Історія, яку ми розкажемо, впевнила нас ще раз у тому, наскільки дослідник повинен критично ставитись до документального джерела. Критично не в тому плані, щоби заперечити чи засумніватися в об’єктивності інформації, а в намаганні знайти зерно істини. У спеціальній літературі з історії Української Церкви неодноразово трапляються згадки про короткочасне існування в княжому Галичі-Крилосі наприкінці ХVІІІ ст. греко-католицької Духовної Семінарії. Найбільших успіхів у дослідженні цієї важливої проблеми досягнув наш земляк, відомий історик Зеновій Федунків. Зокрема, він виявив спогади галицького греко-католицького митрополита, кардинала Михайла Левицького, який, будучи учнем Станиславівської гімназії, приїхав до Крилоса, щоби у 1788 році, вже після закриття Семінарії, оглянути руїни Святоіллінського монастиря. Визначний український мистецтвознавець Йосип Пеленський у своїй книзі «Галич в контексті середньовічного мистецтва» наводить спогади одного з крилоських старожилів, який був впевнений, що поруч із храмом святого пророка Іллі наприкінці ХVІІІ ст. діяла Духовна Семінарія, яка готувала кляшторних клериків, тобто ченців-знавців монастирської документації і вмінню її вести. Той же дослідник З. Федунків виявив серед рукописних матеріалів Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника працю православного історика ХХ ст. отця Іларіона Карп’яка, де він стверджує, що в келіях Святоіллінського монастиря з ініціативи єпископа Петра Білянського в 90-х рр. ХVІІІ ст. дійсно відкрилася однорічна єпархіальна гімназія. Про цю подію з історії богословської освіти в Галичині неодноразово згадував у своїх численних мистецтвознавчих працях львів’янин Володимир Вуйцик. Вперше церкву святого пророка Іллі віднайшли і розкопали у 1883 і 1884 роках професор Львівського університету Ізидор Шараневич та священик села Залукви Лев Лаврецький. У другій половині ХХ ст. її повторно досліджували археологи Михайло Каргер, Юрій Лукомський та Олег Мельничук. Дослідники датують її будівництво (досить широко) другою половиною ХІІ ст. – початком ХІІІ ст. Науковець В. Вуйцик виявив у львівських архівах безцінний документ – інвентарний опис Крилоського Святоуспенського монастиря і його філії при Святоіллінському храмі, складений 10 жовтня 1749 р. монахом-василіянином Олександром Земкевичем. Ось що він пише про монастир святого пророка Іллі: «Цей монастир з незапам’ятних часів є фундований. Церква його під титулом святого пророка Іллі збудована лише з тесаного каменю, особливої форми з огляду на давність. Невідомо ким, чи ще князем Володимиром, чи його наступниками зведена, бо в році від Створення Світу шість тисяч п’ятсот сімдесят дев’ятому, а від Різдва Христового 1071 (який рік над дверми є відтворений) вимурувана. Повністю ні в чому – ні в стінах, ні в склепі не нарушена». Якщо наведений в документі напис над дверима походить з часу її побудови, то це буде перша за всю, більш як столітню історію досліджень архітектури давнього Галича, конкретна дата, яка відноситься до ХІ ст. В описі ченця О. Земкевича є ще одне важливе повідомлення, яке розширює сучасні знання про пошанування чудотворних ікон Божої Матері в Україні. Виявляється, що в середині ХVІІІ ст. у великому вівтарі Святоіллінської церкви знаходилася чудотворна ікона Матері Божої Радавської, що походила зі старовинного Перегінського монастиря в урочищі Радава. Сюди її перенесли кілька років перед тим. Отже, з огляду на багатовікову історію храму пророка Іллі та церковні реліквії, які перебували в ньому, святиня ідеально вписувалася в майбутню програму діяльності Духовної Семінарії. Але чому саме наприкінці ХVІІІ ст., коли слава княжого Галича вже померкла та й годинник часу достукував останні епізоди з життя храму, тут постав один із Світильників Істини УГКЦ? Очевидно, це було пов’язано із тими епохальними змінами, які відбувалися упродовж ХVІІІ ст. в історії нашої Церкви і, найперше, з діяльністю трьох львівських єпископів – Варлама, Атаназія і Льва Шептицьких (1710-1779рр.), спрямованою на піднесення релігійного й просвітного рівня в народі, зростанню авторитету та освіти світського духовенства. Разом з тим, верховний