Відколи галичанин Юрій-Франц Кульчицький навчив європейців пити каву, відкривши у визволеному від турецької облоги Відні першу кав’ярню, минуло вже понад 300 років. «Я винайшов напій, який розбурхує кров, але не затьмарює розум», — так у 1683 році рекламував кавовий напій галицький шляхтич. Але насправді кава набула популярності зовсім не через якісь свої дивовижні властивості чи надзвичайні смакові якості. Після того, як затишні кав’ярні стали неодмінними атрибутами сучасних європейських міст, звичай «ходити на каву» перетворився на своєрідний ритуал, який передбачає щось значно більше, ніж просто пиття кави — приємне спілкування та цікаве знайомство. Тепер кав’ярні — це улюблене місце проведення ділових і романтичних зустрічей, тут дискутують та обмінюються новинами, розробляють бізнесові проекти та обкатують нові ідеї. У тому, що успішна кав’ярня повинна володіти своєю неповторною атмосферою і елементами атракцій, щоб приваблювати нових клієнтів і формувати певне коло завсідників, був переконаний ще основоположник кавової традиції Юрій Кульчицький, який, як свідчать перекази, особисто зустрічав гостей на вході до своєї кнайпи перебраним у турецький одяг...Слідами старих кав’ярень Коли було відкрито першу кав’ярню у Станиславові (тепер — івано-Франківськ), точно сказати важко. За дослідженням місцевої краєзнавки Наталії Храбатин, модерні ресторани та кав’ярні європейського типу з’явилися в місті на зламі ХIХ—ХХ століть. Вишукані заклади громадського харчування прийшли на зміну корчмам, в яких був низький рівень обслуговування, прості страви й напої і де мало не щодня траплялися бійки, через що їх називали «мордовнями». Мабуть, найпершу елітну кав’ярню-ресторан було відкрито 1898 року в кам’яниці ресторатора Германа Басса (донедавна там була книгарня на вул. Незалежності, 19). Заклад називався «Union» і через 15 років перемістився в новозбудований готель із такою ж назвою (тепер — бізнес-центр «Київ» на вул. Незалежності). Влітку 1903 року в кам’яниці на вулиці Соб’єського (тепер — Січових стрільців, 24) було відкрито ресторан «Рояль» з великим залом, більярдом («шаровнею») та кав’ярнею. А 1 травня 1914 року — ресторан і кав’ярня у готелі «Австрія» (за Польщі називався «Варшава») на вул. Соб’єського, 16 (тепер — готель «Дністер» на розі вулиць Січових стрільців та Шевченка), які обіцяли відвідувачам «перворядне упорядження з европейським комфортом, центральне огрівання, водопроводи, електричне освітлення, приступні ціни та солідну услугу». Після побудови у 1904 році пасажу ўартенберрів на другому поверсі будівлі було відкрито фешенебельну кав’ярню, яку згодом перетворено на ресторан «Едісон», або інакше «Пасаж». До улюблених міських кав’ярень дорадянського періоду належав також «Метрополь» на вулиці Шидловського, 1 (тепер — вул. Грушевського). Чорна кава, яку готували у станіславських кав’ярнях у той час, називалася «капуцин», кава з молоком — «мелянж», у деяких закладах можна було замовити пошаровий кавовий десерт.
