Середа, 2018-10-17, 10:34 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Жовтень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
 
Архів новин
Головна » 2018 » Жовтень » 8 » Військові шпиталі ЗУНР у Станиславові
3:06 PM
Військові шпиталі ЗУНР у Станиславові

Внаслідок Листопадового зриву 1 листопада 1918 року влада у Східній Галичині перейшла до Української Національної Ради, яка проголосила відновлення Української державності на етнічних українських землях, що входили до складу колишньої Австро-Угорської монархії. Відразу ж розпочалися бої за Львів, столицю майбутньої держави, які переросли в українсько-польську війну за Східну Галичину. Українська Національна Рада 13 листопада проголосила незалежність Західноукраїнської Народної Республіки. Станиславів був тиловим містом, до якого з передової привозили на лікування поранених вояків Української Галицької Армії (УГА).

Від початку українсько-польської війни і до січня 1919 року УГА не мала добре організованої медичної служби. Вона створювалася під тиском обставин. Лікарі або медики, яких направляли до підрозділів, самостійно знаходили собі приміщення, де надавали допомогу пораненим та хворим, дбали про забезпечення медичним обладнанням і ліками, знаходили помічників. Вже від листопадових боїв у Львові при Начальній Команді УГА лікар Кость Танячкевич заснував санітарний відділ. Згодом його очолив лікар Ростислав Білас, а потім полковник Андрій Бурачинський. Відділу були підпорядковані медико-санітарні заклади, польові шпиталі, медичні кадри армії, які були створені і зібрані на першому етапі війни. На початку 1919 року в розпорядженні відділу були незначні сили, у фронтових частинах працювало всього 24 лікарі і 38 медпрацівників, 5 шпиталів на 529 ліжок, 3 санітарних поїзди, з них 2 – з операційною частиною, і 2 пересувні лазні. В тилу працювало 97 лікарів і 38 медпрацівників, 18 аптек і 28 шпиталів на 5-6 тисяч ліжок.

Планова організація медико-санітарної служби розпочалася після утворення відповідних референтур (відділів) у складі Державного секретаріату військових справ (ДСВС – тодішнього Міністерства оборони ЗУНР) на чолі з отаманом Ростиславом Біласом і у складі Начальної Команди УГА – під проводом сотника Костя Танячкевича. Були засновані також відділи у штабах бойових груп. Розпорядженням ДСВС усім медпрацівникам відповідно до своїх посад були присвоєні старшинські звання.

Медико-санітарну службу УГА очолив лікар Ростислав Білас. Корпусними лікарями були призначені найбільш досвідчені медики з фронтовим досвідом: лікарі Тадей Яцик (Перший корпус), Володимир Коцовський (Другий корпус), Іполіт Левицький (Третій корпус). Водночас корпуси мали мережу польових шпиталів. Під опікою ДСВС діяли два шпиталі у Станиславові: командантом першого був підполковник Осип Маланюк, а другого – полковник Теофіл Бардах. Лікарями у шпиталях були: О. Прийма, сотник Михайло Козак, сотник Микола Дикий, Осип Кос і Мондштайн (ім’я не вказане) та медики: студент медицини, санітарний поручник Леонтій Максимонько, хорунжі Наталя Полотнюк і Селянська (ім’я не вказане). За іншою інформацією, Теофіл Бардах був начальником окружного шпиталю у Бережанах, а полковник Осип Кос – начальником шпиталю №2 у Станиславові. Невеликими шпиталями (зокрема, у Городенці) опікувалися повітові комісаріати ЗУНР.

Зазвичай польові шпиталі розміщувалися у приміщеннях колишніх австрійських шпиталів. До роботи у них часто залучалися цивільні медики, дехто з них отримував військове звання. Корпусні шпиталі розміщувалися у містах, мали двох-трьох лікарів, відповідну кількість медсестер і санітарів. У бригадних, як правило, мали одного лікаря та кількох медсестер і санітарів. Крім польових шпиталів, організовано три санітарних поїзди під командуванням четаря Романа Гаванського, поручника Осипа Гробельного і четаря Володимира Скоморовського. Санітарний поїзд на чолі з Романом Гайванським ще під час боїв за Львів зі збірного пункту на Личаківському вокзалі відвозив хворих та поранених до військових госпіталів у Стрию і Станиславові. Важливе місце у структурі медичної служби армії займали відділи бригад. Начальним лікарем 2-ї Коломийської бригади був сотник Юліан Фастман. Кожна бригада мала відповідні відділи, один-три польових шпиталі, які перейшли з бойових груп. У них під керівництвом військових лікарів працювали місцеві медичні сестри і санітари.

