В умовах розбудови Української незалежної держави назрілою є об'єктивна потреба вивчення, збереження та розвитку національної культурної спадщини шляхом активної пошуково-дослідницької діяльності в галузі історичного краєзнавства. Одним із знаних представників галицького краєзнавства ХІХ ст. був вчений, етнограф, пошуковець Іван Вагилевич. Іван Миколайович Вагилевич народився 2 вересня 1811 р. у с. Ясень, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. Після закінчення нормальної школи у м. Бучачі вчився у Станіславській гімназії. У 1829 р. юнак познайомився з М. Шашкевичем. Із 1830 по 1838 р. І. Вагилевич – в університеті у Львові. Закінчив українську греко-католицьку семінарію (1839). Із 1846 до 1848 р. – був священиком у с. Нестаничах Золочівського округу. В 1848 р. працював редактором часопису "Дневник руський". Із 1851 р. був хранителем бібліотеки Оссолінеум, а з 1862 по 1864 – науковим керівником із упорядкування міського архіву Львова. Помер 10 травня 1866 р., похований у Львові. У рідному селі вченого в 1937 р. встановлено пам'ятник на честь І. Вагилевича і "Руської трійці". Доробок І. Вагилевича складається з низки друкованих і неопублікованих досі розвідок, багатьох екскурсів, підготовчих матеріалів, заміток. Інтереси вченого в галузі українознавства були обширними і різноманітними. Його цікавили етапи історичного розвитку українського народу, проблема втрати національної державності та можливості її відновлення, становище селянства, визвольні рухи, історія козацтва тощо. Узагальненням Вагилевичевих поглядів на історію українського народу є стаття "Південна Русь", у якій зроблено спробу періодизації історії України. Суспільні рухи – козаччину та опришківство в Карпатах – І. Вагилевич розглядав як важливі складники народного відродження. Організацію й діяльність Запорозької Січі вважав певною формою державного життя. Важливою науково-довідковою працею І. Вагилевича є рукописна "Хроніка Південної Русі", написана в формі хронологічних таблиць, що охоплюють період 1300-1791 рр. У вищезгаданій праці вчений сумлінно занотував факти про боротьбу проти іноземних, в тому числі й татарських завойовників. Згадав народні повстання (Х. Косинського, П. Павлюка, С. Наливайка та ін.), які трактував як релігійні війни, появу чужоземних військових залог у містах. Одним із перших І. Вагилевич опублікував результати досліджень археологічних пам'яток – скель у селах Розгірче (1838), Урич (1843) (Львівщина), Бубнище (1862) недалеко Болехова, Дорі поблизу Яремча, Підпечарах біля Тисмениці, Томашівцях поблизу Войнилова вивчав замки й оборонні укріплення у Галичі, Писаний Камінь в Ясенові (Гуцульщина). Ряд досліджень І. Вагилевича присвячено історії та культурі Прикарпаття. До таких, зокрема, належить розвідка "Місто Галич" (1839), цінна історико-етнографічними спостереженнями автора. Розглядаючи національний склад населення, І. Вагилевич появу польських осадників у Галичі датував XV ст. (хоча вони з'явилися ще у середині XІV ст. – І. Т.). Значну увагу вчений приділив караїмам, які є нащадками тюркських племен Хозарського каганату VІІІ-Х ст. Переселення караїмів до Галича, на думку І. Вагилевича, відбулося в середині XІІІ ст. на підставі договору Данила Романовича з ханом Батиєм. У статті "Початки Львова" вчений висвітлював проблему походження назви галицької столиці, намагався встановити час її заснування, подав опис найдавніших архітектурних пам'яток міста. Історик мав намір видати збірник краєзнавчих праць. У 1841 році на підставі власних спостережень дослідник написав працю "Монастир Скит в Маняві" (1848). Публікація складається з коротенького вступу, опису руїн і місцевості, народних переказів, приміток, додатку з двох грамот та ілюстрацій. Праця хибує через недостатнє використання І. Вагилевичем документальних джерел, оскільки історію Скиту висвітлено виключно на основі переказів. Загалом, на думку сучасного дослідника життя і творчості І. Вагилевича Григорія Дем'яна, ця "праця вченого з виразним антигабсбурзьким спрямуванням та низкою корисних для науки фактів і влучних висновків була малою, але плідною зерниною західної історіографії першої половини ХІХ сторіччя". Після закінчення навчання І. Вагилевич брав участь у розкопках кургану поблизу Олеська й Монастириська у Стрийському окрузі. Мав намір подорожувати до Снятина, де в одному із приміських сіл дяк мав хроніку. Дослідник поїхав туди, щоб переписати її, але через відсутність грошей добрався лише до Монастириськ, і змушений був повернутися. У статті "Руська медаль" (1842) Іван Вагилевич розповідає про давню монету із зображенням архангела Михаїла зі списом у руці. Її знайдено під час оранки в селі Саджаві неподалік містечка Богородчани (Івано-Франківська обл. – І. Т.). Автор висловлює припущення, що знахідка походить із княжих часів. Характерною рисою краєзнавчої діяльності "Руської трійці" була значна зацікавленість історією повстанського антифеодального руху в Карпатах, відомого під назвою опришківство. Першим в українській літературі цю тему порушив Маркіян Шашкевич оповіданням "Олена". Правдивий узагальнений образ опришківського ватажка створив І. Вагилевич у поемі "Мадей". Продовженням цієї тематики була історико-етнографічна монографія І. Вагилевича "Карпатсько-гірська Русь", яка залишилася незакінченою. Серед підготовчих матеріалів із вищезазначеної теми залишилися незакінчені статті "Дещо про збійників Карпатських гір", "Добощук", "Смерть Добощука" та різні виписки документальних джерел і літератури про соціальні рухи. Наголошуючи на масовості опришківського руху, І. Вагилевич зазначає, що у ньому брали участь навіть дівчата, зокрема Марія Кацунєк із Лукви. Поряд із цим учений описував звичаї і повір'я опришків, їх озброєння й одяг. І. Вагилевич розумів опришківство як своєрідний вияв національно-визвольної боротьби. Він не замовчував і негативних рис цього руху – грабіжництва і пов'язаних із ним жорстокостей. Очевидним перебільшенням було зрівняння І. Вагилевичем ролі опришків і козацтва в історії українського народу. (На думку В. Грабовецького і Б. Гавриліва згадана "Хроніка…" є окремим джерелом невідомого автора, яку І. Вагилевич планував використати у своїй науковій роботі з цієї проблеми – І. Т.) Отже, І. Вагилевич як історик і краєзнавець стояв на демократичних позиціях. У його творчій спадщині помітні риси як народовської, так і державницької історіографії. Вчений досліджував як суто наукові проблеми, так і питання, пов'язані з національно-визвольним рухом, чим привертав увагу співвітчизників щодо можливості відновлення боротьби за національне самовизначення і незалежність українського народу. Як дослідник історії рідного краю І. Вагилевич був активним прихильником сумлінного дослідження священної спадщини незабутніх предків, свідченням чого є його історичні розвідки з історії Галича, Манявського монастиря, карпатського опришківства та його археографічні праці. Іван Тимів, історик, завідувач етнографічного музею Калущини |