30 травня минає 100 років із дня уродин жительки Калуша на Івано-Франківщині Марії Волочанської — учасниці національно-визвольної боротьби 1940–1950 років, однієї з ініціаторок відродження в Калуші Союзу українок, членкині Товариства української мови, Конгресу українських націоналістів, Калуської станиці Братства вояків УПА. Калушани старшого віку добре знають її як багаторічну завідувачку інфекційної лікарні.
Напередодні такого поважного ювілею славетної посестри-союзянки мала за честь поспілкуватися з пані Марією в її власній хаті, яку збудували разом із чоловіком Мирославом Волочанським у 50-х роках минулого століття в саду Ружанківського — відомого військового лікаря в австро-угорській армії. І хоча роки залишили свій відбиток на стані здоров’я нинішньої ювілярки, жінка із задоволенням поринула в спогади прожитих літ, розповіла про рідних, проаналізувала історичні для неньки України події.
З розмови з цією високоерудованою, обізнаною з історією, культурою, звичаями Марією Волочанською вкотре переконалася, що саме від виховання в сім’ї залежить формування дитини як особистости.
Народилася Марія в селі Сівка-Войнилівська у свідомій українській заможній селянській сім’ї Василя і Розалії Тимківих. Своїх трьох дітей (крім Марії, в сім’ї ще була донька Ганна і син Григорій. — Авт.) виховували в релігійно-патріотичному дусі. У 1930 роках батько очолював кооператив, що належав до Центросоюзу, а мати в 1930–1939 роках була членкинею Союзу українок. Попри тяжку селянську працю, ця сім’я знаходила час на громадську роботу в селі. Мати Марії була активною учасницею місцевого драмгуртка — виконувала ролі в постановках п’єс «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» та інших. Співала в місцевому хорі.
— Наші батьки дуже дбали про те, щоб ми були грамотні й здобули освіту. Вони передплачували дитячий журнал «Дзвіночок». Мама любила читати «Жіночу долю», — розповіла пані Марія, зауваживши, що всі ці жіночі журнали були зшиті й збережені, але не знає, де вони зараз. — Ми читали в хаті твори Тараса Шевченка, історію України Михайла Грушевського.
Початкову освіту дівчина здобула в рідному селі, а з 5 класу навчалася в гімназії сестер-василіянок в місті Станіславі, де здобула ґрунтовні знання. Згадує, що лекції тут розпочиналися молитвою, співом духовного гімну «Боже великий, єдиний!». На видному місці гімназії — тризуб. Провела в цьому престижному навчальному закладі для дівчат усього два роки, 1937–1939, бо розпочалася Друга світова війна. А «визволителі» ліквідували всі гімназії в Галичині.
— У Станіславі було шість гімназій: дві українські, дві польські, одна жидівська й одна приватна українська. Москалі перетворили їх на звичайні школи, — з прикрістю констатує ювілярка, для якої період навчання в гімназії був найкращим. — Нас після двох гімназійних років перевели в сьомий шкільний клас. Я навчалася протягом року на вул. Липовій, у приміщенні колишньої гімназії №1. Одним із викладачів у нас був син Івана Франка — професор Тарас Франко. Він був солідною людиною, гарно ставився до нас, студентів (саме так нас називали), був чуйним і доброзичливим.
Восьмий клас дівчина закінчила в Калуші. Уже в той час їй запропонували вчителювати. Із записів Архіву громадського жіночого руху в Калуші, що зберігається в міській філії Союзу українок, дізнаємося, що з приходом німців працювала в школі села Лука. Як справжня донька своїх свідомих батьків, у 1943 році вступила в ОУН-Юнацтво. Працювала в підпіллі як зв’язкова на псевдо «Мавка».
— Я сама собі вибрала таке псевдо, бо завжди захоплювалася не просто творчістю Лесі Українки. Я й нині згадую її й вважаю, що вона була сильною жінкою, впертою, — так відповіла на моє запитання щодо вибору псевдо пані Марія, переповідаючи всю життєву історію Лесі Українки, а за нею й Тараса Шевченка. — Згадую всіх великих українців, про яких говорили вдома і творчість яких вивчала в гімназії.
У підпіллі «Мавка» займалася пропагандистською роботою.
— Ходила бойківськими селами. Одягнена була в бойківський стрій: широка спідниця, вишита сорочка, сердак, — розповідає пані Марія. — Я ще по тих селах бачила курні хати. Потім мене відправили на курси медсестер, які проводилися в селі Липа на Долинщині з метою підготовки кадрів для нашої боротьби.
Після курсів дівчину направили в сотню «Бея» (Казимир Яворський (1921–1947). — Авт.). Там вона перебувала до першого бою, після чого в селах Калущини надавала медичну допомогу пораненим бійцям УПА, яких переховували селяни у своїх домівках. Рятувала життя воїнів і в криївках Підгірок, Кропивника, Мостища. Я знала, що п. Марія як медсестра лікувала після поранення уродженця мого рідного села Петранка сотенного «Гонту» (Матвій Сьомак (1912–1946). — Авт.). Через можливу облаву енкаведистів змушена була разом із ним та охоронцем ховатися в криївці між стінами в коморі. Мені хотілося почути про свого славетного земляка від людини, яка безпосередньо спілкувалася з ним у ті буремні 40-ві роки минулого століття.
То було в Берлогах. «Гонта» лежав із пораненою ногою в одній із хат. З ним був його охоронець, такий непривітний. А «Гонта» був дуже культурний, вихований, — згадує, оглядаючись на вісім десятків років тому, Марія Волочанська. — Я виконувала обов’язки медсестри, а їсти не вміла готувати, бо ще була дуже молода.