провід Української Церкви завжди намагався воскресити традицію, пов’язану з Крилоською горою, як визначним центром християнства. Так було на початку ХІV ст., коли саме в Крилосі стала діяти Галицька митрополія. У ХVІ ст. з попелу постала Успенська церква. На початку ХVІІ ст. в Галичі-Крилосі функціонувала найбільша в Україні релігійна друкарня. Заснована водночас із Львівською (1779) Галицько-Крилоська (так її називають в латиномовних документах) Духовна Семінарія проіснувала 6 років (до 1785 р.). У 1784 р. її закрили згідно з розпорядженням імператора Австрійської держави Йосифа ІІ. Щоби випускники мали змогу здобути повну освіту, то навчальний заклад продовжував функціонувати ще один рік. Вихованці Галицької Духовної Семінарії проживали у приватних помешканнях, а до Святоіллінського монастиря приходили тільки на навчання. Навчальна програма цього закладу була ідентична до програми Львівської семінарії. Вихованці перш за все отримували найнеобхідніші знання для душпастирської праці. З догматики їм викладали основні правди святої віри. Морального і пасторального богослов’я вчилися з підручника «Нравоучительної богословії». Особлива увага приділялася способам уділювання Святих Тайн, обов’язкам пароха, вмінню виголосити святу проповідь. Студенти проводили практичні лекції для катехізації дітей. На практичних заняттях в Семінарії молоді богослови виголошували проповіді перед своїми товаришами українською і польською мовами. Після критичних зауважень і виправлених помилок їх направляли в галицькі церкви, де вони виголошували свої перші проповіді народові. Отець-доктор Мирослав Марусин відзначає у своїх наукових працях, що в обидвох галицьких Семінаріях значна увага приділялася вивченню Ірмологіона, київських церковних наспівів, хоровому співу, який в часи єпископа Льва Шептицького стояв дуже високо в Західній Україні. Духовний навчальний заклад давав основні знання обряду, для цього студенти мусіли глибоко студіювати Требник і Устав Богослужінь. Важлива роль відводилась виховній дисципліні, так званій «політиці», на заняттях з якої навчали майбутніх священнослужителів умінню поводитися в громадськім і товариськім житті. На жаль, ми не знаємо скільки всього богословів випустила Крилоська Семінарія. Проте достеменно відомо, що 96 випускників семінарії були висвячені у Львові, з них лише 23 до вступу до семінарії не навчалися в гімназії, всі інші пройшли той чи інший курс гімназійної підготовки: 2 закінчили перший клас гімназії (інфірму), 1 – граматику, 22 – синтаксу, 20 – поетику, 22 – риторику, 6 - філософію. Як зазначає сучасний церковний історик отець Микола Пристай, більшість галицьких семінаристів були: синами священиків – 71, кріпаків – 9, міщан – 4, дяків – 3, рільників – 3, мельників – 2, шляхтичів – 2, солтисів – 2. Збереглися відомості тільки про двох викладачів Галицької Семінарії – Євстахія Липницького та Василя Могильницького. Син крилошанина Осипа Липницького закінчив філософію та богослов’я у Панській колегії театинів у Львові. Півтора року був викладачем догматики та морального богослов’я в Галицькій єпархіальній семінарії. Після висвячення (4 серпня 1782р.) призначений сотрудником у свого стрия Андрія, а після його смерті (13 листопада 1792 р.) став парохом Зарваниці. Василь Могильницький навчався в Крилоській Духовній Семінарії, згодом викладав в цьому навчальному закладі. Після закриття Семінарії, Святоіллінський храм-ротонда і монастир почали швидко занепадати. На початку ХІХ ст. церква вже стояла без склепіння, через що її розібрали на матеріал для побудови Єпископського палацу біля Успенської церкви в Крилосі. Очевидно, що настала пора увіковічнити це священне місце для нашої церковної історії, бо фундаменти Святоіллінської церкви знаходяться майже при узбіччі траси Івано-Франківськ-Львів, якою щоденно проїжджають тисячі людей з України і цілої Європи. Воно того вартує навіть тому, що в Святоіллінському монастирі провів свою останню ніч на Батьківщині перед від’їздом на Захід творець першої у світі Конституції, гетьман України Пилип Орлик. Ігор Коваль, почесний краєзнавець України Наталія Духович, методист центру туризму і краєзнавства |
