Четвер, 2018-11-15, 5:36 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2018 » Жовтень » 18 » Жіночі сторінки історії
8:20 PM
Жіночі сторінки історії

Жіночі сторінки історії… Таких сторінок немає в підручниках. Історія людства від давнини до сьогодення залишається історією чоловіків. Століттями суспільство замовчує ту роль, яку дійсно відігравала жінка, відводячи для неї сімейно-побутові та обслуговуючі сфери життєдіяльності. Скільки імен залишилися невідомими лише тому, що вони жіночі…

З історії жіночого руху в Станиславові

Наприкінці XIX – у першій половині ХХ ст. в Україні почав активно розвиватися жіночий рух. На землях Західної України, що входили до складу Австрії, першопрохідцем жіночого руху була відома громадська діячка й письменниця Наталя Кобринська. У грудні 1884-го в Станиславові (нині Івано-Франківськ) вона заснувала «Товариство руських женщин» (у 1922 р. перейменували на «Товариство українських жінок», а згодом – «Союз українок»). Наталя Кобринська була першим головою цього товариства, її заступницею – Аделя Желехівська (дружина першого голови «Просвіти» в Станиславові Євгена Желехівського). У виділі працювали Софія Бучинська, Катерина Винницька, Емілія Ничаївна, Іванна Остерман, Євгенія Порайко та ін.

«Ми мусимо бути горді, що саме в нашому місті постало перше жіноче товариство в Україні. Сталося це 8 грудня 1884 року, коли то Наталія Кобринська, з видатною допомогою Івана Франка заснувала «Т-во Руських Женщин», яке «блискуче і з тріюмфом» поклало твердий ґрунт для розвитку українського жіночого руху в Галичині. Його перші завдання – самоосвітня праця над жіноцтвом – дають дуже скоро гарні овочі. Не зважаючи на критичне ставлення чоловіків до «революційних діл» жінок, праця посилювалася…». (Ірена Книш, «Смолоскип у темряві»).

В анонімному дописі «Перші загальні збори руського жіночого товариства в Станиславові» І. Франко відзначив про дружину Є. Желехівського: «…Коли в р. 1877 зав’язалася в Станиславові філія «Просвіти», то між першими вступила до неї пані Аделя Желехівска, котра і донині бере живу участь в ділах тої філії». У цьому ж дописі І. Франко повідомив, що на установчих зборах товариства, що відбулися 8 грудня 1884 р. в українській читальні, його головою вибрано Н. Кобринську, а «на містопредсідательку – паню Аделю Желехівску» (тобто на заступницю голови).

Одначе стосунки І. Франка з подружжям Желехівських не склалися. Франко мав намір видавати од квітня 1885 р. літературно-науковий журнал як орган «Товариства руських женщин» (лист від 24 грудня 1884 р. до Олександра Кониського), але на перешкоді стали, зокрема, Желехівські, налаштовані суто на культурно-просвітницьку працю. Уже в листі до І. Франка від 3 січня 1885 р. Н. Кобринська з Болехова нарікала: «Найбільше боюся Желіхівского, бо, як знаєте, він страшний просвітник» (ІЛ. – Ф. 3. – № 1603. – С. 463). А в листі від 13 січня 1885 р. повідомляла: «Я з причини… видавання нашим товариством часописи під Вашим проводом маю велику неприятність. Тепер Желехівский пише мені послідні грубості, а Ничаївна помагає».

Учителька Емілія Ничай (її Франко також зарахував – у вищецитованому дописі – до тих станиславівських жінок, що «вже здавна працює щиро і ревно на народній ниві») сама охоче взялася б за редагування жіночого часопису, але за учителюванням не мала вільного часу, тому запропонувала Н. Кобринській до «того діла» «надуматися, розумієся, під єї і Желехівского світлим проводом».

Н. Кобринська пояснювала І. Франкові: «…Декотрі цілком з тим годяться, що над Вами повинен завше стояти якийсь практичний свічник педаґоґії, бо инакше Ви би пішли на бездороже» (ІЛ. – Ф. 3. – № 1603. – С. 472). Роздратовано нетактовний, як випливає з висловлювання Кобринської, тон листа Є. Желехівського був зумовлений, очевидно, його невиліковною хворобою (18 лютого 1885 р. він помер од раку).