Зв’язки з підпіллям «Мавка» втратила через хворобу на висипний тиф:
— В одному селі я зайшла до хати станичної, а там — усі лежать, одна станична на ногах. Після тих відвідин відразу захворіла. Лікувалася сама, бо ж лікаря не було: я читала польську книжку про медицину, тому вже знала все про цю хворобу, що валила з ніг як вояків, так і мирне населення. З температурою 40 градусів С пролежала три тижні. Так схудла, що в мої чоботи «англійки», напевно, три свої ноги впхала б. Була дуже ослаблена.
Виснажена хворобою дівчина не відмовляється від мрії вчитися далі, адже хоче стати лікаркою. Якраз у той час прочитала, що в Станіславі відкривається медичний інститут. Вагалася, бо вже забула за ці роки латину. Та все ж таки заяву на вступ подала. А там треба було складати літературу, яку дівчина знала добре. Коли вивісили списки, то була приємно вражена — вступила.
— Але мене відрахували з інституту, бо я була активісткою, — шокує пані Марія, продовжуючи свою розповідь. — Комуністи зробили збори й випитували всіх студентів, ким були їхні батьки. А я встала й сказала, що вони не мають права про це запитувати, бо в конституції записано, що батьки не відповідають за дітей, а діти — за батьків. Другий випадок був пов’язаний з арештами в інституті. Коли заарештували професорського сина, знову скликали збори та почали допитувати його дівчину, про що та говорила з ним на побаченні. Я не витримала, встала й сказала, що це не в їхній компетенції. І як результат — на п’ятому курсі, у січні, мене відраховують з інституту. На мою вимогу сказати причину директор відповів, що через німецький атестат. А я йому: майже всі західняки — з німецьким атестатом. Він як гавкнув розлючений на мене, як влупив кулаком по столі, то я так вискочила з кабінету, що й рукавиці там залишила. Але я не давала спуску, обходила всі кабінети в області, усюди писала. Правда, допоміг мені відновитися в інституті батько, який уже повернувся з «віддалених областей» (як куркуль) і на той час працював головою МТС у Калуші.
Після закінчення інституту Марію скерували працювати в Жаб’є — нинішню Верховину. Працювала там із чоловіком Мирославом Волочанським два роки, народили доньку, а тоді йому запропонували роботу в Калуші, куди молода лікарська сім’я й переїхала в 1953 році. Тут Мирослав завідував пологовим будинком. Як розповів їхній син Ярослав, у 50-х роках для пологового виділили «швидку допомогу» — коней і бричку:
— Цією бричкою батько й інші медики виїжджали на виклики. На калійному заводі був транспортний цех, який якраз і обслуговував пологовий. Він тоді розміщений був у тому приміщенні, де нинішнє управління освіти.
У родинному архіві Волочанських зберігається світлина, зроблена біля цього будинку. Сімейні альбоми багаті на фото, але тут не надибала зроблених до 1939 року. А пізніші, на жаль, не підписані.
— То все було так законспіровано, — каже син із цього приводу. — Ми нічого абсолютно не знали про якусь підпільну материну діяльність. Тому, напевно, й не збережені фотографії. Не факт, що вони були в родині.
Не розповідала Марія нікому нічого, бо переживала за сім’ю, за дітей.
— У моєму селі ніхто не знав про мою підпільну діяльність. Усі думали, що я десь навчаюся. Якби знали, то я б була на сибірах, — чомусь упевнена в цьому жінка. — Під час роботи в медичних закладах Калуша боялася бути викритою. Якось раз, я тоді ще була терапевткою, у кабінет зайшла колишня станична з Мостища із дуже хворою дитиною. Я так перелякалася: розумію, що дитину треба рятувати, і усвідомлюю, що можу бути викрита. Дякувати Богу, прийшла педіатр, яка якраз і відповідала за дітей, а я пішла робити свою роботу. Багато зустрічала в місті людей, яких лікувала в підпіллі, але ніхто не видав.
Калушани запам’ятали подружжя Волочанських як фахових медиків. І Мирослава, і Марію поважали й цінували в місті й районі. Повдовіла п. Марія рано: Мирослав Волочанський відійшов у засвіти в 55 років. Та у відчай сильна духом жінка не впала. Як тільки розпочався рух за відновлення незалежности України, вона разом з Іриною Сохацькою і Любою Телькою (Липовською) ініціює відродження в Калуші Союз українок.
— Моя мати і свекруха за Польщі були союзянками. Я читала всі жіночі журнали, які були в хаті. Тому, як тільки це стало можливим, — каже Марія Волочанська, — була однією з тих, хто ініціював відновлення діяльности забороненого більшовиками Союзу українок.
А ще пані Марія в часи національного піднесення як членкиня Товариства української мови, КУНу, місцевої станиці Братства вояків УПА досить активно взялася до роботи з утвердження української державности, сприяла національному й духовному відродженню, виступаючи перед калушанами й жителями сіл району. Їздила в Київ на перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого. Брала участь у пікетуванні комуністичної більшости у Верховній Раді, а також у ланцюзі злуки.
100-річний ювілей Марія Волочанська зустрічає у своїй рідній хаті разом із сином, біля якого й доживає віку. Має четверо онуків і троє правнуків. Правда, далеко від неї.
Калушанка вірить у перемогу України, але з великими втратами. Це боляче для людини, яка віддала свої молоді літа боротьбі проти того ж ворога, що нищить і нині нашу рідну землю.
Дарія ОНИСЬКІВ,
наукова співробітниця Музею-оселі родини Івана Франка, членкиня НСКУ |
