П`ятниця, 2022-01-28, 6:47 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2021 » Листопад » 14 » Про будівлю, якої немає: історія коломийської в’язниці (продовження).2
10:02 PM
Про будівлю, якої немає: історія коломийської в’язниці (продовження).2

У ПОЛЬСЬКІЙ ДЕРЖАВІ.
Відроджена Польща почала переслідування найактивніших учасників українського визвольного руху, що одразу відчула на собі коломийська тюрма. Навесні 1920 р. тут ув’язнено 255 осіб, затриманих у справі «Гуцульського повстання». Серед них – Михайла Горбового, військового, громадсько-політичного і кооперативного діяча, педагога. Збереглися його спогади і про польську карну експедицію на Гуцульщину, і про жорстоке побиття заарештованих гуцулів, і про спалення їхніх господарств та нищення майна. Але тема статті – в’язниця, тож подаємо фрагменти розповіді М. Горбового про коломийський «кримінал», де він перебував близько трьох місяців: «…найстрашніше було в казні (камері – М. К.) т. зв. цементівці. Назва походить від того, що долівка цементована ... Цю казню названо пеклом. Лише собі уявити: двадцять чотирьох сидить у такій комірці з одним віконцем, де нормально повинно бути всього три (особи – М. К.). Не виходять вони надвір – як ніч, так і день. Сморід, задуха така, що як ключник отвирає двері, то стає збоку, бо не в силі видержати, як то вдарить у ніс і голову. Всі роздягнені геть, лише декотрі ще в сорочках. Мимо цього, душно – страх! Рухатися і не гадай. Вдоволений той, що вспів скорше сісти на долівку(леговищ деревляних тут нема). Інші стоять. І так як ніч, так і день, тиждень за тижнем. Хіба лише час до часу мінялися сидячі зі стоячими…А на долівці болото – від духоти і поту людського. А може, і ще від дечого…». До нестерпних умов додавалося ще й таке ж харчування – годували помиями з оселедцем або ж самим оселедцем, не даючи при цьому води впродовж цілого дня. Продукти, які передавали родичі, до в’язнів не доходили, зустрічі теж були заборонені. А те, як тоді били гуцулів при затриманні, ілюструє наступний спогад: «Одної ночі, десь при кінці місяця травня, дозорці…вкинули когось у казню. Він не рухався, тільки стогнав…Ранком ми побачили щось страшне. На долівці лежав чоловік у калюжі крови, весь ранами вкритий. Одна рука поламана й спухла так, що рукав сорочки тріскав…голова потовчена й теж опухла, око вибите, ноги побиті, поламані. Спина – одна жахлива, кривава рана, вже й ропить – знак, що кинулася гангрена».
Була в коломийській тюрмі й «панська казня» з великими вікнами, ліжками, туди доставляли продукти й навіть часописи. «Панам і у криміналі добре», – писав М. Горбовий. Задля справедливості треба зазначити, що після листа про ситуацію з в’язнями-гуцулами, який Михайлові вдалося передати українським організаціям, послідувала перевірка тюрми комендантом міста. Відтоді «…все змінилося наче від дотику чародійної палички» – значно покращилося харчування, дозволено прогулянки, передачі, книжки й часописи, водили навіть «до купелі».
Відомо також про низку акцій польскої влади восени 1922 р., зокрема арешти та конфіскації збіжжя й худоби в селян на Коломийщині й Городенківщині. Львівська газета «Діло» писала про затримання студентів у Городенці, яких заставили повністю роздягнутися через вишиванку одного з них, що стала приводом для звинувачення у агітації на користь Василя Вишиваного. Відтак цих студентів помістили в коломийську тюрму, де 18 жовтня після півторамісячного перебування вони розпочали голодівку на знак протесту проти несправедливого ув’язнення. Після допиту, на якому, прикладаючи до грудей багнет, примушували до зізнань, скованих студентів провели вулицями Коломиї для залякування містян. Як повідомляла газета, в той час в тюрмі перебувало і декілька сотень гуцулів, звинувачених у саботажі, а голодувало загалом близько 200 в’язнів. 24 жовтня цього року був вдруге зарештований і М. Горбовий за участь у передвиборчій кампанії за небажаного владі кандидата.
Художник і професор коломийської гімназії, а в той час студент, Іван Кейван відбув у тюрмі від березня до вересня 1929 р. спочатку в камері №17, потім – у «панській казні». Його ув’язнили за те, що на святі «Просвіти» виголосив уривок поеми Олеся Бабія «Гуцульський Курінь». Своє «знайомство з тюрмою» не без гумору описував згодом у спогадах: «На сімнадцятці мені було дуже добре…Тюремний режим ще був австрійський. Ключники, «кібель» (відро для відходів), апелі (ранні й вечірні перевірки), тюремний телеграф – вистукування в стіну, саламаха (тюремна страва) і хліб, що його клали на долівку й попихали ногою: все так, як колись чудово змалював Іван Франко в своїх «Тюремних сонетах». Про якесь побиття чи знущання художник не писав. Можливо, вже в той час польська влада, остаточно утвердившись на цих теренах, дещо цивілізованіше поводилася з ув’язненими.
