Ми продовжуємо наше знайомство з давніми афішами і плакатами, які колись змушували мешканців нашого міста радіти, сумувати, обурюватися чи захоплюватися. Адже ці маленькі частинки історії несуть у собі цілком різну інформацію – повідомлення про дві захопливі прем’єри, два офіційні оголошення, а насамкінець – афіша концерту бадьорої і життєствердної гуцульської музики.

Комедія і трагедія

Афіша кінотеатру «Уранія» за 1925 рік запрошує мешканців міста на передсвяткову прем’єру відразу двох фільмів. Першою вказана французька комедія «Блазень з любові» (або «Король цирку»), в якій зіграв Макс Ліндер – легендарний комік того часу. Його справжнім іменем було Габріель Максиміліан Левєль, і він зіграв у близько 500 фільмах. Здебільшого він виступав в образі франта, одягненого за останньою модою, який упадав за дівчатами, веселився з друзями і полюбляв випити. У комічні ситуації найчастіше потрапляв у стані палкої закоханості, сильного сп'яніння чи бажання когось вразити. Таке амплуа симпатичного гульвіси забезпечило акторові популярність і багато років утримувало інтерес до нього з боку жіночої аудиторії.

В афіші наведена цитата з відгуку варшавської преси: «Блазень з любові» побив у Польщі рекорд серед фільмів легкого змісту. Не бачив ще ніколи такого контакту образу з публікою, не чув ще таких шалених вибухів сміху в кінематографі. Від першого до останнього акту в залі лише регіт!». З афіші ми бачимо, що головний герой виступав у цьому фільмі в ролі акробата, приборкувача левів і навіть керував театром блох. Проте, незважаючи на рекламу і хвалебні відгуки, комедія провалилася в прокаті, бо її сюжет був надто помпезним і млявим. Через провал картини актор впав у жорстоку депресію  і 31 жовтня 1925 року покінчив життя самогубством.

Наступною прем’єрою була французька драма «Голгофа чесної жінки» за романом французького письменника Жуля Марі. Головну роль зіграв трагічний актор Іван Мозжухін, а сам фільм демонструвався у Парижі, Берліні, Мюнхені та інших європейських містах. У варшавському кінотеатрі «Сплендід» його переглянули близько двох тисяч глядачів.

Кінотеатр «Уранія» відкрився в Станиславові в 1908 році і став першим стаціонарним кінотеатром в історії міста. На жаль, ми не знаємо точної дати його відкриття, але ймовірно, він запрацював десь у березні. Як повідомив «Кур’єр станиславівський», власники кінотеатру, колійовий інженер пан Гарасевич і пан Саламон, облаштували його згідно з найновішими технічними вимогами, витративши на це значні кошти. Левову частку витрат складала вартість мотора, що виробляв електрику. Спочатку кінотеатр розміщався по вул. Камінського (нині вул. Франка), а в 1909 році переїхав у будівлю по вул. Сапєжинській, 10. Цей будинок у 1874 році збудував бургомістр Іґнацій Камінський, а в 1880 році він його продав. В колишньому готелі Камінського розміщалися різні установи, а згодом і кінотеатр.

Серед пізніших власників «Уранії» фігурує пані Роза Ліберман, а місцева преса повідомляла, що цей кінотеатр став провідним у місті, бо демонстрував справді найкращі й найновіші фільми, а не найбільш розрекламовані.

В 1930-х роках «Уранія» не втратила своєї популярності. Відомий мемуарист Тадеуш Ольшанський згадує, що ходив туди з мамою на фільми про Тарзана. Польський вчений і педагог Ришард Гарайда зазначав, що кінотеатр мав «трохи похмуру залу». Після сеансу вийти з кінотеатру можна було аж через три виходи: один на подвір’я, другий біля каси, на вулицю, а третій – довгим вузьким коридором. За радянських часів кінотеатр ліквідували, а у будівлі розмістився ляльковий театр. В 1993 році будинок розібрали як аварійний. Так з обличчя міста зникла важлива пам’ятка його кінематографічної історії.

Ганьба президента Котлярчука

Наступна відозва датована 18 вересня 1939 року, а її автором був президент міста Станиславова  Францішек Котлярчук. Він розпочав свою каденцію при величезній підтримці населення та депутатів міської ради. Львівська газета «Хвиля» від 28 вересня 1937 року опублікувала повідомлення, яке могло б здивувати сучасного виборця: «На 4 жовтня буде скликане засідання міської ради, на якому оберуть нового президента міста Станиславова. Ним стане віце-президент магістр Францішек Котлярчук, корінний станиславів’янин, який уже багато років працює в місцевих органах самоврядування і добре знає потреби Станиславова».

З цього повідомлення випливає, що про результати виборів публіка знала ще задовго до початку голосування, але в цьому не було жодного криміналу. Адже кандидат у президенти справді користувався широкою підтримкою і серед депутатів, і серед населення, тож йому не було реальної альтернативи. Котлярчука обрали одноголосно, а після завершення голосування президента радо привітав великий натовп мешканців Станиславова.

