У селі Маркова Богородчанського району живе незвичайний чоловік. Дмитро Верхоляк у 17 років вступив в УПА, за свою кремезну статуру отримав псевдо «Дуб», потім відсидів 25 років у концтаборах, а пізніше його нагородили орденом Ярослава Мудрого. Нині дідусю 86 років, він щодня слідкує за подіями в Києві. Каже, душею там, і просить молодих хлопців і дівчат не відступати, а добиватися правди, як і він колись – у 1947 році.
Життя з Богом Відшукати помешкання Дмитра Верхоляка дуже просто. На центральній сільській вулиці вирізняється одна господа з металевим парканом, пофарбованим у синьо-жовтий колір. За парканом – яскрава жовта хата із незаштореним вікном. Там також видніється жовто-блакитна атрибутика. Дідусь сидить на високому ліжку та уважно дивиться телевізор. Якраз в он-лайн режимі показують Київ. За словами пана Дмитра, телевізор він нині й не вимикає. У невеличкій кімнатці з дідусем живуть дві кози – Мотилька і Ковтулька, а ще новонароджене козенятко. Він забрав їх зі стайні, аби не замерзли, бо одне козеня вже загинуло. У кімнаті все на купу: одяг, харчі, сіно, кози. Відчутно потрібне генеральне прибирання. Майже 15 років тому померла дружина Верхоляка – Катерина. З того часу дід Дмитро живе сам, каже, лиш з Богом. Щоправда, до нього навідуються племінники та онука сестри.
Медицині вчили рани В УПА Дмитро Верхоляк вступив у 1947 році. Йому було 17. Брати хлопця не хотіли, бо ж молодий, а як йти з усіма, то там або смерть, або роки таборів. «Я вперся й кажу, що не буду служити кацапам, робіть зі мною, що хочете, а куди ви, туди й я, – говорить дід Дмитро. – Зрозуміли, що не відчеплюся, і справили мене стрільцем у станичного «Тиси». Я був високий та кремезний, як дуб, то хлопці мене так і прозвали. Ще колись був такий легендарний боєць. Я склав присягу УПА, а потім другу – ОУН. Її у мене приймав полковник «Грім». За словами дідуся, в лісі постійно проводились вишколи, старші навчали українознавству, теорії боротьби, психології та ораторському мистецтву. Навіть Дмитро викладав логіку та граматику, хоч мав лише сім класів. Усього навчився з книжок, розумів і вмів пояснити іншим. Старий вояка розповідає, що не раз попадав у засідки до москалів. Був тричі поранений у ноги. Перше поранення отримав зразу, як вступив у підпілля. «Пішли ми в Маняву, троє вперед, а п’ятеро лишилися ззаду, а тут москалі стали посередині нас і відкрили вогонь, – згадує Дуб. – Я відчув біль у ногах. Дуже переживав, аби не попастися живим. Мав гранату, хотів підірватися, але згадав маму, сестру, хлопців, які б казали: «О, новик, ще не встиг пороху понюхати, а вже попався». Потім згадав розповіді хлопців, як вони діяли, і таки втік». Дідусь говорить, що через свої поранення навчився медицині. Потім лікував і своїх побратимів, бо знав, що й як робити. Був Верхоляк і зв’язковим. До речі, часто на зв’язок ходив зі своєю дружиною. Вона йому всіляко допомагала. Побралися вони теж, до речі, у підпіллі.
Покорив серце піснею Дідусь із ніжністю згадує свою дружину Катерину. Вона була станичною ОУН. 32 роки чекала чоловіка з підпілля та заслання. Старий вояка витирає сльози та показує її фото в альбомі. «Вона мала хлопця-упівця, якого вбили, – розповідає дідусь. – Поклялася, що буде допомагати тим, хто йде його слідами, а коли Україна стане вільною, то піде у монастир. Га-а-арна була, до неї у підпіллі сваталося багато хлопців, а вона усім відмовляла. Казала, що не за коханням сюди прийшла». Дід Дмитро каже, що покорив її серце піснею. Якось заспівав про те, як загиблий наречений звертається до своєї дівчини. «Дружина потім мені казала, що та пісня і я запали їй у душу, – згадує він. – У неї вдома була велика бібліотека, а улюбленою книжкою була трилогія Богдана Лепкого «Мазепа». Виховувалася на ній. Ще й мені переказувала про Мотрю Кочубеївну, яка була її героїнею».
За правду до загину Заарештували Дмитра у 1955 році, його здав побратим на псевдо «Остап». «Вночі пішов у ліс на зв’язок, пройшов усі перевірки, ніби все правильно, – пригадує Верхоляк. – Зустрічає мене той Остап і питає, де жінка, бо знав, що вона завжди поряд. Я ще жартую, най собі знайде свою, а про чужих не питає. Він подає мені руку, сильно стискає і я бачу якийсь блиск в його очах і кричу: «Зрада!». Потім мене скрутили й допитували, кому я кричав. Кажу, що всім Карпатам. Насправді на горі були два побратими, а внизу – дружина». Далі Дмитро Верхоляк розповідає про допити у солотвинській і станіславській тюрмах, каже, нікого не видав. «Вороги побачили, що я непростий та хотіли, аби переходив на їхній бік, навіть майора пропонували, – говорить Дуб. – Але я ж не дурний! Це все обман. І тут дивлюся, що в Києві портфелі пропонують. Це все також обман!». Дмитра Верхоляка засудили до розстрілу, а потім змінили вирок на 25 років ув’язнення. Із них 16 він провів у Мордовії, а ще вісім – на Уралі. У таборах чоловіка врятувало знання медицини. Побачили, що він добре розуміється на тім ділі, влаштували санітаром. «Дружині дали 10 років у Кемерово за те, що допомагала «ворогам народу», – згадує чоловік. – Вона з матрацу торочила нитки і вишила мені сорочку. Маю таких дві. З дружиною бачився 19 разів, вона до мене приїздила, а потім побачення припинили, аби вплинути на мене». У 1980 році Дмитро Верхоляк повернувся в Україну. Знов допомогло знання медицини. Влаштувався у Солотвинську лікарню санітаром, а потім – масажистом. Дідусь каже, якби прийшлося ще воювати, то йшов би, якби повернулися його молоді сили. Говорить, що душею з Майданом і молиться за людей у Києві. «Тим молодим хлопцям треба йти з думками, що успіх буде на нашому боці, – наставляє Дуб. – І боротися за правду до загину. Якщо добра справа вартує, аби віддати за неї життя, то треба це зробити. І я був до того готовий. Готовий і зараз". Світлана Лелик |
