«Репортер» завершує спогади Володимира Барана про Станиславів воєнної доби. Місто звільнили від німців 27 липня 1944 року. Але то була не перша спроба.
Проклята свиня! Я вже казав, що німці мали непогані продовольчі пайки та можливість безперешкодно відвідувати найкращі заклади міста. Може, через це, а, може, й з інших причин, деякі дівчата зустрічались з окупантами. Пам’ятаю, що на нашій вулиці знімала квартиру симпатична молода полька. І ось до неї почав регулярно ходити один німецький офіцер. Зрозуміло, що серед сусідів ця панянка авторитетом не користувалась, а поза очі її називали шльондрою. Тоді серед хлопців була велика мода на електричні ліхтарики, які ще називали рефлекторами. Ми навіть змагалися, чий промінь довший. І ось одного темного вечора, вертаючись додому, я побачив нашу сусідку з її німецьким залицяльником. Не знаю, що на мене найшло, але десь за п’ять метрів до парочки я засліпив офіцера ліхтариком і щосили вигукнув: «Фер флюхте дойче швайн!». (Проклята німецька свиня!). Потім вимкнув рефлектор і щодуху припустив до єврейського цвинтаря, до якого було метрів 50. Навздогін пролунало кілька пострілів, одна з куль пролетіла біля голови. Навіть не пам’ятаю, як подолав майже двометрову огорожу. Пізніше кілька разів пробував перестрибнути ще раз — ніяк не виходило… Назавтра цей глибоко ображений німець, у компанії українського поліцая, знову приперся до нашого району. Вони зібрали всіх хлопчиків і питали: «Ві хайс ду?» (Як тебе звати?). У такий спосіб німець намагався впізнати голос. На щастя, його кудись терміново викликали і до мене черга не дійшла. Українська молодь тоді була налаштована дуже патріотично. Коли оголошували набір до дивізії СС «Галичина», німці пообіцяли, що після перемоги дадуть Україні автономію. Втім, німці своїх обіцянок не виконували. Політику вели дуже підлу, наприклад, стравлювали українців з поляками, через що їх ненавиділи і ті, і ті. Багато хлопців йшли в дивізію з метою оволодіти зброєю, щоб потім послужити Україні. Я тоді був непризовного віку, а ось мій старший товариш Любомир Дитиняк таки став добровольцем. Я йому страшенно заздрив. Пізніше він виїхав до США та став відомим ученим.
Танки на вулицях Ми здогадувались, що фронт наближається, але не думали, що такими темпами. Був кінець березня 1944 року. Якось ввечері до міста увірвалися кілька радянських танків. Бій тривав усю ніч. Від гріха подалі наша родина переховувалась у підвалі, а на ранок усе скінчилося. Розповідали, що німці та угорці спочатку розгубились, але потім підтягнули резерви та знищили багато червоної техніки. Аби краще орієнтуватись у темряві, вони з літаків скидали спеціальні освітлювальні ракети на парашутиках. Поки та летіла, внизу було все добре видно. Добре пам’ятаю, що на початку вулиці Чорновола стояв підбитий радянський танк. Хоча «підбитий» — це м’яко сказано. Він більше нагадував велику відкриту консервну банку: гусениці валялись на тротуарах зліва та справа, а корпус і башта були ніби роздуті зсередини. Ще одну радянську машину невдача спіткала на вулиці Коновальця, в районі колишньої лазні. Проте найкраще зберігся танк, який німці спалили вогнеметом на мості через Бистрицю-Надвірнянську. Його довго звідти не забирали і транспорту доводилось об’їжджати багатотонну машину. Пересиливши страх, я таки заліз всередину. Мертвих танкістів там не побачив, а от радіоантену «позичив».
Канонада з токайським Німцям вдалося відкинути совітів, але не на довго. Влітку фронт знову наблизився впритул. Від влади надійшла вказівка обладнати на городах окопи, аби переховуватись від артобстрілів ворога. Я вирив щось подібне, але мої батьки надавали перевагу підвалу, а сидіти самому в земляній ямі було нудно. Коли совіти наступали, то їхня артилерія стріляла кудись за місто, снаряди пролітали над нашими головами, не спричиняючи жодної шкоди. У перерві між обстрілами виявилося, що охорона сусідських складів втекла, тому містяни почали «приватизацію». Якщо за совітів там зберігався посуд і дешевий одеколон, то тепер склади були заповнені відмінним токайським вином. На сімейній нараді батьки вирішили, що бойові дії краще перечекати у великому сусідському підвалі колишнього залізничника Корпаня, і той не заперечував. Захопивши цінності, харчі та пару пляшечок токайського, ми тимчасово переїхали до нього. І недарма. Незабаром почалась нечувана донині канонада. На залізничній колії, яка проходила метрів за двісті, щось рвалося, гуркотіло, бабахало, гриміло й горіло. Осколки від снарядів та уламки залізничних платформ літали над нашою хатою і падали на єврейському цвинтарі. Спершу ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Потім ми довідалися, що німці підірвали ешелони з боєприпасами, які не встигли евакуювати. Весь цей феєрверк тривав десь півтори доби. На той час, коли вибухи припинилися, мені вже до смерті надоїло сидіти у підвалі. Я вийшов на вулицю та попрямував на Гітлер-штрассе (Незалежності). Незабаром назустріч мені вибігла невелика група радянських солдат з офіцером. Вони були втомлені, збентежені, неголені, з червоними від безсоння очима. Хриплим голосом офіцер спитав: «Фашисты близко есть?». Я відповів, що нікого не бачив, і вони пробігли далі. А коли мешканці Станиславова повернулись у свої домівки, то недорахувались багатьох цінних речей. Виявляється, поки вони переховувались у підвалах, злодії активно нишпорили по оселях. Отже, кому війна, а кому… Іван Бондарев |