В іронічно-гумористично-сатиричній поемі «Вандрівка русина з Бідою» (датовано: 20 березня – 13 квітня 1893 р.; зб. «З вершин і низин», 2-ге, доп. вид., Л., 1893) після розлогої хвалебної оцінки «Натальці» Кобринській як провідниці галицько-українського жіночого руху подано аж надто скупий відгук про Є. Желехівського, втім, із відданням йому належної шани:

Приїхали в Станіславів,

Русин Біду зіставив (залишив – В. Р.),

Поклонитись пішов сам

Желехівського кісткам…».

Як тут не згадати спочатку про появу українського жіночого альманаху «Перший вінок» (1887) – першої у світі антології жіночої творчості, зібраної, відредагованої та виданої жінками. Альманах вийшов з друкарні Товариства ім. Шевченка у Львові коштом Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Тандем двох жінок символізував єдність західних і східних українських земель, а головне – відображав близькість людей зі спільними цілями, задля досягнення яких вони поєднали свої зусилля. Його народження засвідчило, що літературний світ перестав бути монопольно чоловічим. Велику допомогу у випуску альманаху надали прогресивна газета «Діло» й особисто Іван Франко та Михайло Павлик.

Зі сторінок «Першого вінка» зазвучали голоси Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Олени Пчілки, Михайлини Рошкевич, Софії Окуневської, Ольги Франко, Лесі Українки, Людмили Старицької, котрі через свої оповідання, вірші, етнографічні розвідки, статті відображали «вбоге й злиденне життя сільських жінок».

Художні твори, оригінальні чи перекладні, на думку Н. Кобринської, повинні сприяти не тільки пізнанню закономірностей суспільного розвитку, але й об’єднанню українських земель, поділених політичними кордонами. Вона виступає головним основоположником, ідеологом та організатором українського жіночого руху. Вказати на необхідність активної участі жінок у громадсько-культурній діяльності та одночасно викрити їх безправне становище в тодішньому суспільстві – це, як справедливо вважала Наталя Кобринська, диктувалося життєвою необхідністю. Адже селянки і робітниці, неписьменні й принижені, були позбавлені елементарних людських прав.

Не кращою була доля й жінки-інтелігентки, коло діяльності якої обмежувалося сумнозвісними «трьома К»: Кіrche, Kuche und Kіnder, що в перекладі з німецької означає «церква, кухня і діти». Проти такого принизливого становища представниць слабкої статі виступала письменниця, яка в грудні 1884 р. організувала «Товариство руських жінок», а через три роки видала жіночий альманах «Перший вінок».

А про коломийське віче, що стало передвісником українського жіночого руху, ніхто інший тільки Франко подав основний звіт у львівському щоденнику «Діло»: «…Серед галицько-руської суспільности прокинувся вже той самий поступовий дух, що на заході Европи покликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту й за народні права… Швидко наша Русь може надіятися, що і в руських жінках найде собі дуже сильну й тривалу підпору та що огнища руського демократичного та поступового руху, розпалені та піддержувані їх руками, освітять і огріють теж найтемніші закутини нашого життя та перетривають усякі ворожі напасті та незгодини…»

Після перших жіночих організаційних зборів у Станиславові 7 жовтня 1884 р., на яких схвалено статут товариства та вислано його намісництву до затвердження, знову Франко присвятив цій події передову статтю в «Ділі» й помістив статут. У цій статті Франко подавав освітню ціль товариства, що власним літературно-науковим видавництвом або з допомогою іншого, що вже існувало, мало пропагувати ідею освіти серед жіноцтва. До цього мали причинитися театральні вистави, відчити, дискусійні вечори тощо.

Про все це чітко мовила Наталія Кобринська на перших загальних зборах «Товариства руських жінок» у Станиславові. Розкриваючи завдання жіночої організації, Кобринська переконувала про важливу роль літератури й потребу доброго видавництва під керівництвом людей «з добрим літературним образуванням, що з умілим добором давали б нам речі правдивої вартости»… Присутній на цих зборах Іван Франко прочитував привітальні листи й телеграми, а згодом подав про них докладне повідомлення в «Ділі».

