Олег Ольжич у Дорогові - 8 Лютого 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

У Конгресі брали участь 30 делегатів. Наймолодшим серед них був уродженець села Темирівці Галицького району, син місцевого священика 23-річний Ярослав Барановський. Тоді ж членом ОУН стає близький друг і соратник Ярослава молодий науковець-археолог, син поета- лірика Олександра Олеся Олег Ольжич. Ці два політики мали вагомий вплив на діяльність ОУН у 30-40 роках минулого століття.

Далеко не всі галичани знають, що цей невтомний і талановитий борець за волю України неодноразово перебував у нашому краї, разом з друзями-однодумцями мав неабиякий вплив на пробудження нації, загальнополітичне національне піднесення народу у боротьбі з окупантами різних мастей у сорокових роках минулого століття. Всевишній подарував йому всього 37 років для служіння своєму народові. І він, член ОУН з першого року її заснування, не змарнував їх, віддав життя за рідну державу. Про нього ця розповідь.

Святвечір 1943 року. Пригадує Катруся Білецька (псевдо Калинка), донька професора-україніста Празького університету Леоніда Білецького, а згодом дружина і соратниця Олега Ольжича. Спогад надруковано у книзі «Цитаделя духа», виданої Словацьким педагогічним видавництвом у Братіславі, відділом української літератури в Пряшеві та Фундацією імені Олега Ольжича у Лондоні.

– Відвідавши у Явчому (є таке село у Рогатинському районі –Я. О.) отця Дмитра Хабурського з дружиною, – пише вона, – переночувавши, рано-раненько ми вдвійку (мова і стилістика збережені – Я.О.) помандрували до Дорогова з метою навістити приходство о. Володимира Барановського. Отець Хабурський не знав точно, де знаходиться Дорогів, мапи ми не мали, то і дорога була нам невідома. Зрештою, доріг навіть не було видно. День розіллявся сонячний, іскристий, ніде ні душі. Тільки наші сліди доганяли нас у глибокому снігу. Ольжич став птахом. Не торкаючись поверхні, він ніби летів. Руки без рукавиць – гарячі. Здавалося, що надворі нема морозу. Він керувався сонцем і,як птах, інстинктом відчував напрям. Поночі ми дійшли до замерзлої річки. Десь там, на другому березі, мало бути приходство. Кладки не видно, не знали кудою переходити, другий берег ледве сіріє і нема кого спитати. Ну що ж, треба відважитись…По тому боці, при самому березі, ми обоє провалились у воду. На щастя, не було глибоко. Мокрі і перемерзлі пізно вночі ми таки добрели до цілі, сміхом побудивши всіх у родині отця Барановського.

Долати відстань від с. Явче до Дорогова було хоч тяжко, але вони знали, що тут ніякий гестапівець ні поліцай не зупинить їх, не спитає про документи. Тим більше, знали, що за Олегом шпіють, світлини розіслані по всіх поліційних відділах Галичини, обіцяють винагороду. Тому зі Львова до Букачівців дісталися поїздом, а далі, щоб обминути Бурштин, подалися пішки.

Молоду пару отець зустрів як рідних дітей. У хаті тепло і затишно. Зігрілися. Повечеряли. Розмовляли про сімейні справи, суспільно- політичну обстановку в Галичині, за кордоном. Олег, як завжди, привіз дещо з націоналістичної літератури. Подарував свої збірки творів «Рінь», «Вежі». Аналогічний подарунок залишив для священика із сусіднього села Куріпова Володимира Коновальця, близького родича Провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця. Але про родинні стосунки Коновальців не дуже афішували. В умовах окупаційного режиму було небезпечно. Правду знало вузьке коло довірених осіб.

Священики сусідніх парафій дружили, часто зустрічалися. Окрім релігійних питань,темою їх розмов завжди було політичне життя краю.Отець Коновалець не раз з амвона заявляв про те,що він одягнув рясу, але як настане час, то зніме її і візьме до рук зброю, аби захищати рідну землю від ворога. До цього закликав парафіян. Тому не дивно, що коли один окупант змінив іншого, багато юнаків і дівчат з навколишніх сіл поповнили ряди УПА.

Наступного дня гості о. Барановського молилися у дорогівській церкві. Очікували на улюбленого сина священика Ярослава, але його не було. Знали, що душею і серцем він завжди линув до батьківської оселі, та на цей раз не зміг приїхати з якоїсь поважної причини. По коляді гості відправились у дорогу. Отець потурбувався про транспорт.Звичайно, кінний. Саньми дістались до Галича, а звідти поїздом – до Львова. У святкові дні було безпечніше.

