Ми ходимо своїм містом щодня, як сто років тому ходили ним інші люди. Декого вже давно немає. Дехто ще пам’ятає, чим жило, куди рухалося, кого приймало, що чуло наше місто, коли воно ще називалося Станіславовом.

Історію довоєнного Станіславова вже кілька років досліджує молодий історик із Торунського університету Ярослав Краснодембський. Він шукає відомості в архівах, приватних колекціях, розмовляє з людьми. Недавно Ярослав поспілкувався із Адамом Єжи Хованцем, багаторічним віцедиректором Дому Книги у Кракові, сином довоєнного президента Станіславова Вацлава Хованця, який керував містом з 1924 по 1935 роки.

Ви вже багато років проживаєте у Кракові, який називають культурною столицею Польщі, але попри це часто у спогадах повертаєтеся до часів свого дитинства і молодості, які провели в провінційному Станіславові. Це така туга за безтурботним життям президентського сина?

Це спогади про найприємніший період мого життя. Я полюбив це місто, бо мені було там дуже добре. Один із багатьох молодих людей того часу, я опинився у таких щасливих обставинах, що батьки мої були заможними. Однак я жодним чином своєю поведінкою не демонстрував свого привілейованого становища. Я взагалі тоді про такі речі не думав.

Коли батько ще керував пожежною охороною міста, я любив бувати на території частини. Всі знали, чий я син, тому відповідно до мене і ставилися. Мене часто садили до автомобілів. Через мене зверталися з усілякими проханнями до мого батька. Пожежники не раз казали: «Юрчику, маю вже не надто свіжі капці, чи ти міг би попросити татка, аби видав мені нові?» Наступного разу хтось інший просив про нові штани. Пожежники звертали увагу на свій зовнішній вигляд. Загалом мені вдавалося задовольнити їхні прохання. Квінтесенцією цього став один випадок. Батько мав їхати на засідання сейму до Варшави. Водій, який мав його везти, не приїхав по нього. Забув. Батькові, на щастя, вдалося знайти попутний транспорт. Керівник служби [Станіслав] Вельпель дізнався про цей випадок і звільнив того водія з роботи. Я не знав його особисто, тому сприйняв цей факт доволі байдуже. Однак коли приїхав у частину, пожежники обступили мене і почали говорити: «Юрчику, ти не знаєш, що трапилося, звільнили водія, який залишився без шматка хліба, не має за що жити». Повернувшись додому, я доволі дипломатично почав з батьком розмову. Наступного дня батько зателефонував до керівника і сказав: «Пане товаришу, візьміть його назад на роботу».

До школи я пішов одразу до четвертого класу, а до того навчався вдома. Правду кажучи, коли я пішов до школи, охопив мене певний страх, якого дома я не мав. Я потрапив у середовище незнайомих, чужих мені людей. Вони не знали, чий я син. Наді мною вирішили пожартувати: мені казали сидіти непорушно, склавши руки ззаду. Я сидів так до кінця заняття, нерухомо, наче мумія. Товариші потім з того сміялися. Якось дійшло навіть до бійки, але я був міцний і не піддався. Наш домашній лікар сказав, що мені треба трохи послабити навантаження, бо інакше матиму гіпертонію м’язів.

Я й далі не надавав значення своєму привілейованому становищу, хоча воно, звісно, було. Іноді ловив себе на тому, коли батько важко захворів і чужі люди різного віку спиняли мене і питали: «Як татко почувається?»

Всі знали моє захоплення кіньми. Коли я ще навчався вдома, вчительки скаржилися на мене. Одна з них сказала батькам: «Він наче одержимий – варто йому лише почути тупіт копит з вулиці Сапєжинської чи Ґославського, в ту ж мить зривається і летить до вікна». Я так шаленів за кіньми, що якось цілком серйозно попросив батька купити мені одного. А він тоді запитав: «А де ж ти його триматимеш?» На що я відповів: «Я знайшов тут таке місце в салоні, з маленькою нішею, столиком і двома кріселками». На жаль, тато лише розсміявся з того, бо це було неможливо.

