Вважалося, що зі станиславівської в’язниці Діброва неможливо втекти. Але люди кажуть, що коли не можна, але дуже хочеться, то можна все. Перший український терорист Мирослав Січинський довів, що це таки правда.
Вбивцю галицького намісника зі Львова до Станиславова везли потягом, в окремому купе. Аби не втік, руки скували кайданами, що тоді називали «ланцюхами». Січинського конвоювали двоє дозорців-поляків. До в’язня вони ставились із певною симпатією і втішали, як могли. Мовляв, хлопче, не турбуйся, усі 20 років ти навряд чи відсидиш. Бо цісар – чоловік старий, незабаром помре, буде амністія, тож пару років скинуть. Потім коронація нового монарха, ще одна амністія. Народиться в нього дитина – ще «скидка», дивишся – половину терміну тобі пробачать.
29 липня 1909 року Січинський увійшов крізь головну браму станиславівської в’язниці. Новачка побрили наголо та видали спец­одяг – сіру куртку, штани, шапку, білизну, тяжкі черевики.
Охоронці одразу влаштували хлопцеві своєрідний тест. Вони дали йому важкий сінник (матрац) та заставляли носити його туди-сюди, класти і знову піднімати. «Дозорці командували мною, – згадував Мирослав, – бо хотіли бачити, чи буду слухати, чи, може, буду ставати на диби. Хотіли перевірити, що я за птиця. Я робив все, що казали». Побачивши, що в’язень не «борзий», охоронці трохи заспокоїлись та запропонували вибір – йти працювати до бюро чи зай­нятись фізичною працею. При чому наглядач зауважив, що на «чорній роботі» тільки хлопство (прості селяни), а в бюро – самі шахраї. Січинський обрав столярну майстерню. Тоді ж хлопця запитали, навіщо він розрядив у Потоцького ледь не цілий барабан? Той чесно признався, що не вмів стріляти і боявся, що лише поранить намісника.
Львівська газета «Діло» писала, що терориста помістили у камеру № 205, яка містилась на другому поверсі другого крила в’язниці. Скоріш за все мався на увазі третій, найвищій поверх, адже раніше нумерація починалась з другого, а нижній поверх іменували партером. Охорона побоювалась, аби Січинський не втік, тому запроторила його до найбільш віддаленого від вулиці корпусу, вікна якого виходили на внутрішнє подвір’я, де прогулювалися в’язні. Мама і сестра засудженого незабаром поселилися у Станиславові, на вулиці Голуховського (Чорновола). Вони згадували, що з їхнього помешкання було видно вікна келії брата і сина. Оскільки в той час вулиця була забудована лише до в’язниці, вони мешкали десь в районі перехрестя Чорновола / Національної Гвардії. Ймовірно камера в’язня № 1 була у лівому дальньому крилі споруди на вулиці Чорновола,119а, де нині міститься сімейний гуртожиток авіаційної бригади.

