У краєзнавчій роботі доводиться мати справу з багатьма історичними документами. Це старі газети, архівні справи, давні поштівки, наукові статті, монографії. Та найбільш цікавими є спогади очевидців, особливо якщо вони описують події сивої давнини. Сьогодні почитаємо нотатки мандрівника, який відвідав Станиславів на початку 1840-х років.
Ревізор із літературним даром
Нашого «туриста» звали Карел Владислав Зап. Він був чех і народився у Празі в 1812 році. Після тамтешнього університету доля закинула його до Львова, де протягом 1836-1845 років Карел працював службовцем в обліковій канцелярії камеральних добр, тобто державних земельних ресурсів. З ревізіями він об’їхав усю Галичину. Мало того, саме тут знайшов дружину! Його обранкою стала полька Гонората Вісньовська зі Снятина. Весілля відбулося 22 серпня 1842 у селі Корнич, що під Коломиєю. Тому називати Запа вже зовсім чужинцем, певно, не можна.
Втім, його таки тягнуло на батьківщину, він оселився у Празі, де здобув слави знаного історика та археолога. Науковці високо оцінюють його ілюстровану «Чесько-моравську хроніку», яку Карел Зап довів до 1526 року. Крім того, він зробив багато перекладів з української, російської, польської та хорватської літератури. Саме завдяки йому чехи вперше прочитали гоголівського «Тараса Бульбу».
Для прикарпатських краєзнавців найбільшою цінністю є книга Запа «Подорожі і прогулянки по Галицькій землі», що вийшла у Празі в 1844 році. У розділі Х він описує свою мандрівку зі Львова до Заболотова, що перед Снятином. Шлях пролягав через Станиславів.
Довкола ринку
«Ми провели у Станиславові день та дві ночі, тож мали достатньо часу, аби познайомитись з тим містом, – пише Карл Зап. – Це, без сумнівів, найприємніше і найкрасивіше місто Галичини після Львова. У 1842 році воно нараховувало 10 564 мешканця, серед яких 5 653 жиди. Лежить на врожайній рівнині між двома річками Бистрицями, а численні вежі ще здалека надають йому чудового вигляду. Саме місто, яке колись оточували фортечні мури, що тепер замінили тінисті променади, дуже маленьке. Двоповерхові будинки утворюють чотирикутний ринок, посередині якого, як то заведено у польських містах, збудовано ратушу із вежею, що у плані нагадує зірку».
І тут мандрівник трохи помилився. На всіх старовинних планах Станиславова ратуша нанесена у формі рівнораменного хреста, а не зірки. Цей хрест творили чотири крила, які були звернені перпендикулярно до ринкових фіртелей. Слід відзначити, що Зап бачив ще стару ратушу, яку звели наприкінці XVII століття та яка пізніше згоріла під час Мармулядової пожежі 1868 року.
«Вузька вуличка провадить на менший плац перед циркулярним урядом і школами. Посередині стоїть бронзова статуя покійного цісаря Франца І із написом, взятим з його останньої волі. Цей пам’ятник поставили недавно, а витрати покриті з добровільних пожертв».
Аби сучасному читачеві було легше орієнтуватись, даємо невеличку підказку. Йдеться про майдан Шептицького. У будівлі нинішнього морфологічного корпусу медуніверситету тоді містилося староство (уряд циркулярний), нормальна, тобто початкова школа та гімназія. Статую цісаря встановили у 1838 році старанням старости Казимира Мільбахера. А знесли її поляки – після Першої світової війни.
Ладні будиночки місцевих чиновників
«На такій малій площі, яку займає місто, знаходяться три знамениті костели: фарний латинський, фарний вірменський і колишній єзуїтський, крім них ще велика синагога».
Фарний, тобто парафіальний костел, найстарший у місті, головний храм деканату. Походить від німецького слова «Pfarrei» – парафія. Тепер ці три храми – Музей мистецтв Прикарпаття, «Голуба церква» і катедра. Синагога стояла у скверику Руської трійці, її знищили фашисти.
«Оскільки сини Ізраїлеві опанували весь центр, урядники змушені мешкати на передмістях, де серед городів і садів стоять ладні будиночки з ґанками, які підпирають колони. Крім циркулярного уряду, є тут суд земський і карний, уряд скарбовий та інші. Місцева еліта здебільшого складається з урядників, які ведуть панський спосіб життя. Літом тут доволі весело: з’їжджається навколишня шляхта, заможні вірмени, штаб полку піхоти, заїжджий польський театр зі Львова.