Батько зробив мене єдиним головним спадкоємцем маєтку. Коли я ходив на прийоми до родини Дворських, які просили, аби Юрчик прийшов, одного дня почувся дуже чужим. Я попросив, аби пані Дворська зателефонувала додому. Мене запитали: «Юрчику, чому ти хочеш повертатися додому?» Тоді я лише сказав, що люблю свій дім. Батька дуже розчулила моя відповідь, і він пізніше записав ці слова у заповіті.

У Станіславові, як і у Кракові, ви жили в самому центрі міста, на найвідомішій вулиці Сапєжинській, яка сьогодні називається Незалежності. Якою була Сапєжинська в міжвоєнне двадцятиліття, чи справді заслуговувала, аби називатися «салоном міста»?

Відповім на це так. Це доволі дискусійне питання: що є «салоном міста», а що ні. Звісно, були різні привабливі місця. Наприклад, «салоном міста» була вулиця Липова, яка тягнулася до улюбленого багатьма парку Ромашкана. З огляду на свій статус, безперечно, вулиця Сапєжинська заслуговувала на таку назву. Як на ті часи, це була дуже жвава вулиця. Біля нас на перетині Сапєжинської і Ґловацького стояв поліціянт, який регулював рух, коли десь-колись там проїздив транспорт. Найвідоміші фірми мали там свої садиби (тепер би ми сказали офіси. – Прим. «МІСТО»). Там була позичальня книжок, якою користувалася мама. Я повертав її книжки, але просив, як вона радила, щоби порекомендували щось цікаве для мамусі. Пан з позичальні привертав мою увагу своїм олівцем, який постійно тримав за вухом. У нашій кам’яниці була цукерня Кровіцького, сиділи там переважно офіцери. Їхні балачки були зазвичай про І Світову війну, а мене це дуже цікавило, бо вдома часто говорили про політику.

Порівнюючи із сучасними кав’ярнями, то з певністю можу сказати, що вирізнялася особливою атмосферою кав’ярня «Уніон», яка була просто під моєю кімнатою. Вночі звідти долинали легенькі звуки джазової музики, це була неймовірна приємність, музика діяла на мене як снодійне. «Уніон» мав добру репутацію, якщо з якоїсь причини хтось перебував у Станіславові, то ця особа обов’язково зупинялася в тому готелі. На дверях готелю стояв швейцар Берґер, а власником закладу був єврей.

Сапєжинську справді вважали репрезантаційним центром міста, а ринок був торговельним місцем. Це була, скажімо так, вулиця, що єднала два краї міста: район «Гірки» з одного боку і район «Бельведер» – з другого.

Часто, коли я зустрічаюся зі старими мешканцями Станіславова, розповідають мені про свій дім, в якому жили до війни. Іноді говорять, що їхній дім не був такий великий і такий гарний, яким його запам’ятали. Ви, напевно, не можете такого сказати, бо донині кам’яниця Хованців є однією з найгарніших у Станіславові…

Той будинок був найкращим з усіх. Можна сказати, був головним. Єдиним конкурентом був хіба що будинок Гаусвальда. Це був люксусовий дім. Був дуже добре продуманий, з ліфтами. Мав індивідуальне центральне опалення, однак ми палили вугілля у печах, бо хтось сказав, що центральне опалення сушить повітря. У бабусі на четвертому поверсі висіла величезна наполеонівська картина Войцеха Коссака. Батьки не вкладали грошей у мистецтво, просто купували картини, аби пасували до загального інтер’єру в будинку. Зі сторони Сапєжинської були родинні кімнати, а зі сторони Ґославського – репрезентаційна частина, готова будь-якої миті прийняти гостей, наприклад, віцепрем’єра Броніслава Пєрацького, який товаришував з батьком. Він часто перевіряв магістрат як міністр внутрішніх справ. Окрім того, приїздили до нас різні достойники з Варшави. Зазвичай зустрічі починалися в салоні, пізніше переносилися до їдальні в наріжній кімнаті, де був стіл для 20 гостей. Це були напівофіційні зустрічі, не було ніяких танців. Я завжди залишав прихилені двері, аби чути їхні розмови. Тому я добре орієнтувався у довоєнній політиці.