Великою проблемою на той час були різноманітні епідемії. Ще від зими 1915-1916 років у Східній Галичині ширився висипний тиф. Австро-угорська влада, незважаючи на наявність налагодженого апарату і відповідних матеріальних засобів, не зуміла зарадити лихові. Пошесть тліла і поширювалася кожної зими та осені. У 1918-1919 роках тиф охопив майже всі повіти і зростав. Крім того, ширилися черевний тиф і паратиф, віспа, траплялися навіть випадки сапу і сказу. Сприяли поширенню хвороб переміщення великих мас полонених і тих, хто повертався з фронту до своїх домівок. Тому військові і повітові шпиталі мали епідемічні відділи. Не оминали хвороби і військових лікарів, від лютого до травня 1919 року захворіло на висипний тиф 34 лікарі, померло 14, серед них військовий лікар у Станиславові Тимко Крохмальний та лікар Лаврецький у Галичі.

У Станиславові тоді заснували бактеріологічний інститут, його очолив лікар Максим Музика; працювали у ньому медики Ольга Кривокульська і санітарний четар Степан Кривокульський (за іншою інформацією, санітарний четар Володимир Кривокульський). Цей інститут, як єдина установа теоретичної медицини, повинен був у разі потреби виконувати також досліди інших ділянок, наприклад, судово-медичної. Також ДСВС заклав у Станиславові головний склад санітарного матеріалу (начальник – підполковник Володислав Білинський). Ще один санітарний склад був у Ходорові при Начальній Команді УГА (начальник – четар Михайло Терлецький). Насамперед у них зосереджувалися медикаменти колишньої австро-угорської армії. Згодом вони отримали медичні засоби і матеріали від Українського Червоного Хреста або ж закупляли їх в Австрії. Доставка з-за кордону була дуже складна, часто більшість замовлень не доходило до місця призначення. Так, чотири вагони санітарного майна, отримані у Відні від австрійської ліквідаційної комісії, застрягли на території Угорщини. До Станиславова доїхали тільки чотири ящики. Тому Начальна Команда УГА вимагала економити ліки і перев’язувальний матеріал.

У колективах медиків, зокрема фронтових підрозділів, було чимало українських патріоток, в основному гімназисток. Серед них відзначилися четар Зеновія Копертинська (група «Схід», потім 8-ма бригада), хорунжі Марія Гіжовська (відсилкова точка Красне, потім польовий шпиталь №1), Ольга Кривокульська (бактеріологічний інститут), Ольга Чайківська (окружний шпиталь, Чортків), Ярослава Рудницька (окружний шпиталь, Дрогобич), Наталя Полотнюк (окружний шпиталь, Станиславів), Володимира Лев (запасний шпиталь, Ходорів), доктори Теодозія Туна (окружний шпиталь, Бережани), Марія Мамчин (група отамана Мацієвича, потім 1-а Гірська Бригада), медсестри, здебільшого студентки медицини, Ірина Шмігельська, Катря Гладилович, Гільда Мюллер, Міці Лянцберг (австрійська німкеня, померла у Жмеринці), Марія Матейко, Нюся Нєментовська (дочка письменниці Уляни Кравченко), Катря Петруняк, Стефанія Рибчак, Антоніна Столбіна (родом з Харківщини, була медсестрою в армії УНР, втекла з польського полону, померла у таборі для інтернованих у 1922 р.).