Того ж 1943 року на Великдень Олег з Катрусею ще раз гостювали у дорогівського священика. Правда, на цей раз уже з Ярославом Барановським і його дружиною, відомою підпільницею Анною Чемеринською. Мальовничий Дорогів, що розкинувся серед густих мішаних лісів на правому березі Сівки Войнилівської, зустрічав гостей малиновими великодніми дзвонами, милозвучним калатанням дітвори під церквою, святковим піднесенням місцевого люду. Добре відпочивши, спільно сфотографувалися на подвір’ї священика під старою липою. Це була остання зустріч політиків-однодумців, доля яких у короткому часі виявилась трагічною. А та фотографія стала історичною реліквією і збережена для нащадків.

Ким були ці молоді симпатичні чоловіки? Що їх єднало? Ярослава Барановського Провід ОУН у тому ж 1943 році характеризував: «Колишній член Української Військової Організації (УВО), піонер українського націоналістичного руху на західно-українських землях і на еміграції, Генеральний секретар та член Проводу українських націоналістів, один з найближчих співпрацівників полковника Євгена Коновальця, довголітній політичний в’язень, відзначений срібною відзнакою Українського Політичного В’язня, довголітній дійсний, потім почесний президент Центрального Союзу Українського Студентства (ЦЕСУС), доктор права і суспільних наук. І ще Ярослав – людина твердого характеру, великих духовних і моральних вартостей, талановитий організатор, непересічний державний діяч з глибоким аналітичного розуму. Зразковий націоналіст, що своєю двадцятирічною працею поклав у визвольній боротьбі великі і тривкі заслуги».

Олег Ольжич (справжнє прізвище Олег Олександрович Кандиба)- – син видатного українського поета-лірика, діяча уряду Української Народної Республіки Олександра Олеся (Кандиби) народився 21 липня 1907 року у Житомирі. Згодом родина Кандиб переселилася на околицю Києва, де юний Олег ходив до школи, ріс всебічно розвиненою дитиною: добре вчився, малював пейзажі, грав на скрипці і піаніно.Любив природу.З восьмирічного віку почав писати вірші, оповідання.

Після поразки української революції (1917-1920 рр.) батько Олега змушений був емігрувати на Захід. Мати з малим сином тяжко бідували в Україні. Мучив голод і холод, ширились репресії. Скаженіли банди Муравйова, різні чекістські посіпаки, заливаючи Київ кров’ю невинних людей. Малим хлопчиною Олег ходив у сусідні села вимінювати за різні домашні речі картоплю, кукурудзу, борошно. Інколи у дощ. снігову заметіль ніс додому важкий мішок з провіантом, щоб сяк-так прохарчуватися з мамою. З лісу у Пущій Водиці тягав на плечах в’язанки хворосту, аби розпалити у печі і хоч трохи зігрітися. Вже тоді зрозумів, що таке радянська влада і що принесла вона на штиках Україні. На папір лягали рядки: .

Прочитавши ці рядки, мама добре розуміла, що чекає її і сина в умовах комуно-більшовицького режиму. Тому порятунок був один: тікати на Захід. З допомогою Міжнародного Червоного Хреста за клопотанням О. Олеся їм це вдалося. У січні 1923 р. вони зі сльозами на очах покинули Україну. Вона назавжди, а він ще не раз повертатиметься у рідні краї з відповідальними дорученнями.

Успішно склавши у 1924 році іспит за середню освіту, Олег поступив на філософський факультет славного Карлового університету у Празі. Головним предметом його студій була передісторична археологія та історія мистецтва. Водночас наполегливий і працьовитий юнак навчається в Українському Вільному університеті ( УВУ), дипломи якого визнавались у Європі. Восени 1930 року захистив докторську дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Отримав ступінь доктора археології. І це у 23 роки! Працював на кафедрі археології УВУ та у Чеському Національному музеї. Проводив розкопки у Західній Україні, Чехословаччині, Югославії, Румунії. Видав друком німецькою мовою одну з найвідоміших праць «Щипенці – мистецтво та кераміка неолітичної доби». Про молодого вченого заговорили у наукових колах багатьох країн Європи. Його запрошують прочитати цикл лекцій у Гарвардському університеті (США). Перебуваючи в Америці, разом з однодумцями створює Український науковий інститут Америки. Перед молодим науковцем відкривалась прекрасна перспектива, але він пішов іншим шляхом. Вабила не кар’єра, а літературно-публіцистична і революційно-політична діяльність, які, на його думку, мали стати запорукою боротьби українських патріотів за рідну національну державу.

Як відомо, Організація Українських Націоналістів була створена на Першому Конгресі ОУН, який проходив з 27 січня по 3 лютого 1929 року. Тоді Олег Кандиба і став членом організації, назвав її «військом незримим поневоленої нації», тобто, на його погляд, це політична організація поневоленого народу, покликана вирвати його з неволі. Ознайомившись з Програмою і Статутом ОУН, він писав батькові: «В організацію націоналістів я твердо вірю, єдина вона, я переконаний, зробить і зможе щось зробити для України».