Станіславову пощастило не бути знищеним, як Тернопіль, під час ІІ Світової війни. Найважливіші будинки вціліли, в тому числі ті, що були збудовані за каденції вашого батька. Чи, окрім свого дому, ви ще маєте якесь близьке серцю місце в Станіславові?

Це, звісно ж, пожежна частина, яка розташувалася у сучасних приміщеннях і мала сучасне спорядження. На другому поверсі, де були чергові відділи, двері відчинялися наче в шафу, а посередині був стовп, [пожежник] хапався руками і з’їздив додолу. Таким чином кільканадцять пожежників за хвилину вже були в машині, а там на них чекали шолом, сокира, пояс і т. д. [Пожежник] одягався вже тоді, як машина рушала. Окремо були майстерні, тренувальна вежа. У приміщеннях пожежної охорони в усій Польщі була також швидка допомога. Зараз окремо. У Станіславові швидка була в лівому крилі пожежки на вулиці Камінського, а у Кракові – в правому. Каретки стояли в гаражах пожежної охорони, дві або три на все місто. Не було такого тижня, аби я не прийшов до пожежної охорони, особливо коли їхав ровером. Взимку там влаштовували ковзанку. Я навіть маю слід з того часу, коли впав під час гри у хокей. Влітку на частині тих площ встановлювали тенісні корти.

Якось до війни, приїхавши в Краків до бабусі, ми пішли до пожежної частини, батько представився офіцерові, який влаштував нам екскурсію. Я задивлявся на ті автомобілі, такі старомодні, менші і вужчі, ніж ті, що були в Станіславові. У нас була сучасна пожежна охорона, бо кінну ліквідували під кінець 20-х років. Мені лише бракувало машин на гусеницях, аби можна було їздити в гірській місцевості.

У розмовах станіславів’яни звертають увагу на чудово організовані паради з нагоди 3 травня і 11 листопада. Напевно, ви не могли не бачити тих всіх урочистостей, проживаючи на Сапєжинській? Вас також, як і всіх хлопців, захоплювали військові?

Звісно. Паради в Станіславові, як порівняти зі Львовом чи Краковом, були не такі ефектні. В шерензі йшло четверо солдатів, тоді як у Львові, наприклад, восьмеро. Попереду йшла піхота, далі артилерія, і закривала парад кавалерія. Мене вабили всі підрозділи. Зрештою, я й сам їздив кіньми. Мені подобалися офіцери в парадних одностроях, штанах з лампасами по обидва боки, які залежно від того чи іншого полку мали свій колір. Офіцери мали спеціальні черевики з лакованої шкіри, які сягали трохи вище кісточок. Окрім того, кожні штани мали ґумочку, яка заходила під п’яту, щоби штани не вилазили з черевиків. Я зачудовано спостерігав, як офіцери ходили в острогах.

Цікаво, що рекрути з великим жалем покидали військо. Їм подобалося бути солдатами. Найкращим доказом цього було те, що як їхали у відпустку, то не знімали мундирів, на відміну від наших повоєнних часів. Навіть пам’ятаю, як в Яремчому у найбільшу спеку гуцул, який служив у кавалерії, мав остроги, черевики з халявами, шаблю на боці. Коли я запитав його: «Івасю, чому ти так ходиш», почув лише: «Я військовий, я військовий».

