стояла недовго, бо вже в 1750 році потрібно було братися майже до повного її розбирання і нового будівництва. Будівництво розпочали в 1753 році, через десять років костел нарешті освятили. Однак невдовзі після цього, внаслідок закриття єзуїтського ордену в 1772 році, костел перейшов під керівництво місцевого гімназійного катехита і був від того часу храмом для станиславівської шкільної молоді. В 1815 році пожежа знищила місцеву парафіяльну церкву святого Миколая. Тому на прохання парафіян-українців їм дозволили правити в костелі служби в греко-католицькому обряді. В 1826-1835 роках була здійснена ґрунтовна реставрація святині та оновлено її інвентар. У 1845 році один вівтар для окремого користування віддали греко-католицькій парафії, а через чотири роки, в 1849 році, австрійська влада подарувала їй весь костел. Однак служби латинського обряду правилися й надалі, але лише по неділях і святах для гімназійної молоді. В 1900 році їх було перенесено до колегіати.
У зв’язку з перетворенням цього костелу на церкву протягом другої половини ХІХ століття було здійснено ряд змін у внутрішньому інтер’єрі для пристосування його до релігійних потреб греко-католиків. Святиню ще кілька разів реставрували вже після прийняття її до греко-католицької парафії. Перша більш ґрунтовна реставрація відбулася в 1876 році в зв’язку з перетворенням її на кафедру греко-католицького єпископа. Після руйнувань Першої світової війни протягом 1922-1923 років провели ще одну реконструкцію, після якої барочні шоломи веж стали вужчими і вищими. Ескізи створив львівський архітектор Іван Левинський.
Якщо у когось із поціновувачів історії нашого міста запитати, де у Станиславові знаходилася кам’яниця Ґонткевича, мабуть, не кожен зможе дати правильну відповідь. Однак це всім відомий будинок № 16 на вул. Січових Стрільців. Його збудували десь у середині ХІХ століття. Як дослідив краєзнавець Іван Бондарев, у переписах за 1880 і 1890 роки вказано, що цією кам’яницею тоді володів Міхал Ґонткевич. Це була звичайна чиншова кам’яниця, приміщення в якій здавалися в оренду. В останні роки ХІХ століття власницею будівлі була Антоніна Ґонткевичова, ймовірно, вдова попереднього власника. Тоді в будівлі розміщалася цукерня Юзефа Збєґені, редакція газети «Дзєннік станіславовскі» та приймальня лікаря Якуба Бірера, колишнього штабного лікаря і колійового медика у Львові.
На початку ХХ ст. власником будівлі став Озіяш Герш Єґер, і для неї почався цілком новий етап розвитку. Кам’яниця стала своєрідним центром винарства у Станиславові, адже тут розмістився найкращий у місті магазин алкогольних напоїв і ресторан, де подавали вишукані вина. Протягом 1908-1910 років новий власник капітально перебудував кам’яницю, пожертвував портиком, але наростив третій поверх. Так народився знаменитий пасаж Єґера, якому в наші дні загрожує повне руйнування.
«Міський базар»
Будинок на вул. Галицькій 7-А відомий краєзнавцям як колишня гауптвахта, адже початково тут розміщався карцер для солдатів, які в чомусь провинилися. Якщо ми погортаємо підшивки газети «Кур’єр станиславівський» початку ХХ століття, ми знайдемо там багато згадок про цю споруду, але вже в зовсім іншому амплуа. В 1860-х роках місто викупило будинок у військового відомства, у підвалах розмістили склади, а перший поверх здали в оренду численним крамничкам. У народі цей «торговий центр» називали «міським базаром». Певний час тут розташовувалися міське казино, ремісниче товариство «Гвязда», а також дуже важлива для міста інституція – Міське бюро праці, прадід сучасної Міської служби зайнятості. Воно було відкрите 3 листопада 1902 року. Згідно з уставою міської ради, Бюро праці виступало посередником між працедавцями, що мешкали в Станиславові, і працівниками незалежно від їхнього місця проживання. Бюро допомагало при пошуках праці як для кваліфікованих працівників (промисловість, торгівля), так і для некваліфікованих (поденна робота), для хатніх слуг, учнів промислових професій.
Кандидати повинні були заповнити просту анкету, яка включала питання про бажану роботу та фахові вміння, а працедавці вказували в анкеті, якого саме працівника шукали. Всі послуги надавалися безкоштовно, а якщо до роботи Бюро праці виникали претензії, то звертатися потрібно було безпосередньо до президії магістрату.
Довший час у «міському базарі» працювала крамниця емальованого посуду фабрики «Сецесія», розташованої у місті Пресбурґу (давня назва Братислави). Емальований посуд у Станиславові початку ХХ століття був ще новинкою і викликав трохи насторожене ставлення. Так, на шпальтах тодішньої преси можна знайти моторошні історії про «жертв» такого посуду. Наприклад, про одного пана, який випадково проковтнув шматочок емалі, що відпала від стінки посудини, і помер. Свою майстерню у «міському базарі» розмістив і відомий у місті палітурник Войцех Лепянка, який займався палітурними роботами ще з 1866 року. Зараз у цій будівлі «мешкають» книжки, адже тут розташована бібліотека медичного університету.