Сам вибір Станиславова як осідку товариства – «Чому не Львів?» – запитував свого часу Денис Лукіянович (Лукіянович Д. Трагедія Кобринської (з нагоди жіночого конгресу). – «Діло». – Львів, 24 червня 1934 р.) – перегукується з планами Івана Франка, що мав туди переселитися й перевести свою бібліотеку.

Ще 1882 року на запрошення Владислава Дзвонковського до Станиславова знову приїхав Іван Франко. Він мав намір купити клаптик землі й поселитися тут з Михайлом Павликом та його сестрою Ганною. Із цього задуму нічого не вийшло, та поет познайомився з Юзефою Дзвонковською, сестрою Владислава, яка стала його «гордою княгинею». Він присвятив їй кілька віршів та повість «Не спитавши броду». Франко хотів одружитися з Юзефою, та вона, знаючи, що невиліковно хвора, відмовила… (див. «Три любові та шлюб Івана Франка» в газеті «Галицький кореспондент» за 1 вересня 2016 р.).

З видавничими планами Франка пов’язалася і вся освітня програма новоствореного «Товариства руських жінок». Можна сказати, що всі початкові зусилля Кобринської йшли на здобуття признання в новому товаристві авторитету Франка. А він подавав вістки про новостворене товариство в статтях – у крайовій і закордонній пресі та навіть привітав його віршованою алегорією «Женщина»:

«Час довершить найбільшого з чудес! –

Сказав він. – З каменя зробить богиню –

Що се значило? Через те не щез

З землі роздор. Тепер я більш учиню!

Богиню людським духом я натхну,

З богині женщину зроблю, людину,

І з п’єдесталу божества зіпхну.

Зате у груди серце дам любляче

І в мозок вложу думку запальну.

Хай чоловік її своєю баче,

У всьому рівною собі, і к ній

Не молиться, та не клене й не плаче.

Нехай вона по стежці життьовій

Іде з ним спільно, думає і вчиться,

Учасниця всіх трудів, втіх, надій.

І хоч сльозами вмиються їх лиця,

Стрясе серця їх жаль, і біль, і страх,

Зате ж і щастям вік їх проясниться».

І все те він зробив у наших днях[1].

 

Так почалася боротьба «за піднесення свідомості українок», як писав Іван Франко, за їх участь у громадсько-культурному житті рідного народу, за нове виховання дітей. Він підкреслював, як тяжко відчуває жіноцтво економічну неволю. «Ми бачили, як жінка плаче і жалується перед матір’ю на то, що чоловік взяв її віно та пропив і протратив. Жінка працює у чоловіка гірш наймички, бо наймичці треба платити, а жінці ні; наймичка не схоче бути, то геть іде, а жінка ні. Та й ще жінці приходиться на своїх плечах зносити всякі мужикові примхи, невдоволення, всякі хиби його характеру, а крім того головно на ній лежить обов’язок – годувати та пильнувати дітей» (Франко І. Твори в двадцяти томах. – К., 1956. – Т. ХVІ. – С. 85).

У спогадах Дарії Бойчук читаємо: «Роки діяльности після участи станиславівського жіноцтва при видаванню «Першого вінка» – ніде і ніхто не зареєстрував, принайменше я цього не могла знайти. Моя пам’ять реєструє головство в Товаристві «Руських Женщин» Антонії Кульчицької, жінки пароха з Підпечар. Пам’ятаю навіть печатку Товариства, яка була довгі роки в моєї мами, як секретарки. А. Кульчицька, їдучи бричкою на засідання, не раз забирала мою маму. І я тоді малою ще, впрошувалась їхати з ними…

