П`ятниця, 24.05.2024, 15:49:57

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Лютий 2023  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728
 
Архів новин
Головна » 2023 » Лютий » 22 » «Цибулька» з Підлужжя. Ветеран ОУН–УПА іванофранківець Ярослав Юрцуняк зустрів своє 90-річчя
20:20:47
«Цибулька» з Підлужжя. Ветеран ОУН–УПА іванофранківець Ярослав Юрцуняк зустрів своє 90-річчя

Символічно, що тепер 90-річний ветеран ОУН–УПА Ярослав ЮРЦУНЯК (на псевдо «Цибулька») з дружиною Любов’ю Йосафатівною живуть в Івано-Франківську на вулиці саме Степана Бандери, а вікна їхньої п’ятиповерхівки дивляться на Меморіальний сквер, де знайшли вічний прихисток борці за волю України різних часів. Але дорога в Сибір – військовий трибунал і присуд про 25-річне перебування у таборах Магадана – для українського патріота починалася у рідному приміському селі Підлужжі серед побратимів оунівського підпілля.

Фамільні «стребки»

– Як і де, Ярославе Івановичу, починалася Ваша довга й терниста дорога становлення як українського патріота-націоналіста?

– Я народився у селі Підлужжі колись Станіславського району Станіславської області. До п’ятнадцяти років жив, як і всі сільські діти: допомагав батькам поратися по господарству, возив на поле гній, пас худобу тощо. А 1948-го, коли мені минуло 15, вирішив піти в оунівське підпілля, де був зв’язковим. Упродовж місяця навчався цієї справи. Потрібно було добре засвоїти багато речей – як передавати «штафети», себто зашифровані письмові повідомлення, і як за потреби їх знищувати. Річ тім, що доти в підпіллі ОУН уже перебував мій двоюрідний брат Дмитро, який і мені запропонував допомагати. Мій маршрут зв’язкового починався в Підлужжі, а далі на Колодіївку, Добровляни, Вільшаницю, Клубівці і закінчувався аж у Тисмениці. Там працював мій вуйко і займався вичинкою шкіри, тож міг за потреби нашим командирам пошити добротні куртки. Батьки особливо не звертали уваги на те, що я роблю і про що думаю. Хата, поле, худоба, оранка... Тато з мамою важко працювали і не мали часу на мене, хоч і переживали.

– Чому Вам дали псевдо «Цибулька»?

– Таке псевдо мені підказали побратими. Адже наші села Підпечари й Підлужжя віддавна славилися тим, що там газди завжди вирощували добру цибулю, тож і я став «Цибулькою», та й досі серед побратимів я «Цибулька».

– Розумію, щоб дістати п’ятнадцятирічному підліткові 25 років таборів, потрібно було це «заслужити»... За що трибунал ухвалив Вам такий суворий вирок?

– До 1952-го я виконував у підпіллі роботу зв’язкового. Ходив у ліс, але до криївок з міркувань безпеки мене не допускали ближче, ніж за дві сотні метрів. Нам вибирали якесь дерево, і з одного боку я там залишав «штафети», а з другого – залишав шифри для мене інший зв’язковий. Ми зі зв’язковими ніколи не зустрічалися і не бачилися. Такі були правила підпілля. А згодом я ще виконував обов’язки розвідника. Доводилося не раз у районі навіть серед своїх підпільників вистежувати запроданців, які співпрацювали з радянською владою. А 1952 року – якраз на християнський празник святого Михайла – мене заарештували в рідному Підлужжі. Я повертався з гори, де ми з побратимами збиралися на нараду. Іду і бачу, що біля хати стоїть «полуторка». Схопили мене «стребки» (так іменували в селах вояків, сформованих з місцевих жителів винищувальних батальйонів, які допомагали енкаведистам боротися з повстанцями) і повезли. І то зробили наші, підлузькі «стребки». Їх уже давно немає на цій землі. А здав мене, до речі, мій вуйко Василь Гелеван, який у нашому селі був дільничним. Натомість його син Микола Гелеван, який також працював у правоохоронних органах, тричі звертався про помилування для мене. І таки домігся – мені скасували 17 років ув’язнення. Тож залишилося відбути тільки вісім.