Коли я був дитиною, батьки купили мені і товаришам комплект військового вбрання. Під час однієї з урочистих зустрічей у батьків запросили генерала [Казимира] Лукоського. Няня Ганнуся повідомила, що хтось прийшов. Ми вийшли на коридор, до головного передпокою, нас вишикували в ряд, і коли увійшов генерал, ми всі стали струнко, демонструючи зброю. Він віддав нам честь і пройшов попри нас. Це було неймовірне відчуття. На жаль, товариші, які тоді були зі мною, загинули на війні.

Багатьох мешканців сучасного Івано-Франківська, певно, цікавить, як працював і жив поза роботоюбургомістр Станіславова, який найдовше був при владі у міжвоєнному двадцятилітті.

Почнімо від початку. Близько дев’ятої вранці приходив до нас перукар Мандзюк, який мав перукарню в нашій кам’яниці. Він причісував і голив батька, який вже був вбраний. Далі, о десятій, батько йшов до магістрату. Працював там увесь день або їхав кудись як уповноважений. У будь-якому разі на обід не приходив. Тільки в неділю ми їли обід разом. Натомість возний брав банячки і приносив батькові добрий обід, який під наглядом мами готувала кухарка. Батько працював до шостої або сьомої вечора, потім переважно йшов у казино на вулиці Сапєжинській, де грав у бридж зі знайомим панством. І це тривало не раз до години одинадцятої, дванадцятої чи навіть першої ночі. Тому він так пізно наступного дня приходив до праці. Не раз залишався вдома, хтось до нас приходив. Лише в неділю ми разом проводили час. Суботи не були вихідними, але був коротший робочий день. Батько ніколи не брав відпустки на місяць. Лише раз на два роки батьки виїздили разом, і якщо проводили відпустку в Польщі, то лише в горах в Яремчому. Найчастіше все ж виїжджали за кордон, наприклад, до Чехословаччини чи Франції.

А яку роль у Станіславові відігравали такі жінки, як дружина президента міста Яніна Хованець і бабуся Сабіна з дому Данкевичів?

Передовсім була це дуже активна громадська діяльність. Бабуся фінансувала осередок для бідних і безробітних, це називалося «голодна кухня», яка розташовувалася у винайнятому приміщенні. Там готували нормальні безкоштовні обіди для людей. Моя бабуся за тим наглядала і все те фінансувала.

Натомість громадська робота моєї мами була зосереджена довкола Польського Білого Хреста. Йшлося про організацію необхідної освітньої допомоги солдатам. У кожному полку був відведений час на навчання, не пригадую, скільки воно тривало. Здається, все залежало від рівня знань рекрутованих. Біда в тому, що до Станіславова прибували рекрутовані з найзабитіших районів Польщі. Один хлоп називав сходи драбиною і йшов по них навприсядки. Бо він у себе сходів ніде не бачив. Найнижчий рівень мали рекрутовані з місцевостей, що побували під російською окупацією, – з Полісся і околиць Біловезької Пущі. Такі люди не вміли навіть підписатися. На заняттях ПБХ могли дізнатися про головні питання щодо держави, історії, гігієни.

Варто зазначити, що при середньому заробіткові чоловіка його дружина не працювала. Пересічні жінки займалися домом і кухнею. Ходили на прогулянки, закупи чи зустрічалися зі знайомими. Мама ще й займалася згаданою громадською діяльністю. Зокрема, збирала необхідні на діяльність ПБХ кошти. Організовувала бали, які відбувалися в домі залізничників на вулиці 3 Травня. Іншого разу в парку Ромашкана влаштувала чудову розвагу на свіжому повітрі. Там була естрада, на якій виступав балет. Чоловіки були в захваті від легко вбраних танцівниць. Аж раптом до мами прийшли їхні дружини, кілька пань, і кажуть: «Пані президентова, балагаємо вас, накажіть вже тим дівчатам, нехай йдуть геть».

А як ви, будучи дитиною, проводили час в Станіславові?

