Субота, 2019-09-21, 2:03 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Грудень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
 
Архів новин
Головна » 2011 » Грудень » 6 » Тримаймо порох сухим...
3:25 PM
Тримаймо порох сухим...
Коли їхати дорогою Івано-Франківськ—Галич, у с. Крилосі напроти Музею архітектури та побуту Прикарпаття височіє пам’ятний знак «Меч і рало» роботи скульптора Петра Сопільника. Уродженець Дніпропетровщини зобразив меч набагато більшим, аніж сільськогосподарське знаряддя, хоча насправді все мало б бути навпаки. Чому такий варіант пам’ятника запропонував автор, невідомо. Можливо, він хотів підкреслити, наскільки важливим для людей, основним заняттям яких було хліборобство, був захист рідної землі. А може, скульптор у такий спосіб хотів підкреслити військову потужність Галича. Цілком імовірно і таке, адже галичани здавна відзначалися військовою силою, а меч в їхніх руках у ті давні часи був чи не найпоширенішою зброєю.
Від кого перейняли галичани таку військову доблесть? Щоб відповісти на це запитання, мусимо звернутись до початків галицької історії. Як засвідчують дослідження новітніх часів, Галицьке князівство постало на уламках колись великої та сильної Білохорватської держави. Самі ж білі хорвати за походженням були іраномовним племенем, що свого часу виділилось із сарматського союзу і переселилось на Прикарпаття. До речі, слово «сармат» або «савромат» у перекладі означає «оперезаний мечем». Як відомо, для представників цього племені в період зростання його могутності головним промислом була війна. Захоплення воєнної здобичі та нових земель було головною метою походів сарматських воїнів. Як видно з назви племені, найважливішою зброєю сарматів тих часів був саме меч. А чому, власне, тільки тих? Їхні нащадки хорвати цією зброєю володіли так само вправно. Цікаво, що білі хорвати, на відміну від сарматів, які мали короткі мечі, почали використовувати довгі метрові без перехрестя. Тут, очевидно, відчутний уже західноєвропейський вплив.У подальші віки галичани за допомогою військової сили, а також завдяки енергійності своїх правителів, зокрема Володаря Ростиславича та його сина Володимирка, створили на менш сильне Галицьке князівство. У боротьбі проти поляків та угрів галицькі вої вже тоді заявили про себе як про надійну військову організацію. Численні історичні факти засвідчують, що у галичан існувало самоврядне військо, яке виникло на засадах приватної мілітаризації. Галицькі бояри, а точніше місцеві аристократи, мали свої військові формування і нерідко диктували волю галицьким князям, які зазвичай були бутафорними правителями. Спочатку галичани зуміли захистити кордони власної держави, а пізніше почали брати участь у військових експансіях далеко за межами свого князівства. Як знаємо, галицькі полки були затребувані в Русі, Угорщині, Чехії, Німеччині. Дружини галичан на чолі з воєводами іваном Халдієвичем, Тудором Єлчичем, Коснятином Сірославичем та іншими як військові найманці брали участь у різних «гарячих точках».
У часи середньовіччя в галицькому суспільстві серед молодих бояр сформувався лицарський стан. Сила галицького лицарства — це сила галицької спільноти, бо вона була необхідним і важливим елементом суспільної організації, її керівною ланкою. Бояри-лицарі безпосередньо керували діяльністю громади у військовій сфері і були реальними захисниками її інтересів, а значить, і інтересів держави. Нерідко у вигляді ополчення вони гуртували навколо себе і селян, і ремісників, а ті, відчувши на генному рівні тягу до військової справи, покидали своє заняття і ставали професійними воїнами.
Цікаво, що найважливішим видом зброї серед тогочасних суспільних еліт залишився так само меч. Меч для лицаря був не лише видом зброї, до речі, найбільш значним у його арсеналі, а й служив гарантом свободи, честі, був свого роду сакральним символом, з яким минало все свідоме життя шляхетної людини. Володіння мечем було ознакою високого соціального статусу.
Коли Галичина була завойована Польщею і на тривалий період втратила незалежність, галичани на якийсь час ніби змирилися з долею поневоленого народу. Хоча час від часу, маючи бунтівливу вдачу, робили спробу повернути собі волю. Проте локальні виступи селян, що стихійно виникали в тих чи інших місцевостях, ситуацію змінити не могли. Здається, люди тільки й чекали, коли появиться ватажок, який зуміє організувати їх на відкриту боротьбу. І такий проводир появився. У 1490 році Іван Муха, як подають історичні документи, «простий селянин зібрав був людей із Волощини і Русі, як і сам, до десяти тисяч». Повстання набрало такого розмаху, що поляки, не маючи змоги зупинити наступ повсталих, закликали на допомогу тевтонських лицарів.
Пройшовши через Снятин, Коломию, Галич, Муха вирішив повести своє військо на Рогатин, а далі — на Львів. Проте несподівано під Рогатином полякам вдалося зупинити похід. Серед причин поразки повстання під проводом івана Мухи історики називають погану організованість та слабку озброєність селян. Скажімо, повстанці й справді мали на озброєнні в основному перероблені під зброю сільськогосподарські знаряддя — вила, рралі, коси. Проте уже в поході вони здобували собі списи і шаблі, мечі та мушкети. Однак ворог виявився сильнішим. Це на деякий час ніби знову повернуло наших краян у стан якоїсь інертності.
