Свого часу так було з Довбушем і іншими опришками. Спочатку про них воліли не говорити. Адже тут, у нас, все надто пов'язано між собою, все надто близько - родини, люди, їхні чини і місцевості виявляються нитками однієї тканини, хоч і строкатої. Потягнувши за нитку, обов'язково витягнеш забагато. Вже пізніше, коли ослабла пам'ять про кривду з усіх боків, залишилася легенда, яка розвіювала меланхолію і живила впевненість у тому, що якраз те, що найстрашніше, і є життям, заради якого варто жити далі. У новіші часи такою життєствердною легендою став Роберт та історія його смерті. Основою легенди про Роберта є те, що у нашому краї, де так багато всього відбувається, мало що ретельно фіксується у хроніках та інших архівних документах. А зафіксоване ретельно оберігається від оприлюднення. Але у наших краях саме чутки про те, що зафіксовано й оберігається, мають здатність трансформуватися у легенди. Правдоподібно, нашій пам'яті потрібні постаті і сюжети, які можуть виконувати роль незаписаного епосу. Таким чином життєпис Ярослава «Роберта» Мельника став одним з найважливіших розділів тієї історії, про яку тільки тепер можна починати вчитися говорити спокійно. Поза легендою, на жаль, мусить залишитися те, що найсуттєвіше, те, чого уявити собі для хоч якогось розуміння намірів і вчинків вже практично неможливо. Іноді це називають атмосферою, іноді - сукупністю деталей, часом - взаємопов'язаністю всього, що відбувається і не виглядає пов'язаним. Все те, що є каноном так званої оперативно-розшукової діяльності. Тож потрібно визнати, що легенда про Роберта живе передовсім завдяки тому, що він став дуже важливою фігурою для своїх супротивників, для оперативників із НКВД, які змогли собі уявити складність побудови українського підпілля, змогли перейнятися його вагомістю, вивчити його, змогли визначити фігури, які слід виявити і ліквідувати для того, щоби перемогти, виявити їх, ліквідувати, перемогти і таким чином відразу ж програти, породивши легенду, яка, виявляється, була найголовнішим результатом безнадійної боротьби українського підпілля. Зрештою, саме ретельний звіт про ліквідацію Роберта забезпечив знання роману, який в інакшому разі так і залишився би незафіксованим. Життєпис революціонера і підпільника Ярослава Мельника, який називався також дуже літературним псевдо - Роберт, є чудесним матеріалом для висвітлення теми "людина у війні" - трагічної, романтичної, героїчної, авантюрної, детективної і зворушливої водночас. А передовсім ненормальної. До того ж, усі компоненти його життя є однаково показовими і ефектними. А складені разом настільки збирають у собі все найголовніше, що відбувалося у ті часи, що цієї однієї долі може бути достатньо для віддзеркалення епохи. Ярослав Мельник народився у 1919 році у тихому серці Галичини - у селі Бережниця на порозі Чорного лісу. Його покоління - це ті діти, які виросли на гіркому спомині про поразку великих визвольних змагань. Чисті революціонери, які не побоялися докоряти ветеранам, які ці змагання програли. Романтики та ідеалісти, що не уявляли для себе іншої долі, як перманентна національна революція. Віддаючи себе ідеї, вони не вагаючись брали на себе ініціативу і відповідальність. І так само рішучо вимагали чогось подібного від решти. Ставши членом підпільної революційної організації у дуже ранньому віці, Роберт ціле своє життя пропрацював саме на партійній роботі. Про те, що саме він робив, відповідно, не може бути відомо багато, але слід пам'ятати, що саме провід ОУН здійснював принципове керівництво українським рухом опору. Військові командири, підпільна структура, служба безпеки, пропагандистські і мобілізаційні відділи керувалися стратегією і методикою, розробленою проводом, і конкретними вказівками та рекомендаціями провідників усіх рівнів. У 18 років гімназист Мельник вже керував молодіжною ОУН у Рогатині. У 20 - ОУН Калуського повіту. У 22 став провідником Коломийщини, потім Станиславівщини. А в 25 - керівником проводу Карпатського краю, найважливішого на той час терену визвольних змагань. За цей час йому довелося брати участь у багатьох вирішальних ініціативах, проектах та акціях тієї війни. Якщо використовувати специфічну стилістику, то можна сказати, що організація скеровувала його у найвирішальніші місця партизанського фронту, де він особисто вирішував найпекучіші проблеми цієї масштабної війни. Ярослав Мельник організовував старшинські школи, створював підрозділи Української Самооборони