20 березня виповнилося 90 років Оксані Манюх — активістці спілки колишніх політв’язнів і репресованих, учасниці підпільної боротьби ОУН—УПА. Втім, Манюх — це її прізвище по чоловікові. За Польщі та в роки воєнного лихоліття її знали більше як Припхан. Власне, під цим прізвищем вона і ввійшла в історію визвольних змагань. Принаймні ось що написав у листі з грифом «Сов. секретно» за 2 листопада 1948 р. перший секретар Станіславського обкому компартії Слонь, доповідаючи Хрущову про оунівців: «Припхан Оксана, активная участница ОУН, бывшая руководительница Станиславской городской сети ОУН. В период немецкой оккупации по заданию ОУН ездила в восточные области для создания там националистических организаций». (З архіву Музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери в м. Івано-Франківську). Правда, серед побратимів і посестер по зброї дівчину знали ще й як «Крицю». Оксана народилася в с. Брині Галицького району в багатодітній сім’ї Юрія і Стефанії Припханів, у якій, окрім неї, виховували ще й Марію, Романа, Ольгу та Маркіяна. В 1910—1930 рр. Ю. Припхан директорував у сільській школі. А з 1930-го по 1939-й — учителював на теренах корінної Польщі, куди його перевели за те, що надто дбав про національне самоусвідомлення галичан. А його родина протягом цих дев’яти років жила в Станиславові, звідки були родом Юрій і Стефанія. В місті Оксана й вивчилася. 1939 р. закінчила жіночу гімназію «Рідна школа». Мала навчатися далі в ліцеї, але з приходом перших совітів це не вдалося, тому продовжила шкільні студії у звичайній десятирічці, яку закінчила 1941-го. Оксана була активісткою «Сокола» з підліткового віку, а в 1940-му вступила до ОУН «Юнацтво», де керувала ланкою. В липні 1941 року була чотовою у вишкільному таборі в Ямниці, що за німецької окупації функціонував легально — як відпочинково-трудовий. із серпня ж як учасниця похідних груп підпільно працювала півроку біля Кам’янець-Подільського. У травні 1942 р. була на великому ідеологічному вишколі в Криниці. Потім працювала в аптеці в Станиславові й водночас виконувала завдання ОУН. На початку 1944 р. за завданням ОУН її відрядили до підпілля в с. Любешці Ново-Стрілиського району на Львівщині, де вона допомагала організовувати шпиталь і лікувати вояків УПА. З липня ж, коли прийшли другі совіти, легально працювала в аптеці у Ново-Стрілиськах, звідки підпільно пересилала медикаменти партизанам. із грудня 1944 р. знову працювала в аптеці у Станіславі. В жовтні 1945 р. вийшла заміж за лікаря Володимира Манюха, котрий теж мав зв’язки з УПА. Подружжя Манюхів допомагало повстанцям усім чим могло, а особливо медикаментами. У грудні 1947 р. в них народився син Юрій. У червні 1948 р. Оксана закінчила у Станіславі фармаційну школу, а в жовтні її разом з чоловіком заарештували, забравши від 10-місячного сина. Поки батьків не було — а їм присудили по 10 років концтаборів — Юру виховувала Володимирова сестра Ольга. Оксана відбувала каторгу в Тайшетському таборі в іркутській області. Працювала на лісоповалі, на земляних роботах, потім — в аптеці табірної лікарні. із заслання повернулася 1955 р., а Володимир — 1956-го. В 1957 році у подружжя народився другий син — ігор. На волі Манюхи й далі працювали за спеціальністю, але тільки в районах. До Станіслава змогли повернутися лише в 1961 р., та якийсь час їх ще переслідували, як «врагов народа»... У ті важкі роки совєтська каральна машина репресувала й інших членів родин Припханів і Манюхів. Зокрема ще у травні 1941 р. сестру Оксани Марію Припхан-Ліськевич разом із трирічним сином і батьками її чоловіка Богдана було вивезено до Сибіру. Самого ж Б. Ліськевича як члена обласного проводу ОУН розстріляли у квітні того ж року. 1949-го вивезли в Сибір і батьків В. Манюха. Тато Володимира там і помер, а мама через 10 років повернулася додому, але 1962 р. теж померла. Володимир Манюх помер у липні 1987 р. Пані Оксана ж, нагороджена почесним знаком «УПА — 60 років», й далі активно працює в товаристві політв’язнів і репресованих. Свою 90-ту весну