Судив мене військовий трибунал у Станіславі. Зачитали вирок: 25 років «плюс» п’ять. В останньому слові я подякував судові за те, що мені додали до відведеного Богом віку ще «двадцять п’ять і плюс п’ять» років. Суддя сказав з притиском одне слово: «Бандерівець». А реально я відбував покарання тільки до 3 травня 1956 року – звільнили «у зв’язку з недоцільністю подальшого перебування в ув’язненні» і зняли судимість. А 1991 року мене й реабілітували.

Маленька Галя

– Якою була Ваша дорога до Сибіру?

– Зі Станіслава нас відправили етапом – поїздом аж до Находки, а далі пароплавом на Магадан. Їхали не менше місяця у «столипінському» загратованому вагоні, по троє ув’язнених у відсіку. Говорити нам суворо забороняли – за порушення били палицями. Їсти давали так, щоби в’язні не вмерли з голоду. У Находці ми на пересильному пункті побули тиждень, а далі нас повантажили на пароплав – і в Магадан. Було холодно – мороз до 40 градусів. Ще у Находці я весь свій одяг віддав землякові з Рогатина: він звільнявся додому й, окрім тюремної роби, іншого одягу не мав. А мені той домашній одяг був на багато років уже не потрібний. У санпропускнику нас помили, постригли й обробили засобами від вошей. Поселили всіх у бараки. У кожному було не менше 30 осіб. Нари дерев’яні і двоповерхові без матраців, посеред барака горіли для обігрівання дрова у металевій бочці з-під нафти.

Зранку прийшов нарядчик і запитав, хто хоче йти різати дрова, щоб було чим палити. А я серед інших був чи не наймолодшим. І зголосився. У розмові нарядчика я відчув щось знайоме й запитав, звідки він. Той сказав, що зі Станіслава – мешкав біля ратуші, а я йому також розказав, що з Підлужжя. Нарядчик мені запропонував подумати – чи їхати на трасу, де добувають золото, чи залишитися на місці. Я обрав перше…

Годували нас тут уже краще, і в їдальні. Нарядчик сказав, що тут у зоні є майстерня – можна працювати. А я з часів підпілля навчився деяких ремісничих професій, бо нам потрібні були гроші для різних потреб. Я розповів, що вмію робити, а нарядчик відтак – майстрові, який був родом із Борисполя. І мене переселили вже у значно кращий барак – з постіллю і ситнішим харчуванням. Ми перезнайомилися з в’язнями. Один естонець чи литовець – точно не згадаю – повідомив мені, що на одному з майданчиків у зоні працює моя землячка і запропонував написати їй кілька слів. Я написав. Увечері мені принесли записку, в якій жінка написала, що родом з Обертина. Минуло кілька днів. Я працював, виконував різну роботу. Доводилося навіть ремонтувати дверні замки. Одного дня виходячи після роботи, побачив, як кілька жінок везуть великий короб з вугіллям для котельні. А побратим мені розповів, що мою землячку звати Галя і вона невеличкого зросту. Я підійшов до жінок і запитав: «А хто тут Галя?» І вона – у величезних валянках і такому ж бушлаті – відповіла: «Це я...».

Згодом мене викликав «кум», тобто табірний слідчий, і попросив підписатися, що я повідомлений про те, що мені скасували 17 років з мого тюремного терміну. Я перехрестився. Мене завезли на авторемонтний завод, де я пропрацював ще рік. Відтак приїхала з Москви комісія зі звільнення. Це стосувалося тільки тих ув’язнених «політичних», які не брали участі у бойових діях. Але начальник цеху, який сам був зі спецпоселенців, запропонував мені залишитися працювати на заводі й ремонтувати автомобілі. Він мене переконав, і я погодився. Навіть був раціоналізатором. Поселили мене у бараці поряд з виробництвом. Тоді мені було 26. Так я пропрацював на заводі три роки. А загалом у Магадані – 44. Згодом ми з Галею познайомилися ближче, через місяць одружилися, а разом прожили 55 років. Світла їй пам’ять. До речі, з’ясувалося, що її родині корені також походять з наших підлузьких і підпечерських теренів. А вперше після таборів я приїхав у рідне Підлужжя аж 1961-го.