Життя Котлярчука було тісно пов’язано зі Станиславовом,  до свого обрання президентом він багато років присвятив роботі в міському магістраті. В 1928 році Котлярчук очолив господарський відділ магістрату, згодом став начальником загального відділу, а в 1935 році – віце-президентом Станиславова. На відміну від свого попередника, Котлярчук умів сподобатися людям різних соціальних прошарків, а крім того, ще й досконало вивчив стан справ у місті. Серед польських патріотів він добре зарекомендував себе як президент Союзу легіоністів і Повітового стрілецького союзу.

Незважаючи на значну підтримку, його каденція завершилася радше на негативній, навіть на ганебній ноті. 18 вересня 1939 року він видав свою останню відозву, в якій закликав містян приязно привітати радянські війська:

«Громадяни! Протягом найближчих годин до нашого міста ввійдуть війська Союзу Радянських Соціалістичних Республік! Громадяни! Закликаю вас дотримуватися повного спокою і порядку! Не можна неприязно зустрічати радянську армію і владу! Закликаємо не залишати своїх робочих місць! Порядок утримує Громадянська охорона, до якої належать Державна поліція і Служба безпеки домоволодінь. Як вони будуть входити, привітаймо російські війська – братнього слов’янського народу – як приятелів! Нехай живе слов’янська спільність!». Як бачимо, відозву президента опублікували в екстреному випуску газети «Щоденний гінець».

Після цього Котлярчук безслідно зник – подейкували, що він утік до Румунії, за що більшовики вивезли його дружину та дитину до Сибіру.

Оголошення старости

За два неповних роки панування радянська влада повністю себе дискредитувала, тому коли Галичину окупували німці, місцеві жителі лише зраділи. Влада «совітів» закарбувалася у народній пам’яті арештами, русифікацією та утисками церкви. Від німців чекали змін на краще. Були навіть сподівання на відновлення української державності, проте ці надії не справдилися. Окуповані українські території нацисти поділили на дві частини – рейхскомісаріат «Україна» та дистрикт «Галичина», який приєднали до польського Генерального Губернаторства. 7 серпня 1941 року німецька військова адміністрація перебрала від угорського військового командування владу на Станиславівщині. Цей процес відбувався у центрі Станиславова в присутності кількох тисяч мешканців. Тут зібралися представники німецької, угорської влади та української місцевої адміністрації.

Угорський полковник Лерер відзвітував про стан справ після видворення радянських військ та роботу над встановленням порядку і спокою в місті. Потім він передав владні повноваження німецькому окружному старості Гайнцу Альбрехту. Альбрехт у свою чергу заявив, що у своїй роботі буде відстоювати сувору дисципліну, твердість та вимогливість, якій потрібно буде всім підкорятися. Німецька влада пообіцяла суворо карати деструктивних елементів та шкідників за всі антинародні вчинки.

Як бачимо, вже 8 вересня 1941 року староста Альбрехт заборонив полякам і євреям організовувати масові зібрання як у приміщеннях, так і просто неба, очевидно, вважаючи, що вони нестимуть загрозу «новому порядкові». Трохи пізніше, 22 жовтня, до Станиславова прибув губернатор Ганс Франк. На фото ми бачимо його в центрі, праворуч від нього –очільник дистрикту «Галичина» Карл фон Ляш, ліворуч – станиславівський окружний староста Гайнц Альбрехт.

Народне мистецтво

Щоб завершити наш огляд давніх афіш і плакатів на позитивній ноті, наведемо тут афішу популярного Гуцульського ансамблю пісні і танцю. Ця афіша датується 1957 роком і цікава тим, що її намалював гуашшю відомий прикарпатський художник Микола Варення (1917-2001). Текстове оформлення здійснив В. Михайлюк. Як бачимо, концерт мав відбутися у залі Станіславської філармонії.

Ансамбль має давню і славну історію. Він був заснований ще у 1939 році у Станиславові відомим українським композитором та культурним діячем Ярославом Барничем. У травні 1940 року ансамбль продемонстрував глядачам свою першу музичну програму, проте у 1941 році, з початком війни, призупинив свою діяльність.

Наприкінці літа 1944 року, після визволення краю від фашистських загарбників, колектив відновив творчу діяльність. Відродження Гуцульського ансамблю пов'язують з іменами Дмитра Котка (художній керівник), Ярослава Чуперчука (балетмейстер), Михайла Магдія (диригент), Володимира Антоновича (диригент), Мирона Юрасика, Остапа Роп'яника, Дмитра Тисяка, Антона Жовтонозького.

На початках творчий колектив складався з п’ятдесяти чоловік. У складі ансамблю діяли змішаний хор, танцювальна група, оркестр народного типу. В 1956-1970-х роках над піднесенням творчого рівня ансамблю працював новий керівник – Михайло Гринишин. З початку 1980-х років художнім керівником ансамблю був народний артист України, професор Петро Князевич.

Ансамбль протягом довгих років популяризував гуцульську народну творчість, створював нові пісні, танці і театралізовані вокально-хореографічні сценки з життя Гуцульщини. В репертуарі ансамблю були також твори української і зарубіжної класики. Гуцульський ансамбль пісні і танцю за період свого існування провів понад 10 тисяч концертів у різних країнах світу: Великобританії, Німеччині, Румунії, Польщі, Угорщині, Італії, Канаді.

Олена БУЧИК