Наприкінці січня 1919 року реорганізована медична служба УГА нараховувала у фронтових частинах і запіллі 121 старшину лікаря, 102 фельдшери, 30 шпиталів (близько 6 тис. ліжко-місць), 20 аптек, 3 санітарних потяги, 2 пересувні потяги-лазні, 48 дезінфекторів. Зрозуміло, що створення такої мережі закладів стало неабияким досягненням уряду ЗУНР і місцевої влади. Але для тогочасної майже 50-тисячної армії цього було недостатньо. Особливо бракувало лікарів і медпрацівників середньої ланки у фронтових частинах: лише 62 особи – на 50 куренів, 12 гарматних полків і 5 шпиталів. Традиційно бракувало фармацевтичних препаратів. Все це і стало однією з головних причин, коли під час страшної епідемії тифу восени 1919 року медична служба виявилася безпорадною і в результаті померло від пошесті не менше 20 тис. старшин і стрільців. Після відступу УГА за Збруч військові шпиталі залишили більшу частину свого медичного спорядження. Через нестачу транспорту залишилися на місці і не евакуювалися шпиталі в Самборі, Станиславові, Коломиї, Бережанах, Тернополі, Чорткові.

Окремої уваги заслуговують біографії начальників військових шпиталів УГА у Станиславові. Зокрема, Осип Маланюк був батьком відомої оперної співачки Ірини Маланюк, ім’я якої носить Івано-Франківська обласна філармонія. Народився він у 1873 році в родині пароха села Ягельниця, що на Тернопільщині. Навчався в університеті австрійського міста Грац, де став одним із співзасновників товариства українських студентів «Січ». Завершив освіту в Краківському університеті у 1898 році. Батько Маланюка не міг оплатити весь курс навчання, тому частину витрат покрило міністерство оборони. Звісно, не просто так – хлопець зобов’язався відслужити певний термін військовим лікарем. Та в армії йому настільки сподобалось, що Осип затримався там аж на 20 років, дослужився до підполковника. Після розвалу Австро-Угорської імперії Осип Маланюк став на бік ЗУНР, уряд якої призначив його комендантом «Першої військової лічниці» (шпиталю) УГА у Станиславові. Після поразки ЗУНР доктору пропонували послужити у польському війську, але він відмовився. Відкрив приватну лікарську практику в Станиславові, де практикував до 1939 року. У 1944-му, перед другим приходом радянських військ, доктор емігрував до Австрії, де й помер через п’ять років. Дотепер у нашому місті на вулиці М. Грушевського, 17 зберігся будинок, побудований у 1928 році на замовлення Осипа Маланюка. Перед війною у кам’яниці Маланюків було сім квартир, в одній з яких мешкав господар. Перший поверх, окрім його лікарської ординації, займав великий магазин галантереї та парфумів «Арома».

Осип Кос (1875-1933) був батьком відомого українського композитора і співака Анатолія Кос-Анатольського. Родина Косів походить від Михайла Коса – бургомістра містечка Комарно і його дружини Марії з Ліщинських. Громадяни міста дуже поважали свого бурмістра і після смерті спорудили йому пам’ятник, який і донині стоїть на міському кладовищі. Родина Косів була великою. Усі четверо синів Михайла Коса отримали вишу освіту. По-різному складалися долі членів родини Косів, проте кожен з них залишив свій слід на професійній ниві, у мистецтві чи в громадському житті, всіх їх вирізняла виняткова інтелігентність. Життєва історія цієї української родини заслуговує окремої розповіді. Ми ж зупинимося на Осипові, його дружина – Лідія Іванівна, з дому Копистянська, належала до давнього священичого роду. Отець Іоан Копистянський, відомий у церковних колах, був парохом у Криниці.