Магаданський фотокореспондент

– Знаю, що Ви ще й працювали фотокореспондентом у «Магаданській правді». Бандерівець із тюремним минулим і табірною відсидкою за політичною статтею – у радянській газеті?

У відповідь на це запитання Ярослав Іванович дістає зі свого архіву кілька примірників «Магаданської правди», показує світлини, які робив і якими були проілюстровані всі газетні шпальти обласного часопису. А відтак продовжує оповідати:

– Майстерність фотографа я осягнув у таборі. А судимість мені на той час зняли, тож я мав право під час зарахування на роботу зазначати у своїх анкетних біографічних даних, що не суджений. Під час прийому на роботу навіть давали запит до КДБ, чи я не брав участь у бойових діях. Перевірили і сказали, що все чисто. Мене поважали у редакції. Знаєте, чому? Тому що редактором газети був українець з Дніпропетровська Яків Васильович Білошенко. Для мене він був як батько. Ми з ним розмовляли тільки українською. І ділився він зі мною всім, що йому надсилали з дому батьки.

У «Магаданській правді» я пропрацював фотокором три десятиліття. Їздив у відрядження в райони за 700 кілометрів від Магадана. А ще сім років працював на обласному телебаченні, яке у Магадані запрацювало, вже не пам’ятаю, чи 1964-го чи 1965-го.

– А чим займалися після повернення в Україну, зокрема на Прикарпаття?

– Нічим. Пенсія у мене тоді вже була. І належна. Та й років мені вже було чимало.

– Ярославе Івановичу, зізнайтеся, про що міркує чоловік з вершини свого поважного ювілею?

– Було б добре, якби мені було хоч 80, а не 90. Бо можна жити і є за що жити. Але на все воля Господня. Мені часто люди завидують і кажуть, що я брешу, ніби мені вже 90 років. А я віджартовуюся, чи, мовляв, їм не треба паспорт показати. Бо бачать, що ми разом з дружиною Любов’ю Йосафатівною то по магазинах ходимо, то до церкви чи деінде. Звісно, що я не забуваю і про свого ще одного помічника – ціпка, чи «третю ногу», як я його називаю. Ціпок навіть у 90 – річ вигідна, бо в автобусі точно місце запропонують.

– Чи хотіли б Ви щось змінити у своєму житті, якби мали таку можливість?

– Ні, я й тепер робив би так, як мене вчили свого часу в оунівському підпіллі на Станіславщині. Бо теперішні «стребки», які напали на Україну, ще страшніші. Я хочу тільки щиро подякувати тим воїнам, які нині захищають Україну від російських загарбників. Такими героями, як наші захисники на передовій, свого часу були і бандерівці. Але не всі, на жаль, такі.

…Думками про ювіляра поділилась і теперішня його дружина, вдова репресованого патріота Любов Йосафатівна: «Мені з цим бандерівцем «Цибулькою» живеться дуже добре – як у раю. Ми всюди і завжди – тільки обоє. І в церкві, й на дачі. Бо найстрашніша хвороба у старості – то самотність. Ми з повагою ставимося до своїх рідних і близьких. Разом маємо дев’ятеро внуків і шестеро правнуків. У часі такого поважного життєвого ювілею я йому побажала і ще раз хочу жартуючи побажати: «Хай до тебе щастя плине, як по воді качка, щоби тебе не хапала ніяка болячка…»

Ігор ЛАЗОРИШИН


Переглядів: 82 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024