у Карпатах, які згодом стали основою УПА, координував роботу з командирськими кадрами, був автором численних звернень і інструкцій стосовно тактики і завдань партизанського війська. А передовсім - розбудовував і зміцнював мережу організаційного підпілля у всіх селах і містечках, у всіх бойових підрозділах. Треба зауважити, що найактивніші роки діяльності Роберта припали на 44-46 роки. Час, коли радянські каральні органи вели масштабні військові дії проти повстанців. Тож особливим періодом у житті Роберта став Чорний ліс. Тоді він найтісніше співпрацював з видатним командиром Василем Андрусяком-Різуном. Чорнолісівський плацдарм і численні операції на цьому театрі воєнних дій вивели провідника Роберта на рівень перших персон визвольного руху. Весь цей час Ярослав Мельник жив тим життям, яке були вимушені вести нелегали-підпільники. Постійно під загрозою арешту, постійно у переходах, в лісах, з охороною, у бункерах, зі зброєю в руках, контактуючи переважно через систему зв'язкових. Всю його родину було арештовано і вивезено на Сибір. Особливого напруження додавало те, що влітку 1944 року Роберт одружився, і відтоді сімейне життя було невіддільним від підпільного. Сімейна історія Роберта теж посприяла його легендарності. Дружиною Ярослава Мельника стала Антоніна Король, з якою вони познайомилися ще в 1937 році у Войнилові. Кілька років Антоніна студіювала медицину у Львові і Празі, а згодом перейшла у підпілля. Під псевдо Таня вона працювала у канцелярії проводу машиністкою. Крім того, була лікаркою і бойовою санітаркою, а під час життя у бункерах - ще й кухаркою і пралею. Весною 1945 року у бункері Антоніна народила двійню. Через ненормальні умови підземного життя діти були дуже хворобливими. Невдовзі хлопчик помер, а доньку Віру вдалося врятувати, віддавши на виховання довіреним людям. А тим часом сам Роберт був визначений як одна з ключових фігур масштабної чекістської операції з виявлення і ліквідації лідерів українського руху опору. Власне тоді тривали ті ретельні оперативні дії, які - при грамотному аналізі - рано чи пізно дають позитивний результат. Історія останнього бою Роберта є власне найлітературнішою і найяскравішою частиною роману його життя, яка повною мірою виявляє різні драматичні розв'язки людських доль у великій партизанській війні. На бункер Роберта на горі Яворині на Болехівщині енкаведисти вийшли через ланцюжок зв'язків, остання ланка якого - слідчий СБ, який мав конспіративні зустрічі з Робертом - погодився співпрацювати з чекістами і привів сили ліквідаційної операції у район бункера. Пошуки точного місця тривали кілька днів, аж до 31 жовтня 1946 року. Потім велися переговори і перестрілки. Тим часом Роберт вигадав ризикований спосіб порятунку. У цьому складному бункері був спеціальний бічний тунель, який виводив вбік. Провідник з дружиною і ще одним командиром пішли туди. Роберт наказав бійцям охорони, які залишилися в основному приміщенні, замурувати вхід у тунель, а тоді підірватися разом з бункером. Але виявилося, що така жертовність є не прийнятною для усіх людей. Коли дійшло до підриву, один з партизанів, не бажаючи гинути таким страшним способом, застрелив мінера і здався облавникам. Все ж Роберт міг би врятуватися, але керівник операції розпорядився підірвати бункер зсередини. Через це замурований тунель відкрився, а Роберт, Таня і есбіст Скеля загинули. Всі ці події були детально описані у звіті першого секретаря станіславського обкому партії Хрущову. Про значення Роберта для окупантів свідчить те, що такий самий звіт отримали Сталін, Берія і Молотов. Невдовзі після смерті Роберта почався новий період війни з українськими партизанами. Все меншого значення надавалося великим бойовим діям, все більшої ваги набирала різноманітна розшукова діяльність із широким залученням завербованої агентури із середовища ОУН, УПА та СБ. Таким чином, впродовж наступних років було виявлено і ліквідовано або арештовано більшість керівників та командирів усіх рівнів. Тим часом вибіркова розвідувально-диверсійна робота супроводжувалася масовими депортаціями, арештами, вироками і розстрілами. Незважаючи на це, відносна активність збройного підпілля тривала ще десять років. Між іншим, знову ж, як і у випадку Довбуша, чутки про те, що у тому чи іншому місці хтось бачився з Робертом, який надалі керує боротьбою, з'являлися також аж до початку 50-х років. Легенда почала жити власним життям. Тарас ПРОХАСЬКО, "Галицький кореспондент" |