вона зустріла в івано-Франківську на вул. Бельведерській, де живе. Щоби розповідь про нашу ювілярку була повнішою, пропонуємо увазі читачів кілька образків, які стосуються її життя. Автором є сама пані О. Манюх. Під опікою Богородиці Дуже важким і відповідальним був мій вишкіл перед вступом в ОУН. Все було суворо законспіровано, навіть книжки з вишкільними матеріалами мали інші обкладинки. Наприклад, одна з них називалася «Пашні буряки». Часто доводилося виконувати завдання ввечері, навіть уночі. Дуже важко було вирватися з дому, бо тоді молодь поводилась інакше, ніж тепер. На гімназійні забави навіть учениці випускних класів ходили тільки в супроводі родичів чи набагато старших братів. Ще добре, що мама іноді дозволяла мені ночувати в товаришки Клявди Літанюк... До речі, тато Клявди був поляк, вона вчилася у польській школі і польській гімназії, але терпіла в заполярній Воркуті за Україну. В юнацтві ОУН я була ланковою. Клявда була в моїй ланці. Хочу розповісти про один смішний випадок, який тоді, правда, дуже мене настрашив. Присягу в ОУН в 1940 році приймав у мене мій зверхник Осип Білобрам (він не повернувся з похідної групи, вічна йому пам’ять!). Для того обрав дуже безпечне і спокійне місце — церкву, і то найголовнішу в Станіславі — катедру (кафедральний собор Святого Воскресіння). Саме дійство відбувалося на сходах, що вели до дзвіниці, недалеко від дзвонів. Присягу я складала на зброї — револьвері, він нібито був розряджений, але після присяги... вистрілив! У церкві в той час правилася Служба Божа. Але пострілу ніхто не почув! Потім той револьвер я взяла додому. Тримала його в шухляді тумбочки коло ліжка. Я знала, що ніхто з домашніх туди не загляне. Але приїхали совіти за моєю старшою сестрою Марійкою (її з сином і чоловіковою родиною відтак вивезли до Сибіру). Зробили в хаті обшук, перекинули все, але до тумбочки й не зазирнули!.. «Про справу говори не з ким можна...» Майже весь 1944 рік я і мій наречений Володимир Манюх перебували за завданням ОУН в Стрілиськах, що на Львівщині. Там Володимир організував лісовий шпиталь і працював у ньому. Я доглядала поранених і виготовляла в сільській аптеці ліки. Найбільше від корости — вона дуже дошкуляла тоді і партизанам, і селянам. За кілька місяців після приходу других совітів ми отримали наказ легалізуватися і повернутися до Станіслава. Наше перебування у Львові не було для «таваріщей» дивним, бо вони знали, що ми вчилися там у медінституті. Медінститут відкрили і в Станіславі. Володимир продовжив у нім навчання. Я ж пішла вчитися у фармшколу. Ми встигли завершити навчання до арешту. Але ще студентом Володимир і далі лікував партизанів. Вдавалося навіть таємно приймати поранених повстанців до обласної лікарні, де Володимир працював, ще навчаючись в інституті. Дуже часто він виїжджав у місце перебування УПА, переважно — у «Чорний ліс». За Володимиром приходили посильні. Вони разом пішки йшли до Бистриці, далі, за рікою, вже, звичайно, був якийсь транспорт: віз, сани чи осідланий кінь. Приходили по Влодка переважно вночі. Дуже тривожні то були ночі. Ми здригалися на кожен стук, бо не знали, хто прийшов: друзі чи вороги — вже нас забирати... Хоч ми обоє були в ОУН, про наші організаційні справи ніколи не розмовляли: «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба!» Сам Влодко ніколи не знав, кому він помагає в лісі. Питатися не можна було, та й він сам би ніколи не подумав так вчинити. Багато невідомого мені з того, що пережив тоді мій чоловік, так і померло разом з ним. А про дещо я довідалася вже після його смерті. ...7 січня 1945 року, на саме Різдво, недалеко від села Рибного у сутичці з ворогом був поранений у руку й груди «Різун-Грегіт» (Василь Андрусяк), командир тактичного відтинку УПА «Чорний ліс». На час поранення біля командира була медсестра Богдана Тепинога («Різунові» так подобалося її ім’я, що він і псевдо дав їй таке саме — «Богдана»). Богдана мала в медичній сумці те, що належиться, але не було чим зафіксувати руку. Вона попросила хлопців, аби