У товаристві «тихого вбивці»
Спочатку Січинський сидів сам, пізніше до нього підселили квартиранта – якогось «тихого вбивцю». Ним був селянин Василь Хомин, неписьменний, але цікавий тип, як згадував Мирослав. Сидів він за вбивство, а діло було так. Разом з братом Василь мав хату та тримав спільну господарку. Поки були неодружені, все йшло добре. Втім як тільки оженилися, одразу почались сварки. Якось жінка брата набрехала чоловікові, що Василь залицявся до неї, коли вони разом косили сіно. Брат побіг розбиратися, виникла бійка, під час якої Хомин стукнув опонента по голові та забив на смерть. Отримав вісім років, термін мотав з 1904-го. Того ж року встиг взяти участь у бунті в’язнів, за що був додатково покараний. Братовбивця виявився не проблемним сусідом і з повагою ставився до інтелігента Січинського.
Директором карного закладу був Карло Калоус. Він походив з чеського роду, але швидко опанував польську мову і вважав себе скоріше поляком. У молодості служив у війську, вийшов у відставку поручником артилерії. Подальшу кар’єру зробив у пенітенціарній системі. Деякий час був урядником у в’язниці польського Вісьничу, де добре себе зарекомендував, пізніше переведений із підвищенням до Львова, і, нарешті, до Станиславова.
Жив директор на широку ногу, був членом тутешнього мисливського товариства, часто їздив на полювання. На підсобному господарстві пан Калоус тримав власних свиней та коней, з продажу яких отримував додатковий дохід.
Оскільки Січинський завалив не когось там, а самого цісарського намісника, та ще й кавалера ордена Золотого Руна, його віднесли до в’язнів першого дисциплінарного класу, що зумовлювало суворе дотримання режиму. Він рано вставав, разом з співкамерником йшов на роботу до столярні, що містилась у тому самому крилі. Його мати, Олена Січинська, клопотала перед в’язничним начальством про пом’якшення умов утримання сина, як то про дозвіл читати газети, звільнення від післяобідньої праці, можливість частіше бачитись із родичами та діставати молоко. Усі ці прохання були відхилені. Навіть пломбувати зуби доручили не українському лікареві Яросевичу, як того хотів Мирослав, а поляку Рачинському.
Січинському дозволялось одне побачення раз на два місяці, при чому не більше як з двома родичами. На кожній зустрічі був присутній хтось з адміністрації, нерідко – сам директор Калоус. Єдине послаблення полягало у тому, що на тиждень Мирослав одержував дві носових хустинки замість одної, як інші в’язні.

Станиславівська Бастилія
Слова про неприступність, а точніше про «безвихідність» Діб­рови були не порожнім звуком. Ось як описує карний заклад тогочасна преса:
«Станиславівська в’язниця положена 2 кілометри за містом на т. зв. Діброві, відділена від міста великим міським городом. Вона зроблена за найновішими вимогами техніки, очевидно, кримінальної. Келії у ній освітлені цілу ніч, а через віконце в дверях можна контролювати дії в’язня. На вікнах грубі залізні грати, а всі двері теж залізні, всі коридори поділені залізними, завжди закритими перегородками. Вся будова оточена високим, на 8 метрів муром (тут газетярі явно перегнули палку, оскільки реальна висота стін 4,5 м. – авт.). Крім сторожів і в’язничної обслуги внутрі і назовні патрулюють військові стежі. Келію, в якій приміщено Січинського, він ділив з іншим в’язнем, була на другому поверсі, а вікно виходило на внут­рішнє в’язничне подвір’я.
Здається, що втеча з такої келії і такої в’язниці неможлива. Дістатися із закритої келії на коридор є надзвичайно трудно, тому що внутрішні двері оббиті залізом і не мають ані ручки, ані замка, які є назовні від коридору. В дверях є малесенькі віконця, візитирки, через які сторожі, що пильнують в’язнів, можуть час від часу контролювати, що в’язень робить. Кожний поверх ще має залізну браму при виході на сходи і вони весь день закриті на ключ, лише вночі відкриті, щоб сторожі могли переходити для контролі. Брама стало закрита при вході на коридор в будинку, а ключі має вояк, що повнить службу. Третя брама є в мурі, що веде на вулицю Голуховського.
При тій брамі стоїть військова варта, котра має обов’язок не впускати, ані випускати без доз­волу директора ніякої цивільної особи. Хто хоче вийти з в’язниці, мусить переходити через будинок, в якім на сторожі стоїть все двоє дозорців».
Сучасники згадували, що у в’язниці від сьомої вечора до п’ятої ранку панувала цілковита тиша, немов у домовині. Навіть охоронці, що патрулювали по коридорах, ходили у м’яких капцях. Відтак було чути кожен шелест та звук.
Але ні високі мури, ні залізні брами, ні навіть охоронці у капцях не завадили Січинському накивати п’ятами із найкращої в’язниці Галичини.

 Іван Бондарев

Далі буде