Секрети доброї кави Коли з’явився радянський «общєпіт» з його уніфікованими «чайними» і «берізками», давня галицька традиція ходити на каву дещо трансформувалася, адаптуючись до нових умов і реалій. Як розповіли журналістові «Галичини» кавомани зі стажем, за радянських часів скуштувати справді доброї кави можна було в небагатьох закладах в Івано-Франківську. Найчастіше ж кавові гурмани задовольняли свої смаки в домашніх умовах, випробовуючи різноманітні кавомолки та кавоварки, експериментуючи з джезвами, турками, кавовими сортами та рецептами приготування кавового напою. — Культовим місцем було кафе «Юність» на Радянській вулиці (тепер — «Станіславів» на вулиці Незалежності), де збиралися місцеві письменники, журналісти, художники, — розповів один із засновників прикарпатського телерадіомовлення та давній і пристрасний любитель кави іван Вовк. — Але обов’язковою умовою доброї кави була присутність барменки пані Ані, яка знала смаки кожного завсідника. Якщо була не її зміна, то каву навіть не замовляли. Після того, як Аня перейшла працювати в кафетерій гастроному навпроти газконтори, частина постійних відвідувачів почала ходити на каву до того закладу, попри те, що кафетерій був далеко від центру міста. Загалом саме від особистого знайомства з барменом тоді, як, зрештою, й тепер, залежало, чи приготують тобі справді смачну каву. Характерною особливістю більшості радянських закладів, в яких готували каву, були довгі столи, за якими пилося настоячки. За такими столиками могли збиратися чималі гурти людей, для яких ранкова кава була своєрідним паролем для спілкування та обговорення новин із свіжої преси. — Коли ми когось кличемо на каву, то це передбачає насамперед спілкування, яке за кавою чомусь ліпше відбувається, — ділилася своїми міркуваннями художник і дизайнер Анна Кирпан. — У часи «молодомузівців» чи інтелектуального товариства, яке збиралося довкола івана Франка, кава була перепусткою в інший світ, де можна було посидіти в теплі кілька годин, поспілкуватися, почитати часописи, які обов’язково були в таких закладах, а демократична атмосфера кав’ярень сприяла тому, щоб звичайний студент міг запросто поговорити з визнаним метром. У такому середовищі народжувалися доволі плідні речі. Так було сто років тому, так залишилося дотепер. Як пригадують івано-франківські кавомани, в радянський час цей напій переважно готували в однакових автоматах і коштувала кава майже всюди однаково: «подвійна» — 18 копійок. Успіх мали ті заклади, які були розташовані в центральній частині міста і в яких працювали харизматичні продавці. На каву ходили в «Медівню», «Білий камінь», «Кристал», у кафетерій гастроному на початку вулиці Шевченка. Каву в турці в той час готували в небагатьох закладах і бармени при цьому, бувало, халтурили і не дотримувалися відповідної технології, наприклад, заливали каву кип’яченою водою або доводили суміш до кипіння і цим «убивали» напій.
Кави і видовищ! Оскільки смаки кожного любителя кави суто індивідуальні (хтось любить міцні сорти робусти, комусь більше до вподоби ароматна арабіка), в будь-якій івано-франківській кав’ярні, яку відвідуєш вперше, навряд чи вдасться відразу випити такої кави, до якої звик. Адже барменам потрібен час, щоб запам’ятати вподобання завсідника та приготувати йому саме «його» каву. Тож, обираючи між найпопулярнішими івано-франківськими кав’ярнями («Галка», «Відень», «Кімбо», «Говорить Івано-Франківськ»), відвідувачі враховують насамперед атмосферу закладу. Йдучи на каву у певний заклад, завсідник уже майже напевно знає, кого він там зустріне і на які теми там можна буде поговорити за філіжанкою гарячого гіркого напою. Кав’ярні в Івано-Франківську більше нагадують клуби за інтересами і поки що пропонують небагато атракцій для заманювання цікавих до різних видовищ та дивовиж туристів, на відміну від Львова з його повстанською «Криївкою», загадковим «Домом легенд», єврейською «Золотою Розою», яскравою «Гасовою лампою» тощо. В Івано-Франківську не особливо експериментують навіть з інтер’єром закладів, акцентуючи хіба що на міфах кавових міст: у «Галці» на стінах зображення старого Львова, у «Відні» — відповідно австрійської столиці. Кілька нових кав’ярень, які з’явилися в івано-Франківську (бар «Потоцькі», «1662», «Говорить Івано-Франківськ»), намагаються експлуатувати місцевий колорит, зокрема історичну тему міста-фортеці Станиславова й мистецьку — «станіславського феномена». Та навіть не надто вигадуючи концептуально, власники місцевих кав’ярень не прогорають у бізнесі. За підрахунками фінансових експертів, рентабельність продажу кави в кав’ярнях через шалену націнку, яку роблять окремі заклади, може сягати аж 500-600 відсотків, адже собівартість філіжанки кави 1,5—2 грн., а ціна — 7-12 гривень. Але це вже тема для іншого дослідження. Богдан СКАВРОН |