вони зрізали ножами гіллю й розкололи її на дощечки. Їх Богдана й застосувала замість шини. Шину за кілька годин привіз лікар, якого викликали зі Станіслава. Він наклав її на руку, оглянув і промив рану на грудях, але сказав, що потрібна буде операція, бо куля зачепила легеню. Операцію зробив 14 січня в лісничівці легендарний партизанський хірург «Доктор Пастер» (Олексій Зеленюк). Після того прикрого випадку Богдана ще партизанила, поки її, поранену, не схопили песиголовці. Після поневірянь по тюрмах і таборах вона повернулася до Станіслава. Їй вдалося влаштуватися на роботу до обласної лікарні. і тут у хірургові другого хірургічного відділення Володимирові Манюху вона впізнала того лікаря, який приходив до «Різуна» на Різдво 1945-го, але нічого йому про те не говорила. Не знати, чи Володимир запам’ятав Богдану. Якось раз, коли проводив черговий медогляд медсестер, завважив на Богдані знак. — Що це у вас? — Та нарив був... — Ой, нарив... Чи міг він не знати, який слід на людському тілі залишає куля? Про це все пані Богдана Тепинога розповіла моєму синові в грудні 1991 року на похороні колишнього курінного УПА тактичного відтинку «Чорний ліс» «Чорноти» (Володимира Чав’яка).
Щасливий день у тайшетських концтаборах Той, хто перебув табори, знає: лише останній день у них можна вважати щасливим. Я ж мала щасливим іще один день... Восени 1954 року об’їжджав свої володіння Назаров — начальник тайшетських політичних концтаборів. Приїхав і до нашої жіночої табірної лікарні — я працювала у ній в аптеці (до того валила у тайзі ліс). Зігнали у клуб усіх, хто тільки міг ходити. Назаров розповідав, яке добро нам зробили: зняли з нас номери, відкрили бараки (до того нас на ніч замикали), дозволили писати додому хто скільки хоче (дотепер можна було відправляти тільки два листи на рік). Тепер можуть до нас на побачення їхати рідні, а якщо вони також у таборах — то можна буде поїхати до них на побачення. Лише треба написати на його (Назарова) ім’я заяву, він підпише, начальник табору дасть конвоя у супровід — і їдьте. По цих словах завідувачка лабораторії (не пам’ятаю вже її прізвище — старша жінка, у таборах із 1937 року), а вона сиділа біля мене, сказала: — Оксана, пашлі! — і потягнула мене до виходу. Я не могла зрозуміти, в чому річ. Вона завела мене в лабораторію, дала папір: — Піші заявлєніє! Коли ми повернулися, Назаров ще говорив з трибуни. Як закінчив, питається: — Єсть вапроси? Тоді завідувачка — до нього на сцену. За нею — і я. Кажемо, що наші чоловіки також у тайшетських таборах, просимо підписати заяви на побачення з ними. Назаров розгубився. Не сподівався на таку швидку реакцію на його слова. Та нічого не міг удіяти. Підписав. і відразу оголосив: — Мітінг акончєн! Боявся, що таких, як ми, буде більше. З тим дозволом ми довго ходили до начальника табору, щоб нас відпустив. Завідувачка поїхала в грудні, а я — аж у лютому 1955 року. У той бік їхала одна наглядачка, і я впросила, щоб мене з нею відпустили. Їхали цілу ніч. Раненько вийшли на станції Віхорєвка, де в чоловічій табірній лікарні працював мій чоловік (медперсонал у таборах набирали із політв’язнів). Ми прийшли на вахту до «падйома». Черговий здивувався, бо ще такого не бачив, щоби зек провідував зека. Шоста година... Пішов черговий у корпус: — Доктор, вставай, к тєбє жєна прієхала! — Бросьтє шутіть! Не повірив, але побіг на вахту. За ним бігли його товариші. Вони також не вірили. Ану ж... як не подивитися на таке диво?! Спочатку Влодко побачив мене через віконце: — Ти не голодна? — запитав. То були перші його слова через шість з половиною років важкої розлуки. Ми три години чекали на вахті, поки начальник табору дав дозвіл на побачення. Другого дня я знову поїхала назад до своєї зони — на побачення нам дали тільки добу. Може, ще живий хтось із товаришів по неволі мого чоловіка — лікаря-хірурга Манюха Володимира Костянтиновича — хай би відізвався. Скальпель і руки його не одному продовжили життя й помогли дочекатися вільної України. Мій чоловік не діждався... | 
