Вівторок, 2019-09-17, 7:46 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Грудень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
 
Архів новин
Головна » 2012 » Грудень » 17 » Місто мого дитинства. Німецька окупація
1:50 PM
Місто мого дитинства. Німецька окупація
Франківський старожил Володимир Баран продовжує ділитися з нами спогадами про старий Станиславів. Сьогодні — війна та німці.

Спершу були угорці
Совіти пішли з міста тихо. Просто одного ранку ми побачили, що наші сусіди тягнуть цілі стоси тарілок з розташованих біля колії складів. Усі міліціонери кудись зникли, цим одразу дехто скористався. У центрі невідомі розбивали вітрини магазинів і виносили товари. Хоча найбільше постраждали склади. Вони стояли напроти теперішнього кінотеатру «Космос». Особливою популярністю користувалися радянські парфуми у пляшках по 0,25 л. Я навіть і собі свиснув пару флаконів. Але то був дуже дешевий одеколон.
Проте одну диверсію перед відступом совіти таки зробили. Вони підірвали міст через Бистрицю-Надвірнянську. Німцям потім довелось наводити новий — понтонний.
Через кілька днів до міста увійшли угорські війська. Від червоноармійців вони відрізнялись акуратністю, кращою виправкою, підтягнутістю. Наприклад, угорські старші офіцери були менш животаті, ніж їх радянські «колеги».
Стояли вони тут близько місяця. Я встиг вивчити кілька угорських слів: «кенієр» — хліб, «едь, кед, гарум» — один, два, три, «нем тудом мадярум» — не розумію по-угорськи.

Огонки та картки
З приходом німців став відчуватись гострий брак харчів, і нові господарі життя негайно запровадили карткову систему. Відтепер по талонах давали низькопробний маргарин, розбавлене водою молоко, олію, картоплю, буряки.
Картки видавали в домоуправлінні. Отоварювали їх у різних місцях. Наша родина була приписана до магазину, що на розі теперішніх Незалежності та Залізничної. Той будинок зберігся й дотепер. Там продавали яйця, молоко та маргарин. Ще одна продуктова крамниця була на розі Лепкого й Незалежності — нині там радянська п’ятиповерхівка.
Хліб був поганий-поганий, до того ж його постійно бракувало. А ось пшона було навалом. У продажу з’явилася кінська ковбаса, але дуже несмачна. Цукор практично зник, натомість появився його штучний замінник — сахарин. На чорному ринку він став одним із найпопулярніших товарів. Це швидко просікли спекулянти. Вони везли до Кракова листовий тютюн і сало, а звідти тягнули сахарин і кремінці для запальничок.
Німці намагались боротися із спекулянтами. Перед прибуттям до Станіслава у потяг заходила поліція та робила обшук. Традиційним місцем для перевірок стала залізнична станція Хриплин. Проте спекулянтам вдавалося дурити німців. У жінок з’явились пишні бюсти для сховку сахарину, а чоловіки пхали кремінці прямо у сімейні труси.
У мене німецька окупація стійко асоціюється з огонками. Так називали черги, які виростали перед крамницями, аби можна було отоварити картки, у першу чергу хлібні. Огонки іноді виростали до сотні метрів і були досить цікаві. Там зрання займали чергу та вистоювали багато годин. Люди обмінювалися новинами, скаржились на владу, розказували анекдоти, знайомились. Дехто навіть потім одружився. Неодноразово спалахували бійки — коли хтось ліз без черги.
А ще був один дуже противний поліцай — високий, кремезний, червонопикий поляк-фольксдойч. Він полюбляв підходити до черги та просто бити в обличчя тих, хто йому не сподобався. Особливо не любив українців. Одного ранку його знайшли із перерізаним горлом у залізничному тунелі на Вовчинецькій.

«Нур фір дойч»
Німецькі офіцери й унтери ходили містом дуже акуратно зодягнені, у напрасованій формі. Але при цьому вони дозволяли собі… голосно пердіти на вулицях. Містяни сумно жартували, що поляки не робили того через культурність, совіти — з голоду, а німці у такий спосіб виказують свою зневагу.
Місто одразу поділилося на касти. Верхівку піраміди складали райхсдойчі (німці з Німеччини) і фольксдойчі — ті з місцевих, хто мав німецьке коріння. Потім йшли українці, поляки, а євреїв окупанти взагалі за людей не вважали.
У Станіславові з’явились крамниці, готелі й кінотеатри з оголошеннями «Нур фір дойч» — тільки для німців. Колишній кінотеатр «Тон» перейменували у «Вікторію» (тепер «Люм’єр») і зробили суто німецьким. Солдати й офіцери Вермахту, СС та шутц-поліції отримували досить непогані пайки, які інколи вимінювали на базарах. У першу чергу німців цікавили сало, кури та наша самогонка (їхній шнапс був ніякий).
Українська спільнота переважно ходила до кінотеатру «Варшава» (тепер Центральний народний дім на Шевченка, 1). Поляки були сильно обмежені у правах, а євреї… я вже казав.
Працювали приватні крамниці. Там вільно продавали харчі, навіть шоколад, але ціни були занадто високі. Найпрестижнішим магазином вважалася «Ганза», що була на початку теперішньої стометрівки (вул. Незалежності, 9). А її головний офіс містився у неіснуючому нині будиночку, на Вагилевича, 14.
За окупації було характерним те, що дуже мало людей вешталося по місту. Люди боялись облав, під час яких перехожих лапали та відправляли на роботи до Німеччини. Самі німці цієї «роботи» бридились. Облави, обшуки, розстріли робили руками місцевої поліції та фольксдойчів.