Близькі до серця були слова першого пункту Декалога ОУН Миколи Міхновського «Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна Україна – оце національний і всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал». Пам’ятав і Декалог Степана Ленкавського «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї». Висунув і свою формулу: «Народ, який вірить, що якась сумежна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур». На запитання,що таке націоналізм, Ольжич відповідав: «Націоналізм означає світогляд, що в основу суспільно-політичного думання і чину кладе ідею нації».

У цей період свого життя Олег близько знайомиться з головою Проводу ОУН Євгеном Коновальцем. За його дорученням очолив Культурну реферантуру. При ній функціонувало 15 комісій державного планування, зокрема: шкільна, фінансова, торгівельна, сільськогосподарська та інші. Видавалися газети, журнали, забезпечені інформацією як з України, так і з усього світу. З’явилися збірники, авторські книжки, антології рідною мовою, агітаційна література, яка різними нелегальними шляхами потрапляла в Україну, зокрема в Галичину. Навколо Культурної референтури Олег згуртував таких обдарованих літераторів, як Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Улас Самчук, Олена Теліга та інші. Всі вони тісно співпрацювали з львівськими періодичними виданнями «Літературно-науковий вісник», «Вісник», «Обрії», празькими – «Пробоєм», «Студентський вісник»

Сам Ольжич під псевдонімами друкує у різних виданнях такі обширні аналітичні кореспонденції: «Голод і сучасна українська література», «Культурна політика українського націоналізму», «Націоналістична культура», «В авангарді героїчної доби», «Українська історична свідомість», «Український міт», «Вояки-будівничі» та ін. Значну увагу приділяє рецензуванню творів українських поетів.

Незважаючи на велику зайнятість наукою, професійну і громадську діяльність, О. Ольжич знаходив час для поезії. Поетичний талант успадкував від батька Олександра Олеся. Але поезія дзюрчання струмочків, ясного сонечка, захмареного неба, палкого кохання не дуже підходила його сильній вольовій натурі. Рівнявся на поезію Є. Маланюка, Ю. Клена, Ю. Липи та інших поетів діаспори, ідейні засади яких ґрунтувалися на українському націоналізмі, генератором яких був Дмитро Донцов.

Перші дві збірки «Рінь» і «Вежі» вийшли ще за життя поета: перша у Львові в 1935 р., друга – у Празі 1940 р. Третя збірка «Підзамча» побачила світ у 1946 році. На жаль, автор її не побачив. Вся творчість поета присвячена революційній боротьбі за самостійну незалежну Українську державу, гідність поневоленого народу. На його думку, розтерзана і зґвалтована окупантами Україна могла бути врятована титанічними надзусиллями патріотів. Його полум’яні рядки, що закликають до воскресіння нашої держави, звучать:

Лицарем без страху і догани назвав Ольжича відомий письменник і соратник по боротьбі Улас Самчук, коли вони разом боронили Закарпатську Україну від мадярських окупантів. Як керівника Культурної реферантури Провід ОУН на початку 1939 року доручає йому організувати оборону Срібної землі від агресії. На жаль, не вдалося. Бракувало зброї, вишколених вояків, харчів, одягу, взуття. До того ж ворог, озброєний до зубів, застосовував авіацію, артилерію. Карпатська Січ потерпіла поразку. Багатьох січовиків розстріляли, взяли у полон. Потрапив у полон і він, але друзям вдалося вирвати свого керівника з угорської неволі. І він повернувся до плідної праці. Події на Закарпатті вважав генеральною репетицією того, що має відбутися в усій поневоленій Україні.

У роки Другої світової війни О.Ольжич, як заступник голови КУНу, очолює Провід ОУН на східних українських землях (СУЗ) і керує організацією в Центральній, Східній, і Південній Україні. У вересні 1941 року нелегально прибув до Києва і очолив антифашистське підпілля ОУН на СУЗ із завданням закласти підвалини оновлення незалежної Української держави. Німцям не довіряв, більше того, сподівався від них всіляких прикрощів, але гадав, що більшовицьку імперію вони спопелять. А коли вона згине, тоді виникне гостра потреба відбудовувати зруйновану Україну. Для цього потрібні кадри. І він збирав їх, об’єднував, навчав.

Гестапо розгорнуло справжнє полювання на Ольжича. А він тим часом стає справжнім організатором Української Національної Ради у Києві. Налагоджує випуск газети «Українське слово», літературного журналу «Литаври», створює спілку письменників, яку очолила Олена Теліга, юнацьке товариство «Січ». Скрізь, де пульсувало українське життя, можна було бачити високого, худорлявого, світловолосого чоловіка з блакитними, глибоко задуманими очима.

У травні 1944 року гестапівці арештували Олега на конспіративній квартирі у Львові і доправили до концтабору Заксенгаузен у тюрму для особливо небезпечних ворогів рейху «Целленбау», де закатували на смерть. Страшенні тортури, які терпів, не зламали патріота. Він помер нескореним, відійшовши у вічність з 9 на 10 червня. Через місяць віддав Богові душу батько поета Олександр Олесь. Вічна їм пам’ять.