Вівторок, 2018-11-13, 5:34 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2018 » Жовтень » 30 » Велич і біль боротьби Концептуальні засади становлення та формування національної державності в ЗУНР (1917–1922 рр.)
10:45 PM
Велич і біль боротьби Концептуальні засади становлення та формування національної державності в ЗУНР (1917–1922 рр.)

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,

Ніхто не плакав над вами.

Лиш в чистому полі ревіли гармати
І зорі на небі вмивались сльозами.

Без державності конкретне історичне суспільство, народ чи нація набувають аморфних, незахищених форм, їм загрожує – швидка чи пізніша – деградація. Державність слугує надійним елементом самозахисту, є формою політичної організованості , забезпечення певного порядку, організації внутрішнього життя, врегулювання соціально-економічних, політичних та інших відносин, передусім правових. історія людства засвідчує: щойно певний народ чи нація самовизначились, досягли певного рівня соціального розвитку, організації та свідомості, вони створюють свою державу.

ак склалося з українським народом. Коли він виник? З цього приводу є багато думок, поглядів. Ось що зокрема писав М. Грушевський: «Теперішнє українство – се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами – права бути господарями на своїй одвічній землі. Тільки народ той називав себе у давніх віках руським». Таке твердження у самій суті суперечило офіційній радянській історії і політології, яка «встановила», що Київська Русь – то «колиска трьох народів» – російського, українського і білоруського. Така «історія» була вигідна для Росії, «старшого брата»: мовляв, її народ такий же давній, як і український. Московська офіційна ідеологія і політика оголосила Грушевського «ворогом народу», «буржуазним націоналістом», а твори заборонила. До речі, в усіх своїх працях основою політичного змісту української історії М. Грушевський вважав власне проблему державності і саме так розглядав історичний шлях України.

В історичній та юридичній літературі трапляються не лише неоднозначні, а й принципово відмінні та інколи діаметрально протилежні трактування історії ЗУНР. Це можна пояснити не лише світоглядами її дослідників, а й панівними для багатьох істориків юристів радянської доби ідеологічними постулатами. Але, як стверджують численні учасники й очевидці цих подій і засвідчують факти й документи, у більшості своїй український народ не був готовий до вирішального етапу боротьби за незалежність і державність. і. Нагаєвський згадував, що за час перебування під владою Росії Україна була «скаліченою духовно, національно, культурно і соціально», тільки «селянська маса залишалась українською, а всі інші прошарки зденаціоналізовані».

Після розпаду Київської держави і захоплення її земель сусідами – Литвою, Польщею, Туреччиною та іншими, українська державність зникає. Другий період її становлення припадає на часи Гетьманщини, коли було утворено Козацьку державу за Б. Хмельницького та його наступників. Така доля спіткала й іншу державу – Західно-Українську Народну Республіку. Навколо її існування нагромадились різні міфи, домисли, неправдива інформація. Але найпоширенішим засобом відходу від історичної правди було елементарне замовчування. Документальні, законодавчі, інформативні матеріали того часу, преса розміщувались у спецфондах, вони були майже недоступні для дослідників.

Мали на той час можливість об’єктивніше писати про знаменні події на західноукраїнських землях такі українські дослідники і мемуаристи за кордоном: К. Левицький, М. Лозинський, С. Вітик, Н. Полянська-Васильченко, М. Гуцуляк, І. Макух, О. Назарук, Д. Дорошенко, М. Стахів, М. Тарнавський, В. Шухевич, А. Кравс, О. Кузьма, М. Чубатий, О. Субтельний, А. Жуковський, В. Верига. Здобуття Україною незалежності, ліквідація реакційного антиукраїнського комуністичного режиму, розкриття архівів і спецфондів дало змогу українським дослідникам створити низку ррунтовних аналітичних праць з історії ЗУНР. Передусім слід вирізнити праці М. Когутяка, В. Великочія, С. Дерев’янка, М. Вітенка, Г. Галицької. А особливо, на нашу думку, слід виокремити колективну монографію, підготовлену і видану в 2001 р. у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника (відп. редактор і керівник авторського колективу проф. Карпенко) «Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. історія». Книга вирізняється сучасним підходом до вирішення проблем, глибиною і всебічністю дослідження, об’єктивністю в оцінці явищ, подій і фактів. Подібної до неї в українській історико-політичній літературі не було.

Що стосується правничої літератури, то тут ситуація була значно гірша. З істориків права тільки кілька осіб досліджували цю проблему: відомий професор Львівського університету В. Кульчицький, професор Б. Тищик, доцент О. Вівчаренко у 2003 р. опублікували окреме видання, де по-новому висвітлили державно-правові аспекти виникнення і діяльності ЗУНР.

Висвітлюючи історію ЗУНР, автори намагалися охопити досить репрезентативний комплекс джерел, серед яких слід виокремити такі групи: документи вищих органів ЗУНР і УНР; документи місцевих органів влади та управління ЗУНР, документи партій, громадських, культурно-освітніх, військових організацій і конференцій; праці політичних і державних діячів ЗУНР і УНР; періодичні видання, спогади безпосередніх учасників і свідків подій.

