Аж гарячий, важкий і трохи колючий. У Карпатах їх і нині роблять майже прадідівськими методами, і тільки такий ліжник є помічним на здоров’я та настрій. Секрети ліжникарства найкраще знають у столиці цього промислу — в косівському Яворові.
Ведмідь люльку курить Гори стрічають холодом і дощем. Дорога не дивує ямами. Але якось тут спокійно, просторо. При в’їзді в село стоїть масивний, майстерно вирізьблений вказівник — Яворів. Село велике — 14 км. Місцева голова Катерина Шкрібляк погодилася повозити-поводити журналіста по тутешніх майстринях. По селу на жердках висять ліжники. «У нас немало людей їх роблять, а зараз ми їдемо до цілої династії, у них і бабуся тче, і дочка, і внуки. От бачите ту хату?», — каже голова й показує кудись на гори. Цій дорозі асфальт ніколи не був рідним. Але як гарно?! На горбі невелика хата зі зруба, а кругом гори парують. «То ведмідь люльку курить», — сміється пані Катерина. На ганку чекає старенька жіночка. «Слава Йсу». «Слава навіки. Заходьте». На стіні біля дверей помічаємо пам’ятну дошку знаному не тільки на Гуцульщині різьбяреві Юрію Корпанюку. Виявляється, він сам будував цю хату, а господиня — його донька Анастасія. У великій кімнаті очі розбігаються — вся завішена тканими килимами, старими образами та знимками. На сволоках вправною рукою вирізьблені загадкові орнаменти. «То тато різьбив, — каже пані Настя. — Але ви ж на ліжники приїхали дивитися?». На поміч прибігає її дочка Ганна Маротчак. Жінки розстеляють посеред кімнати білий у сіру смугу ліжник. Великий і колючий. «Він мусить такий бути, то тільки з несправжньої вовни не колючий», — сміються жінки. І додають, що то треба добре наробитися, аби такий-от вийшов. «А ви де вчилися?». «Я у мами», — каже пані Ганна. «А я мами не пам’ятаю, померли, як я мала три роки, — тихо каже пані Настя. — Так виділа, як другі роблять, то й навчилася. Як у нас кажут, біда учит усьо робити».
Нитка з диму Справжні ліжники роблять тільки з овечої шерсті. Хоча овець в Яворові майже нема. «Ще десь у селі є пару, один чоловік тримає там у дужчих горах, — каже Ганна Маротчак. — А так шерсть возять із Закарпаття та Молдавії, а ми купуємо». «То тепер вже легше, можна купувати чисту, — підхоплює її мама. — А колись треба було пару годин мити, полокати, сушити. А далі на граблю й чесати, аби було таке», — показує на оберемок шерсті, білої як той дим, яким парують гори. Нині, кажуть, у селі є чесалка, люди носять туди куплену вовну, а забирають вже таку. Пані Настя бере веретено — довгу дерев’яну паличку — кілька рухів, і з купи вовни вимотується пухка нитка. Ще кілька — і вона вже перетворилася на клубок. «От вам і гушка, — каже жінка. — З таких вже й робимо ліжники». Великий чорно-білий кіт зобачив той клубок і почав ластитися до ніг хазяйки. «Ти, Мусійку, лишайся тут, — каже вона. — А ми до станків». Майстерня — за хатою. Невелика кімната, грубка, стільчик і два верстати. На одному незакінчений ліжник, на іншому — гора різнокольорових клубків. «Ми шерсть красимо, — каже пані Настя. — Але нині люди не хочуть таких густих кольорів, то беремо лиш трошки крашеної та змішуємо з білою чи сірою, аби легенький колір був». По секрету додає, що краще купувати природні ліжники, бо та фарба при пранні може «трошки пустити». Ліжник на верстаті вже майже закінчений, каже її донька, та вправними рухами, навіть око не встигає вхопити, починає перепихати грубі клубки між тонкими нитками основи. Раз — натиснула дошку внизу, два — притягнула перетинку зверху, три — ще раз дошка внизу. Ліжник стає на шар довший. Хочете попробувати? Звісно. Поки пані Ганна показує, як то робити, її мама розповідає. «Ці тонкі нитки також з вовни, колись їх так само прєли вручну, але то треба було сидіти й сидіти. Нині купують готові. А є такі, що роблять на простих нитках. Але той ліжник на трошки. Береш, тріпнеш, нитка порвалася, вже є дірка». «Ви нитки не затягуйте, бо буде дірка, а тут ще одну тоненьку з основи захопіть, — підказує пані Ганна. — Тепер притискайте дошку». Промучилася хвилин 15 і, здається, щось таки напартачила. То не страшно, заспокоюють господині, повитягуємо, то всі спочатку так. За словами пані Насті, за день можна зробити цілий ліжник, якщо мати все готове. Сама вона 33 роки проробила у художній майстерні в Косові, то там була норма 4-5 ліжників на місяць. Але ніхто готового не давав — усе треба було самим робити. Як в’явилося, виткати ліжник — це ще не все. Далі він має пройти через валило. Пані Ганна приносить два ліжники: один ще у валилі не був, а інший вже після нього — значно грубший. Це вода робить, каже вона, зі станка двоспальний має 2,2 м, а після валила збігається до 1,8. І останній штрих — ліжник розчісують грубою щіткою, аби став пухнастим. З цим ще треба з добрих дві години помучитися. Хоча, кажуть мама з дочкою, як гуцули роблять для себе, то буває, що лишають нечесаним. По-перше, з нього не так шерсть лізе. А, по-друге, такий більше помагає при радикуліті, остеохондрозі, як ноги крутить. Кажуть, у горах цей рецепт перевірило на собі не одне покоління. Важка та робота і виходить направду дивовижно. Хоча заробіток з того просто смішний. Жінки кажуть, що мають 70-80 грн. з ліжника. Лиш кілограм тонкої шерсті на основу коштує 60 грн., а чесаної вовни — 30-32 грн. На базар самі не возять — приїздять люди і скуповують. Двоспальний — за 350 грн., півторачка — 250. А ви колись бачили, скільки коштують такі на базарі?
А де моторчик? З господинями ми попрощалися. Звісно, не втрималися й собі купили ліжника. А далі з Катериною Шкрібляк їдемо дивитися на ті дива техніки — чесалку й валило. Невеликий цех у центрі села — чесалка. Нам дозволяють ненадовго зайти всередину. Три величезні машини. Одні працівники закидають у них вовну, інші згрібають у рулони чисту шерсть. Це заміняє важку працю ґаздинь удома, але тутешнім не позаздриш. Повітря — чистий порох. Як вийшли звідти, то ще довго тріпалися. «Їдемо дивитися на валило, там спокійніше», — сміється пані Катерина. Ошатна господа при в’їзді до села. Усміхнена молодиця, яка назвалася Світланою Прокопчук, веде до річки, точніше до невеликої будови на руслі. Всередину і сходами вниз — там у кориті перекочуються ліжники. «Не раз туристи питають, де моторчик? А нема моторчика, то все природа, — сміється Світлана. — То корито має глибину1,8 м. А зверху з жолоба йде вода. Як літом, то ліжники ідуть 3-4 години. А взимку треба годин 8-12». Верталися ми з Яворова уже пізнім вечором, і з якимось дуже світлим настроєм. Після горів життя видається простішим, а, якщо ти ще й з ліжником, то й теплішим. Євгенія Ступ'як |