Вдруге галичани прокинулись у період козацьких війн. Під час походу на західноукраїнські землі Богдана Хмельницького на Прикарпатті потужну військову силу зібрав Семен Височан. Його військо, яке складалося переважно із селян Покуття, налічувало понад 15 тисяч чоловік. Така велика ударна сила, об’єднана під одним керівництвом, не зустрічалась у той час на всій Західній Україні і навіть на Поділлі. Як пише професор В. Грабовецький, «якщо в селянському русі на галицькому Підкарпатті в час його найбільшого піднесення восени 1648 року взяло участь близько 30 тисяч чоловік, то половина з них припадає на армію Височана».
Цього факту не могли обійти й історики. Приміром, С. Томашівський стверджує, що це була «формальна армія» повстанців, створена завдяки «незвичайній енергії та організаторському талантові Височана».
В. Липинський пише, що Семен Височан зумів за порівняно короткий час організувати на Покутті велику регулярну армію за допомогою й тісної співучасті тамтешньої руської шляхти. Цей факт сам по собі дуже промовистий, адже коли до селянства долучалася шляхта, це робило його більш організованим і по-військовому вправнішим. Бо ж нащадки багатих галичан військове заняття, здається, ніколи не закидали, навіть коли спольщувались і служили польській короні.
У подальших віках посилення національного та кріпосницького гніту в Галичині призвело до виникнення опришківського руху. В карпатські гори втікали наймити і пастухи, панські слуги та селяни, комірники і бідні міщани. Там вони формували невеликі загони, які нападали на панські маєтки, а захоплене майно роздавали бідним людям. Типовою зброєю опришків були рушниці, пістолі, списи, рогатини, ножі. А символом відваги й мужності в опришків стали бартки (топірці), на яких вони давали клятву, коли вступали у загони. Цікаво, що топірці опришки носили при собі як мечі. і в цьому теж вбачається певний символізм. Можливо, тому опришків і називають лицарями Карпат. Бо чим їхня поведінка не відповідає кодексу лицарської честі? Адже якби опришки були звичайними грабіжниками і татями, як їх описують польські джерела, хіба люди склали б про них так багато пісень, легенд, переказів? Чого вартий лишень Олекса Довбуш, у якому поєдналися найкращі риси людини — захисника скривджених і знедолених.
«Весна народів» 1848 року пробудила у жителів європейських країн революційний дух. Збунтувалися італійці, мадяри, чехи, поляки. Галичани теж не стали винятком. 19 квітня у Львові було створено Головну Руську Раду, яка стала першим українським політичним проводом у Галичині. На її заклик у краї почало формуватися селянське ополчення. Напіввійськові відділи були зорганізовані у Сяноцькій, Самбірській, Стрийській, Станиславівській та Коломийській округах. У кожному селі, кожен чоловік віком від 20 до 50 літ мусив бути озброєний і на поданий знак мав збиратися у визначене місце. За зброю зазвичай служили списи і коси, деякі відділи були озброєні рушницями та крем’яними крісами. Окремі загони мали гармати. Загальне число ополченців точно не відоме, але знаємо, що, наприклад, у Станиславівській окрузі таких налічувалось 17 800 чоловік.
Коли селянське ополчення було розпущено, галичани задумались про створення регулярного військового полку з добровольців. З початку 1849 року така військова одиниця була створена й отримала в народі назву «руські стрільці». Формально її було організовано на допомогу монархії проти угорської революції, однак допускаємо й те, що галичани мусили також подбати і про власну самооборону.
Почин до створення таких формувань подав іван Борисікевич. Підрозділи «руських стрільців» утворювались за активної участі місцевого населення. Згідно з рішенням Головної Руської Ради стрільці мали носити короткий гірський сіряк із жовто-синіми вилогами, червоні або сині штани, черевики й крисані з перами на лівому боці. Також до мундира мала входити ташка і ремінь з ладівницею. Кожен доброволець мав отримати рушницю і багнет. Як відомо, активне створення таких відділів національного спрямування викликало значне занепокоєння у польському середовищі. Однак попри це до загонів стрільців зголосилося майже три з половиною тисячі осіб. З них в окружних містах краю було створено стрілецькі сотні, до яких зараховано тільки 1 419 добровольців.
На початку вересня 1849 року курінь «руських стрільців» вирушив у напрямку на Кошице, але у військових операціях участі не брав, оскільки російські війська, які прийшли на допомогу Австрії, перемогли угорських повстанців. Галицький курінь тільки допомагав під час миротворчих операцій у краї і вже на початку січня 1850 року повернувся в Галичину, де його небавом було розформовано. Всіх звільнених добровольців було примусово забрано до австрійської регулярної армії.