У Осипа та Лідії було п’ятеро дітей: Михайло, Роман, Анатоль, Маруся, Ліда. Це була велика дружна сім’я. Під час війни вони жили в Австрії, часто переїжджаючи з міста до міста, бо так вимагала батькова служба військового лікаря. У 1918 році повернулися до Галичини. Осипа Коса у час українських визвольних змагань призначили начальником військового шпиталю УГА у Станиславові (був у чині полковника УГА). За іншою інформацією, доктора Осипа Коса призначили окружним лікарем. Там діти навчалися і закінчили гімназію. Згодом усі, за родинною традицією, навчаються у Львові: Михайло, Ліда, Маруся – на політехніці, Роман – на медицині, Анатоль – студент права в університеті. Матеріальне становище родини було скрутним. Польський уряд не «подарував» Косові його участі в українському визвольному русі, тому він ані пенсії (незважаючи на державну службу), ані доброго місця праці не мав. Після смерті матері в 1929 році, яка підтримувала дітей, як могла, стало ще важче. Опікуватися своїми сестрами випало на долю Анатоля. У той час він паралельно із вивченням права навчався у Вищому музичному інституті ім. Лисенка у професора Тараса Шухевича (фортепіано), Северина Барбана (композиція), Одарки Бандрівської (спів). Для того, щоб оплатити навчання своє і сестер, заробляв гроші, граючи на акордеоні. Псевдо Кос-Анатольський композитору придумали його колеги-музиканти ще в студентські часи, жартуючи: «Косів у світі багато, а Анатоль – лиш один. Отже, Кос-Анатольський!»

Трагічно склалася доля лікаря Станиславівського військового шпиталю, сотника УГА Михайла Козака. Він народився у 1888 році у Винниках біля Львова. Навчався в університетах Львова і Відня, де отримав медичну освіту за спеціальністю «лікар-хірург». Після війни одружився з єврейкою Соломією Робінзон, лікарем-гінекологом. У грудні 1921 року відкрив у Станиславові приватну медичну практику. Восени 1941 року німці виселили Козаків-Робінзонів з престижної квартири (яка, до речі, розміщувалася на другому поверсі клініки) і перевели в гетто. Подружжя загинуло від рук нацистів у 1942 році.

Начальником одного з санітарних поїздів УГА в 1918-1919 роках був уродженець містечка Маріямпіль сучасного Галицького району, гінеколог і терапевт, культурний діяч Осип Гробельний (1899-1957). Його дружина Олена Гробельна-Полотнюк (1897-1946) була стоматологом, донькою відомого у місті громадського й релігійного діяча Ігнатія Полотнюка. Мешкали вони у Станиславові, займали квартири №7 і №8 у зведеному до 1939 року за їх кошти будинку на вул. Незалежності, 43. Були поховані на міському кладовищі (нині Меморіальний сквер). У цьому ж будинку, у квартирі №10, жила споріднена з ними сім’я сестри Олени Гробельної-Полотнюк – Наталія Пристай-Полотнюк (1895, м. Станиславів – 1975, там само) – лікар-отоларинголог, під час ЗУНР – лікар військового шпиталю у Станиславові у званні хорунжої УГА, з чоловіком інженером-електриком Богданом Пристаєм (1895, с. Підгірці Львівської обл. – 1965, м. Івано-Франківськ). Обоє поховані на цвинтарі на вул. Київській.

В Окружних Військових Командах працювали окружні лікарі, які очолювали медичні комісії на призовних пунктах, засновували та опікували шпиталі в тилу. Нерідко вони, як і фронтові заклади, обслуговували місцеве населення. У цих командах невтомно працювали військові лікарі у Станиславові – сотник Осип (Остап) Прийма, в Коломиї – підполковник Петро Петрушевич, в Калуші – полковник Маркил Рожанковський. Окремої розповіді заслуговує доля військово-морського лікаря. У 1918 році за дорученням Секретаріату військ ЗУНР Маркил Рожанковський організував в Одесі на військовому кораблі санітарну службу. У грудні цього ж року захворів на плямистий тиф, від якого ледь не помер. Саме тому вирішив повернутися. Калушани радо зустріли заслуженого лікаря-моряка, його обрали членом повітового уряду і призначили головним лікарем повітової лікарні. Маркил Рожанковський приймав хворих і вдома, і виїжджав на хірургічні втручання у села. У 1939 році з приходом радянської влади все власне медичне приладдя віддав у касу хворих (згодом – поліклініку), де і працював. За стуком палички, коли старенький лікар ішов до хворих, люди звіряли годинник. Маркил Рожанковський помер у 1954 році. Разом з дружиною похований на старому цвинтарі в Калуші.

Ярема КВАСНЮК


Переглядів: 3 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 18. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2018