В ті роки було багато замітних, жертвенних жінок, членок Товариства. Пані Ольга Шипайло з Кульчицьких, дочка Антонії Кульчицької писала мені з Торонто про них. Були це: Софія Баришева – дружина пароха з Угринова, Тереса Паньчак. Її дочка Лідія з Паньчаків-Белей писала мені з Чікаґо: «Пригадую добре, тоді працювали такі пані як Антонія Кульчицька, Надія Мардарович, Марія Скочдополь, Ольга Рубчак, Тереса Паньчак (моя мама), Евеліна Березовська, Емілія Сабат, Іваницька і її дочка, Текля Навроцька, Вашкевич. З упадком Австрії пані провадили кухню, як в день так в ночі на подвір’ї Т-ва «Бесіда», приходили там харчуватись вояки-поворотці з війни і найбідніше населення міста. А ми молоді дижурували тоді на залізничому двірці і як приїздив поїзд з раненими вояками, то ми давали їм перекуску і відсилали до лікарень, де пані, членки Товариства далі займалися ними… Моя мама і Тереса Паньчак були довгі роки у Виділі Т-ва «Руських Женщин», пізніше «Українських Жінок». Опікувалися все бідними, як тільки вчули, що в когось є біда, чи нещастя, зараз спішили з поміччю. Самі фондів на це не мали, а збирали на бідних між сусідами й знайомими…

У той час були діяльними в Т-ві «Руських Женщин» Марія Рибчук, дружина гімн. учителя, що був опікуном хлоп’ячої бурси Українського Педагогічного Товариства, при вул. Пелеша, Євгенія Яцикевич, вдова по священику з Креховець коло Станиславова, Ірена Дрогомирецька, дружина радника суду, Янович, дружина місцевого лікаря д-ра Володимира Яновича, громадського діяча і довголітнього голови Т-ва «Просвіта», Л. Турчманович, дружина священика, Меланія Грушкевич, Марта Даниш, Стефанія Барановська, Марія з Котилів-Щирбова, Ванда Шмериковська, дружина пароха Угорник, Антонія Кичун. Останні дві пані займались спеціяльно дитячими імпрезами. Працювали теж пані: Володимира Ясеницька, Михайлина Кушнір. Клопоти з удержанням дівочої бурси були великі. Був на бурсі якийсь досить великий довг, який треба було ввесь час сплачувати. Коли вибухла І-ша світова війна, бурса не діяла, то тодішня голова Емілія Сабатова продала бурсу своєму синові, щоб позбутися довгу. Тоді сплатила той довг, мабуть в сумі 9.800 корон. За хронікою А. Рублевої було це в 1918 і 1919 роках. Одначе був це неправильний крок, бо продаж вирішило кілька осіб з Виділу, а не Загальний Збір, як було передбачено статутом. В пізніших роках, уже за Польщі, відпроцесувало Товариство цю садибу на власність СУ («Союзу українок» – В. Р.)».

З хроніки А. Рублевої дізнаємося: «В 1922 році Товариство змінило свою назву на «Товариство Українських Жінок». Головою була тоді Мелянія Грушкевич, а секретаркою – Ярослава Мурин-Мірчук.

У виділах довгі роки були Ольга Рубчак, Марія Скочдополь, Тереса Панчак, Наталія Бачинська, Надія Даниш, М. Никифорук, Стефанія Чайківська, Білобрам, Ніна Паранкевич, учителька в Т-ві «Сокіл», Лідія з Григоревичів-Чубата, Стефанія Барановська, Теофіля Соколовська – пізніша Кабаровська, Крупкова, Ярослава Горницька, Олександра Олесницька, Софія Олесницька. Із різних джерел я довідалась і я вже пам’ятаю, що в різних роках були у проводі ще такі жінки: Гаврилова, Стрийська, М. Грабовенська, Ольга Мацькова, Оксана Залізняк, Ґізеля Каратницька, Пракседа Повх, Марія Олексин, М. Веселовська, Марія Коритовська, Головата, Недільська, Марія Дмитрак, Михайлина Ставнича, Костецька, Надія Левицька, Марія Дворянин, О. Білинська, Анна Тимків, Стефанія Литвинович». (Див. світлину «Литвиновичі на Першому українському жіночому конгресі в Станиславові»).

 

(Закінчення буде)

Василь РОМАНЮК


Переглядів: 6 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 18. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2018