П`ятниця, 2022-01-28, 8:12 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2021 » Листопад » 14 » Про будівлю, якої немає: історія коломийської в’язниці (продовження).3
10:09 PM
Про будівлю, якої немає: історія коломийської в’язниці (продовження).3

У РАДЯНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ (1939 – 1941).
Наприкінці 1939 р. невисокий мурований паркан, яким тюрма була оточена ще за австрійських часів, був замінений триметровою огорожею з дощок, а поверх неї проведено ще три ряди колючого дроту. Встановлено й вишки для вартових. Вікна, через які у всі часи в’язня можна було бачити, нова тюремна обслуга забила дошками й натягнула спеціальні кошики, якими повністю відгородили в’язнів від зовнішнього світу. Окрім цього, тюремну капличку перетворено на одну із камер. Згідно з наказом НКВС УРСР за №00114 від 6 серпня 1940 р. у Коломиї створено радянську тюрму на 200 в’язнів з каральним штатом 56 осіб. В той трагічний період радянської влади коломийська в’язниця була переповнена та ще й «збагатилася» новими засобами катувань – про електричні стілець та шафки повідомляла газета «Воля Покуття» (Коломия) за 28 вересня 1941 р. Перебули тоді у тюремних камерах на вул. Романовського й польські військовики та працівники поліції, і зовсім молоді члени ОУН та українських товариств. Частина з них була переведена до Станіславівської тюрми, а згодом розстріляна в Дем’яновому Лазі. Серед них Нестор Харжевський, Ірина Карачевська, Ганна Мисевич, Богдан Тичинський, Ігнатій Яремчук, Маруся Грабовенська і багато, багато інших. Але знищували в’язнів і тут, тож щодня гуділи мотори, щоб приглушити звуки пострілів.
Одразу ж після нападу Німеччини на СРСР начальники тюрем Галичини отримали наказ вивезти в’язнів углиб Росії, тому 470 осіб з коломийської і печеніжинської тюрем відправлено на схід. Багато з них загинуло в дорозі, а 155-ом вдалося втекти. У числі, мабуть, саме цих втікачів були сестри Марія й Марта Вонсулі з братом греко-католицьким священиком о. Миколою. 7 липня 1941 р. їхній потяг потрапив під бомбардування біля міста Біла Церква, тож коломийські в’язні, намагаючись врятуватися, вистрибували з палаючих вагонів і пішки добиралися додому. Дивом вціліли тоді й Вонсулі: пройшли понад 500 кілометрів, перетинаючи під свист куль лінію фронту, харчуючись листям дерев, тамуючи спрагу водою з калюж, ночуючи в лісі.
А знаний політик, адвокат, засновник товариства «Січ» Кирило Трильовський у споминах про цей час написав так: «З вибухом війни 22 червня 1941 року...самі большевики втікали стрімголов перед несподіваним наступом мадярської армії на Покуття. Отже, не мали часу нищити в’язнів, як це сталося в інших містах, ані документів в будинку НКВД. Заки прийшли мадяри, наша молодь звільнила в’язнів».
Та все ж, нам невідомо про якісь спогади коломийських арештантів цього періоду, мабуть, таки небагатьом із них вдалося вижити. Тому скористаємося розповідями в’язнів зі Станіславова та Львова. У часописі «Воля Покуття» опубліковано свідчення молодої пані про електричні засоби катувань, застосовувані чекістами зокрема й до неї у львівській тюрмі: «…Тоді він (старшина-чекіст) взяв мене за руку, завів до скляної шафки…замкнув мене в ній, і я мусіла там стояти…Нагло я почула, що мені терпнуть ноги, що я чую кожну жилку, що щось підходить до серця, мені робиться слабо. Це діяв електричний струм. Коли старшина побачив, що я опустила голову, відчинив шафку. Я вийшла з шафки і дістала вимети (блювота – М. К.)