У Львові 28 квітня пройде парад «вишиванок» на честь воїнів СС «Галичина». У Калуші дивізійник залишився один. Вперше Василь Наконечний оприлюднив власні спогади. Калушанин Василь Наконечний був контррозвідником дивізії СС «Галичина», сформованої із українців. Панові Василеві — 88-й рік, але виглядає значно молодшим. Каже, що цьому завдячує військовій виправці. — Я у дивізію СС «Галичина» пішов молоденьким хлопцем, мені було 18 років. Один мав у дивізії 16 років, він отримав орден. Як годиться, перед набором до війська хлопці проходили медичну комісію. Добровольців було дуже багато, 82 тисячі чоловік. Однак брали не всіх. Якби набрали всіх, то була би у війні дуже серйозна сила… Вимоги були дуже суворі. Ріст — щонайменше 176 см. Ідеальним мало бути здоров’я, сильне серце, міцні м’язи, — розповідає «Вікнам» Василь Наконечний. — Тому, зрештою, набрали 14 тисяч дивізійників. Про свою участь у цьому військовому формуванні дивізійник погодився розповісти вперше. Каже, що не воював на передовій, а був агентом у контррозвідці. Спогадами погодився поділитися вперше — із читачами «Вікон». Він — єдиний із учасників дивізії «Галиична», який залишився на Калущині: — Вже нікого немає. Був ще Рудий Ромко із Войнилова і Мирослав Симчич. Про нього у Калуші добре знають. Він був сотенний УПА. Дожив до 90 років. Тепер я один як палець. Василь Наконечний пригадує дитинство. Народився у сільській родині, був другою дитиною у сім’ї. Дядько, брат батька, був керівником осередку «Просвіта» у селі і головував у читальні. Колишній контррозвідник пригадує, що «Просвіта» у селі Лука Калуського повіту, де він народився, була осередком освіченості, грамотності, інтелігенції. Дядькові подобалося навчати здібного племінника, і хлопець опанував грамоту ще до школи. Стрий Василя Наконечного був учасником українського батальйону «Роланд» і загинув під час бою у 1941 році. Вишкіл Василь Наконечний проходив за кордоном. — Щоб набути військовий вишкіл, охоче йшли у дивізію. Частина проходила вишкіл у Німеччині. Я був у Чехословаччині. Дали хороше обмундирування. Нас півтора року «довбали». Початкова підготовка — у Дембіце, Польща. Потім у Чехословаччині — Старий Подебрад, Ляшани, Брно. Пригадую 1943 рік. У Брно була величезна промисловість. Зверху — завод, який шиє рукавиці. А внизу — військові об’єкти. Там працювали радянські громадяни. Ці хлопці зі східної України були приманкою для радянської розвідки, — розповідає чоловік. — Дивізія «Галичина» не приймала участі у каральних експедиціях проти мирного населення. Це була чисто фронтова дивізія. Це були свободолюбові хлопці, для яких головне було — отримати зброю, щоб захищати свою землю. Полковник Рудольф Арльт казав Кубійовичу: «Ви із тією дивізією пустили собі вош під кожуха» Василь Наконечний пам’ятає події 1943 року. Із проводом ОУН особисто не був знайомий. Однак, пам’ятає його по виступах на мітингах. У 1944 році брав участь у бою під Бродами, де дивізія «Галичина» була розбита. Керівництво вермахту і Червоної армії з обох боків виставило до бою українців, зіткнувши між собою один народ. Найбільше потерпів 30-й полк Української дивізії. Він був у центрі. Більшовики знали, хто перед ними стоїть. Бойовий склад Української дивізії не перевищував 12 тисяч. Помилка була у тому, що дивізію розтягнули на 36 км. У неї було всього 50 танків і не мала прикриття з повітря. Німці втікали, вони вже не відрізнялися бойовою міццю. — Кинути цілу армію проти десяти, хай дванадцяти тисяч патріотів! Із взятих у полон спочатку вибирали солдатів із «левиками» (герб дивізії «Галичина». — Авт.) — їх розстрілювали першими, — пригадує Василь Наконечний. Після бою під Бродами залишки Української дивізії відступили у Карпати і звідти — за кордон. Василь Наконечний залишився в Україні. Потрапив у лави УПА. Воював до 1946 року методами партизанської боротьби. У 1946 році його спіймали і кинули до в’язниці. Звідси потрапив на заслання у Воркуту, де відбув 10 років за колючим дротом: — Дружина Анна родом із села Цвітова. Вона була зв’язковою, тому я знав її давно. У Воркуті випадково зустрілися. Я вирішив із нею одружитися. Але що може бути за колючим дротом, коли на тебе націлене дуло рушниці? До того ж у таборах вистачало сексотів, які були готові продати батька рідного за ложку баланди. Бути разом змогли тільки після звільнення із табору. Наш термін закінчувався одночасно. Разом повернулися до України. Тут одружилися. 22-25 квітня 2013 року минуло 70 років із дня заснування дивізії «Галичина». Львівська міська рада виступила із ініціативою надати учасникам цього військового формування, яке досі в Україні «поза історією», надбавку до пенсії у розмірі 1000 гривень. Однак, Василь Наконечний не отримає цієї надбавки. Він ніколи не реєстрував свою особу у державних органах, які займаються справами учасників війни. Чому раніше не публікував своїх спогадів? — Є люди, які сорочку на собі рвуть начетверо. А я до цього ставлюся дуже флегматично. Коли у 1990 році створювався Народний рух, то і я вступив до цієї організації. Тоді було патріотичне піднесення, ми з однодумцями гуртувалися. Однак, тепер у мене алергія на партії, — каже дивізійник. Василь Наконечний живе у приватному господарстві на Загір’ї. Мешкає сам після смерті дружини. Син