Кам’яниця пані Грегорович
Кам’яниця на вул. Мазепи, 20 була збудована на замовлення місцевої вірменки Антоніни Грегорович у 1892 році. Цей будинок був чиншовою кам’яницею – власниця здавала його в оренду різним крамницям та інституціям. Пізніше будинок кілька разів змінював власників. Але ця кам’яниця ввійшла в історію насамперед як приміщення, в якому розміщалася Друга цісарсько-королівська гімназія. Вона розташувалася тут у 1907 році, а у міжвоєнний період стала Першою польською гімназією імені Мечислава Романовського. Серед її викладачів було багато відомих людей, наприклад, Микола Лепкий – рідний брат письменника Богдана Лепкого. Хоча гімназія вважалася польською, там навчались також українці і євреї.
У 1913 році цей навчальний заклад гучно прославився завдяки подвигу одного з учнів – десятирічного Мечислава Сенчака. Хлопець здійснив справді героїчний вчинок – врятував двадцятирічного робітника. Восени 1913 року біля Бистриці Тисменицької працювали робітники, що займалися регуляцією течії. Раптом один з них упав у воду й почав тонути. Поряд стояли його товариші, але ніхто не поспішав йому на допомогу. На мості були кілька солдатів, але вони теж лише спостерігали за всім, що діялося. А малий Мечислав, недовго думаючи, скочив у чотириметрову глибину, навіть не скинувши одягу, й урятував робітника. На гімназійному подвір’ї в присутності всіх учнів закладу директор гімназії Целестин Ляховський вручив хлопцеві подяку від намісництва і грошову премію в розмірі 52 корони і 50 галерів. Сповнені гордістю товариші малого героя, учителі й директор тепло привітали його із заслуженою нагородою.
Резиденція уряду ЗУНР
Будівля на вул. Шевченка, 1 відома як колишній готель «Австрія», але ввійшла в історію найперше завдяки тому, що у період ЗУНР була резиденцією українського уряду, де відбувалися важливі зустрічі, прийоми та історичні події. Готель «Австрія» збудували восени 1913 року. Це була велична чотириповерхова кам’яниця з двома парадними фасадами, великими мансардними приміщеннями та вежею з годинником. У 1914 році тут відкрили респектабельний готель, ресторан, кафе і кінотеатр.
У період ЗУНР Станиславів був тимчасовою столицею і перетворився на важливий центр політичного і дипломатичного життя. 2-3 січня 1919 року в залі кінотеатру «Австрія» проходило перше засідання Української Національної Ради ЗУНР, яке ухвалило рішення про злуку з УНР. З цієї нагоди 3 січня відбувся військовий парад, який приймав, стоячи на балконі готелю, президент ЗУНР Євген Петрушевич. Серед учасників параду був Левко Лепкий, брат Богдана Лепкого – видатного українського літератора, художника та громадського діяча. В місті також побували різні делегації – Наддніпрянської України, Угорщини, Франції. В 1919 році в готелі «Австрія» зупинялися письменник і голова Директорії Володимир Винниченко, перший президент УНР Михайло Грушевський та інші видатні особистості. Тут працювали Левко Бачинський, віцепрезидент Національної ради ЗУНР, Кость Левицький, голова Державного секретаріату ЗУНР, Дмитро Вітовський, державний секретар військових справ ЗУНР.
26 лютого 1919 року тут відбулася урочиста зустріч на честь головного отамана Симона Петлюри. В своїй промові він підкреслив значення галицької України в побудові української держави і виголосив тост за єдність українських земель. Наступного дня Петлюра влаштував прес-конференцію для представників галицької преси. Говорили про більшовиків, роль галичан у боротьбі з ними, економічні інтереси та «політичний розум». Як зазначала тодішня преса, «розуміється само собою, що приїзд Голови Директорії й Головного Отамана до Західньої Области У.Н.Р. закріпить ще більше ті тісні й сердечні зв’язки між Великою Україною й нашою Областю, які мали місце вже й дотепер і припечатанням яких була недавна однодушна історична ухвала Української Національної Ради про вічну злуку Західньо-Української Народньої Републики з Великою Україною».
5 квітня 1919 року в цій будівлі приймали американську військову місію, що складалася з кількох вищих офіцерів. Під час бенкету, влаштованого на честь американських гостей, голова місії у своїй промові підкреслив відвагу українського війська і відзначив порядок, який панував у державі. Наступного дня відбулася конференція за участю американців і голови уряду ЗУНР Сидора Голубовича. Конференція тривала до полудня, а потім Голубович і американські гості вирушили на зустріч із міністром оборони ЗУНР полковником Віктором Курмановичем. Зі Станиславова американці вирушили до Рівного, щоб зустрітися з отаманом Петлюрою та іншими членами Директорії.
Олена БУЧИК |