У коломийській тюрмі перебували, звичайно, й кримінальні злочинці, засуджені, сподіваюся, справедливо, але вони ніяких спогадів про це не писали.
Найвідомішим в’язнем 1930-х років був Лєткий. Його засуджено, ймовірно, за кримінальні злочини до смертної кари й перебував у камері в очікуванні виконання вироку. Та якось, скориставшись звуками грози, вирвав віконні грати й дощовим каналом вибрався з тюремного подвір’я до Рамлєрівки. Грати заздалегідь підпиляв напильником, який його дівчина передала йому в ковбасі. Після втечі написав прокуророві дотепного листа: «Тримайтеся на «бачнОсті», бо Лєткі «на вольнОсті». Можливо, переховувався на горищі поліційного будинку. Його невдовзі знайшли, й вирок було виконано без зволікання.
Тюремним капеланом греко-католиків принаймні у 1920-х роках був парох о. Олександр Русин. Арештанти інших віросповідань мали своїх представників духовенства.
Політичними в’язнями-українцями опікувався Горожанський комітет, організований коломийським жіноцтвом. Гуцули, утримувані в тюрмі у 1920 р. присвятили комітетові за щиру й так потрібну допомогу великий подячний вірш. У ньому є такі слова:
«І хто зна, що було б з нами
Та з товаришами,
Якби не та з Комітетів
Опіка над нами…
Ці слова в двадцятім році
З Коломийської тюрми
Шлють Вкраїнським Комітетам
В’язні-Гуцули».
Про те, що членкині комітету щодня приносили арештантам обіди, згадував у споминах Іван Кейван. Мабуть, були й інші подібні організації, свідченням чого є випадок, описаний художником: «Якийсь час діставав я від когось харчеві пачки і не знав, звідки. Довідався я якось, що це посилають коломийські євреї-комуністи, мабуть через непорозуміння. Негайно я від тих пачок відмовився, на превелике здивування моїх співмешканців, яким не могло поміститися в голові, що хтось у тюрмі добровільно відмовляється від харчів…».
Один епізод із діяльності Горожанського комітету в дуже непростий період описала у щоденнику сенаторка, письменниця і видавчиня Олена Кисілевська: «Субота 16 вересня 1939. День доручування пакунків інтернованим. Не легко чогось дістати, з трудом дістала з «Зерна» оден бохонець хліба, з трудом дістала теж пів кілограма будженини і чверть кілограма ковбаси, до того ще масло, цукор, чай, 4 яйця, молоко. Зібралася нас знов велика купа… кожна з нас з клунком всякої їжі… Цього разу зібралися ми напроти в’язниці, бо так, на подвір’ю не дозволили. Люди групуються. Швабки в довгих групах ці самі, що їх бачимо на місті з маслом, сиром… Друга ґрупка, більше «панночок»…є теж і наші селяне, є інтеліґенція, родина Вонсолів, п. Михалевська, Кузьмівна, Кузик, є пані що дають «заграничним» з Косова, Кут, і т.д… Чекають. Хто може, сідає на цеглах, на кусниках вогкого дерева, на скинених на купи стовпах – решта стоїть, підпирає штахети. Минає година, дві… пані Вонсулева йде до в’язниці питати чи ще довго треба ждати. Відповідь: «Не приймуть, взагалі, аж на другий тиждень!» Жах! Це ж трудно щось дістати, трудно добитися з дальших сторін. Йду до староства, зі мною п. Вонсулева, Дм. Вандль. В старостві перепускають тільки мене, це ж минув час, коли староство приймає (між 10 – 12 год.). В старостві референдар безпеки не робить надії, але каже, треба почекати з годину. Повертаю, кажу людям: хто хоче – хай чекає, за результат не ручу, але… не вірять. Йду ще раз до староства – жду, жду, в кінці чути телефон, референдар каже – виїмково приймуть доручування пакунків ще цей раз, але на дальше вже тільки що два тижні, бо такий розпорядок військової влади… Біжу до в’язниці – там вже відбірають. Тільки мала купка повірила мені і ждала, наші, головно селяне, вони ж привикли ждати. Оден старий батько казав: «Я аж з-під Снятина, ждатиму хоч до завтра… Це ж так важко дістатися…». Дякують мені сердечно».

Далі буде...
 

Мирослава Кочержук,
Наукова співробітниця
Музею історії міста Коломиї


Переглядів: 17 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 22. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2022