Чому я не любив українську поліцію
Німці понавигадували цілу купу різних поліцій. Була шутц-поліція, що складалась із німців і фольксдойчів. Була бангофшутц-поліція, яка охороняла залізницю, її офіс був на вокзалі. Але наймасовішою була українська поліція. Туди йшли переважно вихідці з навколишніх сіл. Служили там далеко не інтелектуали. Їхня управа була на Франка — там тепер «Діпромісто». З цими «правоохоронцями» я мав одну неприємну історію.
Німці одразу після приходу видали наказ негайно здати всі радіо­приймачі. Це робилося для того, аби населення не слухало передачі з Москви чи Лондона про події на фронтах. Мешканцям давали розписки, що колись усе повернуть. Батько здав свій прий­мач одним із перших. Я тоді вже вважався дос­відченим радіолюбителем і непогано заробляв, ремонтуючи нелегальні радіоприймачі сусідів. Незабаром вирішив сконструювати свій власний.
У совітів була невелика радіо­станція на сучасній вулиці Шухевичів. Коли вони відступили, я туди навідався й капітально поповнив запас запчастин. Незабаром в мене був одноламповий приймач і пару детекторних. Все це розташовувалось на горищі. Пізно ввечері, щоб ніхто не бачив, я висував штирьову антену і слухав голоси з країн антигітлерівської коаліції. Потім ділився секретами із сусідськими хлопчиками. З часом я став запрошувати їх у гості на «переслуховування». Ми збиралися по вечорах, одягали навушники і слухали, слухали, слухали. Моє скромне горище справляло враження підпільної радіостанції.
Одного вечора 1944 року на сходах почувся тупіт чобіт. Я думав, що то батько, але глибоко помилявся. Батьків тоді вдома взагалі не було Раптом темряву горища розірвало світло ліхтарика, пролунав крик: «Руки до гори! Будемо стріляти!».
Я був із товаришем — сином залізничника. Здається, то він мене і здав. Поліцаїв було багато — п’ять чи шість. Нам обом заламали руки, але в поліцію повезли тільки мене. В машину також кинули приймачі, батареї живлення, різні деталі. Привезли до відділення поліції на Франка. Завели в один із кабінетів. «Чому не здав приймач?», «Як зробив сам?», «За чиїм дорученням ти його зробив?», «Хто ще слухав?».
Дали кілька разів по морді, розбили ніс, підбили око. Поліцаї були добре напідпитку, від них тхнуло перегаром. Потім відвели в камеру.
А врятував мене директор школи. Про нього варто згадати декілька слів. За німців я ходив у школу біля лісокомбінату, там де зараз автошкола. Вчився я добре — був відмінником. Одного разу ми заповняли анкети про те, ким плануємо стати після школи. Я написав, що хочу бути радіоінженером.
Наш директор викладав німецьку мову. Він їздив на ровері й мав зубні протези. Вони в нього постійно випадали, і він язиком повертав їх на місце. Все це супроводжувалось характерним звуком. Якось на перерві я намалював на дошці карикатуру, де директор їде на ровері з висунутим язиком. Раптом позаду я почув: «Зайди до мене, Володю». Це був директор, який перед тим не помітно зайшов до класу.
Вже у кабінеті він заявив: «Не знаю, яким ти будеш радіотехніком, а ось художник із тебе вийде непоганий. Якщо хочеш, можу посприяти твоєму вступу до Краківської художньої школи». Забігаючи наперед скажу, що через швидке наближення фронту ця справа не була реалізована.
Отже, ранком до поліції прийшов директор і заявив, що я його найкращий учень. Поліцаї відповідали, що цей найкращий учень влаштував підпільний радіоцентр, і чи то не ви, пане професоре, навчили його це зробити? Але, врешті-решт, мене відпустили, давши на прощання доброго копняка в дупу.
Навіть сьогодні, проходячи повз «Діпромісто», я щоразу подумки повертаюся до тих далеких подій моєї юності.
Далі буде.

Переглядів: 383 | Додав: limnytcja







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019