Ми мали вдома домашнє кіно. Екран було прикріплено до стіни у кімнаті, а хтось один мав крутити ручку. На віддалі можна було побачити німі сцени. Що з тим апаратом сталося, не знаю. Зрештою, це мене перестало цікавити. Батько хотів, аби я займався музикою, і купив мені якось мандоліну. Якщо я й брав її до рук бодай 5 разів, то це вже дуже багато. Пізніше батьки вирішили, аби я зайнявся спортом. Тож було найнято фахівця, аби він вкрутив у стелю гак із товстою пружиною, яка закінчувалася наповненим м’ячем. У підлозі був такий самий гак, але прихований. Коли я натягав пружину, боксував із тим м’ячем. Це тривало, може, з місяць. Я не мав ні в чому недостатку. Сприймав це як щось цілком нормальне. Лише тепер над цим замислююся…

Пам’ятаю з тих часів цікаву забаву йойо. Виглядала вона більш-менш так. Два шматки дерева чи металу з’єднували між собою і намотували на шнурок, на кінці якого була петелька. Йойо тримали на пальці і розмотували. Про це навіть був такий віршик:

Йойо сьогодні – нова пошесть,

Йойо тішить тупі голови.

В школах, офісах чи раді –

Всюди сьогодні зустрінеш йойо.

На вулицях, на базарах

І в перукарнях крутять йойо пані.

Яка там криза, чого стогнати –

З йойо лаври можна збирати.

Тож сказати можна сміло:

Усе місто зйойочіло.

У Станіславові жили люди різних національностей. З ким найчастіше ви тримали контакт – українцями чи євреями?

 Передовсім з євреями. Деякі батькові вороги, наприклад Сейдлери, говорили про батька «жидівський татко». Однак йому не важливо було, хто якої національності: його цікавила індивідуальність кожної людини, тобто її здібності. І такого лікаря, як Натан Ліліенфельд, ніколи не було і не буде. Це був геній. Найкращим доказом був випадок із шефом СС у Львові, у якого під час війни захворіла дитина. Німецькі лікарі розводили руками, лише Ліліенфельд зміг поставити правильний діагноз, за що йому подарували життя.

Ще один юридичний радник, шкільний товариш батька, адвокат найвищого ґатунку Бернард Зіффер. Батько залучив його як юридичного радника в банку. Євреї, зрештою, мали найкращу освіту.

В інших містах, де було так багато національностей, навіть доходило до сутичок. У Станіславові життя проходило без серйозного суспільного напруження, до чого, без перебільшення, спричинився мій батько.

Після війни станіславів’ян розкидало по всій Польщі. Ви опинилися у Кракові, де також оселилося багато людей із цих країв. Ви зустрічалися з ними, розмовляли про те, що було, що буде далі? Чи спостерігали ви якісь відмінності в поведінці між тими, хто жив тут віддавна, і тими, хто змушений був покинути рідну землю?

 Після війни не було жодних великих з’їздів колишніх мешканців Станіславова. Лише у 1989 році ми почали зустрічатися як Гурт Станіславів’ян. Коли ми бачилися з різними людьми, часто я чув місцеві пісні. Серед них на 10 осіб, може, шестеро походили зі Станіславова. Натура корінних мешканців Кракова була все ж іншою, вони були менш відкриті і привітні… Багато, як каже прислів’я, чужого не хотіли, але й свого не віддавали…

 Що б ви хотіли сказати читачам на завершення цієї розмови?

 Часто міркую, коли сиджу собі, закриваю очі і прокручую все те собі подумки: панове, шануйте спогади, любіть їх суть, бо близько вже ваш фінал… [слова відсилають до пісні групи Скальди«Шануймо спогади»].

Розмовляв Ярослав Краснодембський

Оригінал опубліковано в «Кур’єрі Галіційському» №8, травень 2019 року.

Переклад з польської: Володимир Гарматюк.