Після «весни народів» у житті Галичини знову настають важкі часи застою і, як писав І. Франко, «пліснявої дрімоти». Наступний підйом галичан збігся з початком Першої світової війни. Коли виникла можливість проявити себе у військовому ділі, то вони досить жваво на це зреагували. Вже 4 серпня 1914 року було організовано Бойову управу, якій Головна Українська Рада доручила провести мобілізацію населення та організувати військовий легіон Українських Січових Стрільців. Запис до легіону розпочався в тому ж місяці і, як виявилось, до легіону записалось близько 28 тисяч галичан, охочих воювати у лавах УСС. Проте австрійці, стурбовані таким великим напливом добровольців, не дозволили створити окремі українські військові формування, а дали згоду на формування обмеженої частини, до якої ввійшло тільки дві з половиною тисячі осіб. Ядро становили активісти січового, сокільського та «пластового» руху, а також гімназисти і студенти. Це формування мало стати лише одним із підрозділів австрійської армії. На його озброєння було передано 1000 важких однозарядних крісів, які вже давно було знято з озброєння. В той же час основну масу галичан — понад 100 тисяч — австрійці мобілізували до частин, котрі були відправлені подалі від Галичини — на італійський фронт.
У період війни усусуси вписали яскраві сторінки героїзму. Бої на Маківці, Лисоні, в подільських полях між Серетом і Стрипою стали доповненням до переліку великих військових звитяг галичан. Після проголошення ЗУНР саме українські січові стрільці стали ядром Галицької Армії, а та їх частина, яка залишилась на Великій Україні, ввійшла до складу Армії УНР, де стала одним із найкращих з’єднань під час національно-визвольних змагань 1917—1921 років. Командиром цього стрілецького куреня, а пізніше полку був Євген Коновалець.
Як видно з написаного вище, періоди національного поступу чергувались у нашій історії з дуже шкідливою пасивністю. і тільки в критичні моменти галичани ніби виходили з цього незвичного для них стану і знову як могли заявляли про себе. На жаль, мирні спроби змінити ситуацію у наших краян не завжди мали успіх. А на польські утиски чи радянські авантюри вони відповідали зорганізованим революційним або військовим рухом. Узятися за зброю для галичан було справою честі, і генна пам’ять у цьому плані давалася взнаки. Тут маємо на увазі боротьбу наших повстанців під час Другої світової війни. Тоді галичанам довелось воювати і проти поляків з мадярами, і проти німців, і проти совітів. Звертаючись до історичних паралелей, мусимо зауважити, що для нас у середині XX століття вороги залишилися ті самі, що і в XIII столітті. Виходить, що історія й справді розвивається по спіралі.
Взагалі, якщо оцінювати боротьбу українських повстанців у часи Другої світової війни, то їхня мужність не йде у жодне порівняння, окрім того, що побутувало між простим народом: «ніби кинутися з вилами на танк». Проте приклади (вибачте за тавтологію) безприкладного героїзму засвідчували, що ворог має справу з досвідченим у військовій справі супротивником. Скажімо, галичани відчували брак зброї, але на їхньому боці було все інше: почуття обов’язку і патріотизму, загальна підтримка краян, рідні терени, де чужинці, звідки б вони не прийшли, завжди залишалися зайдами.
Вражає й чисельність людності, яка пройшла через визвольний рух того періоду. Якщо вірити тим офіційним даним, які нині оприлюднено, то участь у військових формуваннях УПА взяло понад 100 тис. галичан. Проте новітні дослідження і підрахунки стверджують, що за весь час збройної боротьбу під час Другої світової війни і повоєнний період через УПА і підпілля ОУН перейшло понад 400 тис. чоловік.
Всупереч тому, що УПА ще й досі не визнано в Україні воюючою стороною, про неї вже відомо достатньо. Вже той факт, що через повстанські ряди пройшла така велика кількість людей, свідчить про потужний військовий потенціал Галичини, для якого ті події стали справжнім апогеєм. Основу УПА становили піхотні підрозділи, хоча кожен військовий округ мав по одній-дві сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії. Зрідка повстанці використовували захоплені у ворога танки чи літаки.
Не можемо упустити моменту, щоб не згадати про участь галичан у ще одному формуванні періоду війни — дивізії «Галичина». Про неї теж можна говорити багато і по-різному, але галичани цього періоду зробили те, що робили їхні попередники задовго до них. Вони стали військовими найманцями в армії іншої держави і число їхнє налічувало 16 тисяч чоловік. Однак засуджувати їх за це не варто, адже після бою під Бродами деякі відділи дивізії ввійшли до УПА, а ті, що подалися на Захід, врешті-решт у квітні 1945 року прийняли присягу на вірність українському народові.
Таким чином, підсумовуючи написане, мусимо констатувати, що військова історія Галичини з яскравими героїчними подіями була невід’ємною від історії суспільної.
Без білохорватських воїв, княжих дружинників, гірських опришків, січових стрільців та українських повстанців ми б ніколи не зайняли того місця під сонцем, яке заслуговуємо. Як бачимо, наш край завжди було кому захистити і кожне нове покоління борців виховувалось на прикладах своїх попередників. Маємо на кого рівнятися і ми.
Іван ДРАБЧУК

Переглядів: 336 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019