… сказав старшина: «Признайтеся, що належите до тайної укр. організації». Я мовчала. Тоді завів мене знову до скляної шафки і пустив світло рефлекторів мені прямо в вічі. І електричний струм, і ярке світло діють на мозок, на очі, очі тягне кудись, мені здається, що паду вниз. Я мабуть зімліла…». Інша розповідь: «В більшій скляній шафці стояло залізне крісло, а на нім сидів якийсь хлопець. Його руки були прив’язані до бічних поруч, зпереду був прив’язаний ременем. Чекіст вложив в отвір крісла втичку і пустив електричний струм…Хлопець посинів, його голова звисла вдолину. Тоді чекіст пілляв його водою і дальше мучив. Опісля підняв подушечку, до якої опиралися плечі хлопця, догори (під сподом була відповідна пружина) і посадив хлопця на ту подушечку. Ноги опер тепер хлопець о другу підпору, що була вище уміщена, а голову на залізне опертя, яке підкручено вгору. Чекіст взяв якийсь прилад у руку і водив ним по висках хлопця. Під діянням елєктричного струму і того гладження висків, хлопець зімлів. Тоді чекіст пілляв його голову водою, привів до памяти і почав знову ставити питання. Під впливом мук хлопець зрадив все. Все розповів і імена подав… Оповідають, що тих, котрі на електричнім фотелі вже були все зрадили, саджали ще раз на фотель і електричним струмом вбивали. Тому мабуть дуже мало є таких, що були мучені на електричному фотелі, які б залишилися між живими».
Як зазначає часопис, електричний стілець з коломийської в’язниці було передано до музею «Гуцульщина» (тепер – Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринського). У повоєнні роки він ще якийсь час там перебував із підписом, що це засіб тортур, застосовуваних гестапо.
Василь Ніньовський, історик, фольклорист, художник, громадський діяч української діаспори Канади, уродженець с. Жукотина на Коломийщині був заарештований 20 серпня 1940 року й відправлений до Станіславівської в’язниці. Після 9 місяців тортур – засуджений до страти і в числі інших розстріляний у Дем’яновому Лазі. Але вижив, вибравшись з-під мертвих тіл ні в чому не винних людей. Уже на еміграції написав спогади про перебування в радянських катівнях під назвою «Відлуння ленінського пекла», від яких застигає кров, завмирає душа. Наведу лише один епізод, а їх було десятки. В. Ніньовський згадував: «Арештантам, які відразу попали до камер, було трохи легше. Тих же, кому камер ще не виписали, вартові поодинці впихали у стоячі труни, так звані «шкафи»…Така труна з дверми на замку мала розміри приблизно 1х1х2 метри… У стелі – вісім дірок, десь 4-сантиметрового діяметра, – єдине місце, крізь яке проникало повітря... Я стояв у темній порожній домовині, лише вісім дірок у стелі лупали на мене своїми вирлами. Мозок наче завмер, жодна думка не підпливала до нього…Спрага висмоктувала всю вологу з мого тіла. Губи вкрилися пекучими бульбашками. Легені ледве сприймали густе, затхле повітря тісної домовини. Здавалося, що маю вже цілу тонну ваги. Ноги заклякли, набрякли і стали мов дві мертві колоди. Я похитнувся й упав на двері…підбіг вартовий, відімкнув «шкаф», і я вивалився з труни на коридор…вартовий хлюпнув на мене водою з відра. Очунявши, я просив пити. Натомість вартовий копнув мене чоботищем під нирку й заревів: …Нє умрьош, нє падохнєш, нє видержиш і жить нє будєш! – мене знов турнули до шкафа». Окрім цього, енкаведисти застосовували для катувань й інші «винаходи» – це і «вертушки» (побиття чотирма чекістами, які по черзі наносили удари з різних сторін в’язневі, що стояв посередині), і «ленінські ями» (камери з льодяною водою по котики, де неможливо було ні сісти, ні лягти), і фіктивні розстріли тощо. Після втечі більшовиків галичани застали в тюрмах страхітливі картини жорстоко понівечених тіл у калюжах крові.
В’язні-українці здебільшого трималися гідно як у коломийській тюрмі, так і в Станіславові. Василь Ніньовський згадував: «…Великодньої суботи 1941 року, в нашій камері хтось зауважив за вікном мотузку, що звисала з камери дівчат-смертниць. Виловили її, відв’язали маленьку передачу й видобули вузеньку блакитно-синю стрічечку з вишитим на ній жовтими нитками написом: «Христос Воскрес! Воскресне Україна! Маруся (Грабовенська), Надя (Білобрам), Оля (Дутка)». Усі в нашій камері – українці й не українці – тихо заплакали, передаючи стрічку з рук у руки, цілуючи напис й імена дівчат. Маруся, Надя, Оля… Усі загинули в Дем’яновому Лазі від куль диких енкаведистів…єдиною провиною …була їхня безмежна любов до України».
Далі буде…

 

Мирослава Кочержук,
Наукова співробітниця
Музею історії міста Коломиї


Переглядів: 16 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 22. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2022