Дуже важливим законодавчим актом початкового періоду діяльності української державної влади став прийнятий УНРадою 13 листопада 1918 р. «Тимчасовий Основний Закон», тобто по суті тимчасова Конституція Української держави. Цей закон налічував 5 аркушів. У 1-му закріплювалась назва держави – Західно-Українська Народна Республіка. У 2-му вказувалось, що її територія охоплює українські етнографічні землі Австро-Угорської монархії, тобто колишні краї Галичини з Володимирією і Буковиною, а також українські повіти Закарпаття – згідно з «етнографічною картою Австрійської монархії». Ця територія, зазначалось в аркуші 3, «творять самостійну Західно-Українську Народну Республіку». В аркуші 4 закріплювалось верховенство та суверенітет народу в державі, який він здійснював через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого виборчого права, за таємного голосування, за пропорційною системою. Найвищим органом законодавчої влади мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді, виконавчої – Державному Секретаріату. Гербом ЗУНР (аркуш 5) було затверджено золотий лев на синьому полі, повернений праворуч, прапором – синьо-жовтий прапор. Затверджено й державну повноту ЗУНР.

У теперішній час, у період відродження української державності і культури, повертаються до духовної спадщини та імен українських учених діаспори. До них належить і наш співвітчизник Станіслав Дністрянський — насамперед юрист, науковець у галузі теорії держави і права, філософії, соціології права, цивільного, адміністративного, конституційного, міжнародного, приватного права, вчений європейського рівня, невтомний політичний діяч. У процесі розбудови та зміцнення української державності в Галичині він активно працював на ниві законотворення. Своєрідною вершиною його законопроектної діяльності став проект Конституції ЗУНР. Її переклад з німецької мови і публікацію вперше здійснив П. Стецюк.

Війна з Польщею тривала. Польща, яка вп’ятеро перевищувала Східну Галичину за територією і вшестеро – за населенням та була значно розвиненіша в політичному і економічному плані, надсилала в Галичину дедалі більше військових сил. Правителі ЗУНР від самого початку усвідомлювали, що без допомоги ззовні у цій війні Українській державі з її обмеженими матеріальними і людськими ресурсами не вистояти. Спершу основні сподівання покладали на допомогу Великої України, розраховуючи, що тоді вдасться витіснити поляків за межі української етнографічної території, зокрема за річку Сян, яка була природним кордоном між двома державами, і підписати з ними якщо не мир, то хоча б довготривале перемир’я, а остаточно завершити справу мала би Празька мирна конференція на засадах права на самовизначення народів, проголошеного В. Вільсоном.

Однак влада Директорії в Україні не зміцнювалась, а слабшала, її війська відступали до галицьких кордонів. Не ЗУНР одержувала допомогу від Директорії, а навпаки. Всі українські верстви в Галичині, інтелегенція, свідома частина селянства і робітників віддали свої сердце і душу для побудови й оборони Західно-Української Народної Республіки. Але на всіх ділянках державного будівництва відчувався брак урядовців у фінансових, залізничних справах, а особливо в армії. Нестача кадрів, воєнного спорядження, зброї та амуніції давалася взнаки на кожному кроці. На території не було жодної фабрики зброї. Австрія не залишила жодного магазину з воєнним спорядженням та зброєю.

Ще однією причиною поразки Іван Макух, міністр ЗУНР, називав слабкий зв’язок із зовнішнім світом. ЗУНР блокувала Франція, а Польща їй допомагала всіма засобами. Франція подарувала Польщі армію Галлера, яка замість бити більшовиків, ударила по українській армії, змусивши її перейти за Збруч.

ЗУНР, як твердив і. Макух, не мала сусідів, які допомогли би у будівництві держави. Навпаки, Червона і Біла Росія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина були проти державності України. ЗУНР також не мала більшості українського населення в містах, і цей факт особливо дався взнаки у перший день встановлення української влади у Львові, який довелося з цієї причини і залишити. А місто, яке було комунікаційно-залізничним центром, перейшло до рук польського війська.

ЗУНР не мала належного зв’язку з політичним світом, не отримувала жодної закордонної преси. Зрештою, не мала і своїх дипломатів, які могли би на Найвищій Раді в Парижі відстояти кращу долю для свого народу. А швидкість і спритність тоді були вирішальними. «Ми спізнилися – отож програли», – згадував І. Макух.

Однак поряд з гіркотою тяжкої поразки цей період 1918–1923 рр. приніс українцям і певні здобутки. Значно зросла, зокрема в Східній Україні, національна свідомість усіх верств суспільства. Народ здобув упевненість у власних силах, відчуття поваги до себе, самостійності. Це був великий крок у напрямі до державності. Цей період, притаманні йому події створили реальну основу для наступного періоду боротьби, появи плеяди видатних борців – патріотів за національне визволення, відродження Української соборної держави.

Олег ВІВЧАРЕНКО.

Доктор юридичних наук, доктор права Українського вільного університету в Мюнхені, доцент, професор кафедри трудового, екологічного та аграрного права, заступник директора Навчально-наукового юридичного інституту ПНУ ім. В. Стефаника, заслужений юрист України


Переглядів: 11 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 18. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2018