Михайло і внучка Анна живуть у Львові. Телевізора вдома не має. Слухає тільки радіо «Свобода»: — Там працюють професіонали. От 22 квітня був день народження Леніна. Були дзвінки. Додзвонилися комуністи. «Як смієте вождя революції ганьбити?». Цікаво було послухати. На кожне запитання у ведучих готова відповідь, готові архівні документи. Із чоловіком живе кіт Мурчик. Він часто ластиться до свого господаря. Усі сусіди дивуються, як тварина прив’язана до пана Василя: — А чужих до себе не підпускає. Буває, побачить людину — і хвіст під себе. Є люди, які мають позитивну і негативну енергетику. Нараз як гляне, то хто йде на базар, то нічого не продасть. А тварини таких відчувають. Так само, відчувають приязнь. Завдяки здоровому способу життя Василь Наконечний у 87 років майже не відвідує лікарів. На сніданок Василь Наконечний нічого собі не готує. Зізнається, що спить довго: — Рано не годен встати. Хіба би підо мною солому палили. Зранку вирушає на базар. Дорога займає не менше години, однак автобусами і маршрутками не користується — ходить пішки: — Йду стежками, поза городами і виходжу на дорогу. Мушу щось собі купити поїсти. Повертатися, щоправда, важко. От у неділю йшов із зустрічі, то п’ять разів мусив зупинятися. У мене тиск підіймається і ноги вже болять. А іншого дня — дуже сильна пилюка. Засипає очі. От коли дощ пройде, стає добре. Після обіду чоловік готує щось на полудень. Ввечері читає, спілкується із сусідом. Син Василя Наконечного Михайло одружений. Живе у Львові. Колишній військовий має внучку Анну. Бачиться з родиною нечасто: — Дзвонять ввечері, розмовляємо. Внучка вчиться на юриста у Львівському державному університеті. Має багато навчання. Приїжджають рідко. У неї болить нога у коліні. Василь Наконечний мав велику бібліотеку, яку назбирав за багато років. Переважно у неї входила історична література, книги, журнали та газети, у яких ідеться про історію ІІ Світової війни. Бібліотеку чоловік передав до Калуського товариства «Меморіал», яке займається історичними розвідками і науково-просвітницькою діяльністю. У 1990-их роках на Калущині проводилися археологічні розкопки у місцях масових розстрілів у часи війни УПА із військами НКВД: — Я до війни вчився у гімназії у Рогатині. Коли прийшли совіти, гімназію закрили, а вчителів заарештували. Я запам’ятав перстень свого вчителя. І в 1990-их роках ми із колегами розкопували поховання. Я знайшов той перстень. Значить, його замучили більшовики. Вони чинили страшні злочини. У Войнилові знайшли останки 273-х людей. Серед них було 37 дітей. У селі Підмихайлі — останки 12 українських хлопців. Двох знайшли у Студінці. Я все пам’ятаю, бо особисто розкопував їх. Був і в Дем’яновому лазі. Сморід стояв страшний. Подекуди залишалося живе тіло. На запитання, як ставиться до традиції істориків зображати війну лише білими або чорними кольорами, відповідає: — Обидва кольори війни були чорними. Але наше покоління було загартоване між молотом і наковальнею. Шарль де Голль сказав, що якби у мене були такі солдати, то ні одна ворожа нога не ступила би на землю Франції. … Прощаємося із Василем Наконечним у неділю на площі Героїв у Калуші. Товариші запрошують його зайти до кафе відзначити круглу дату. Він відмовляється. Каже, що все одно спиртного не вживає: — Раніше — так, а тепер у мене тиск. А якщо пити, то вже пити. Таке, щоб коли на кота плюнеш, щоб на ньому шерсть тиждень горіла. 70-річчя з дня створення дивізії «Галичина» минає 25 квітня. 70 років – це мало для історії. Минають літа, пишуться нові книжки, постають нові герої. Тих, хто пам’ятає війни минулого століття, з кожним роком меншає. У радянські часи дивізійники були «поза законом». Півстоліття на уроках історії у школі їх називали «фашистськими посібниками» і «ганебними підлабузниками». Та і тепер ситуація не дуже змінилася. Люди, які виходять із української середньої школи, здебільшого, не мають уявлення, про кого йдеться. В Івано-Франківську є Вулиця Української Дивізії. У Тернополі є вулиця Вояків дивізії «Галичина». У Львові 28 квітня щорічно проводиться парад «вишиванок» в честь воїнів СС «Галичина». По яких книжках у школі вчитимуть історію завтра? Риторичне запитання. Безперечно, та історія, яка передається із вуст в уста — на вулицях міста. Рано чи пізно мусимо її почути.
Біографія Василя Наконечного 9 вересня 1925 року — народився у селі Лука Калуського повіту на Станіславщині у родині селянина. Був другою дитиною в сім’ї. Старший брат Олександр загинув у концентраційному таборі в Німеччині, куди потрапив за доносом; 1935-1939 — навчання у Рогатинській гімназії; 1941-1944 — у 1941 році пройшов медичну комісію і вступив до дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл у Австрії, Чехословаччині; ніс службу у лавах дивізії у контррозвідці; 1944-1946 — партизанська боротьба у лавах УПА; 1946-1956 — за звинуваченням у націоналістичній діяльності потрапив до в’язниці і був засуджений до десяти років таборів; 1956 — одружився із Анною. Народився син Михайло; 1956 — повернувся до України; 1963-1978 — працював виробничим майстром на заводі у Калуші. Вийшов на пенсію; 1990-ті роки — участь у розкопках поховань у Дем’яновому лазу, у смт Войнилові, селах Студінці, Цвітовій, Підмихайлі. Марта ГАЛКІНА, журналіст | 