Досить значна торгівля вірмено-жидівська, а від часу, коли прийшла мода на гідропатію, прославились купальні у Бистриці (куди з міста курсує спеціальний диліжанс), також часті візити польської шляхти, що їздить до численних карпатських здравниць у циркулі станиславівському і коломийському – все це дуже сприяє оновленню і піднесенню міста. У філіальній книгарні пана Яна Міліковського знайшов найновіші видання німецької, польської, а також чеської літератури. Мені було приємно бачити книгу «Пшемишліди» Воцеля та найсвіжіші випуски наших часописів «Крок» та «Музейник».
Як бачимо, 170 років тому Станиславів відігравав ту саму роль, що й теперішній Франківськ – був перевалочною базою по дорозі до Карпат. Туристи тут надовго не затримувались, і Карл Зап теж швидко поїхав.
Цісарським гостинцем
Його подальший шлях пролягав на Коломию і далі, на Заболотів. Ми звикли, що найкоротша дорога туди веде через Отинію, але в першій половині ХІХ століття маршрут до писанкового краю був дещо інший.
«Зі Станиславова до Коломиї по прямій трохи більше 6 миль (1 австрійська миля дорівнювала 7586 м – Авт.), але шлях цісарським гостинцем займає цілих 11 миль. Він біжить півколом, попри Лисець, Богородчани, Надвірну і Ланчин з тієї причини, аби краще зв’язати рівнинні камеральні добра із гірськими і передгірськими районами».
Таким чином доводилось робити величезний гак, оскільки цісарський гостинець, тобто шосейна дорога, у той керунок був лише один. Далі Карел Зап дає стислі характеристики селам, крізь які він проїжджав. Лисець він називає бідним вірмено-жидівським містечком.
Про Богородчани мандрівник повідомляє, що раніше довколишні землі належали державі, втім тепер це власність графа Стадіона – тодішнього губернатора Трієсту і майбутнього очільника Галичини.
«Граф поселив тут близько 300 чехів, моравів і силезців, призначив їх на керівні посади у господарчому уряді, лісництві та у промислових закладах. Тож тепер у цілих добрах жоден з місцевих не є лісником, вівчарем чи гуменним».
Переночувавши у Надвірній, Зап продовжив подорож. У Делятині дорога роздвоювалась – старий гостинець повертав на Ланчин, але вглиб Карпат уже будували новий шлях на Микуличин і Яблуницький перевал.
Курортною столицею Карпат тоді вважався Делятин. Тлуми туристів з’їжджалися сюди, аби подихати гірським повітрям і попити жентиці. Цей напій з сиворотки овечого молока вважався дуже помічним при легеневих хворобах. Яремчу Карел Зап не згадує, хоча відзначає, що у сусідньому селі Дорі є знаний водоспад на річці Прут.
Від Делятина дорога поступово понижується, а після Ланчина, де є пошта й цісарська солеварня, місцевість стає рівною, як стіл. Мандрівник зауважив велику кількість придорожніх хрестів і капличок. На відтинку від Ланчина до Коломиї (3 милі) він нарахував їх аж 25.
Після нічлігу у Коломиї до Заболотова доїхали швидко. Це теж маленьке жидівське містечко із дерев’яним латинським костелом.
«Халупи низькі, криві, ліплені з глини верби, але чисто побілені, з малими кривими вікнами і низькими входами, без коминів, вкриті дахами з кукурудзяних стебел та листя… Єдиний кам’яний, побілений і досить порядний будинок дивиться як аристократ між своїми брудними товаришами. Це ресторація пані Хаїмової – вдовиці найбагатшого заболотівського жида».
Скоріше за все, її покійний чоловік заробив свої статки торгівлею бидлом – великою рогатою худобою. За селом розкинулась широка низина, де відбувалися знамениті щомісячні ярмарки. Зап чесно зізнався, що ніколи в житті не бачив стільки рогатої худоби, як на тамтешній торговиці 18 січня 1839 року.
Він ще багато чого написав про Галичину, Карпати, гуцулів і місцевих поміщиків. Стиль в нього легкий, читається на одному подиху. Трохи прикро, що опису маленького Заболотова він приділив більше сторінок, ніж Станиславову. Напевно, пані Хаїмова дуже постаралась…
Автор дякує за допомогу матеріалами Володимиру Шулепіну.
Іван Бондарев | 
