З 2016 року в Івано-Франківську почався громадський рух із відновлення історичної спадщини, який називається «Франківськ, який треба берегти». Його започаткувала громадська активістка Марія Козакевич. Вони взяли у першу чергу під опіку старовинні вхідні двері до історичних будівель. За декілька років їм вдалося зібрати команду зі столярів, ковалів, вітражистів, що займаються реставрацією, та активістів, які поширюють ідею. За досить короткий час вони врятували понад 20 дверей, деякі довелося повертати на місце зі смітника замість вже встановлених пластикових.
Під хештегом #франківськякийтребаберегти уже третій рік поспіль небайдужі активісти публікують у соціальних мережах фото та інформацію про історичні архітектурні споруди Івано-Франківська та всіляко привертають увагу мешканців і гостей міста до проблеми зміни зовнішнього вигляду колись розкішних фасадів будинків, їхніх старовинних дверей та вікон, які сьогодні, навздогін моді, замінюють на броньовані чи пластикові.
Організація займається тим, що фіксує естетичну красу, на яку часто навіть не звертають уваги: ліпнини, ковані елементи, різьблення тощо. Показують також і «внутрішній світ» міста, зазираючи у двори чи старовинні під’їзди, щоб люди почали «прокидатися» та помічали красу довкола себе. Особливо трепетно в організації ставляться до давніх дверей, які не тільки є окрасою будь-якого будинку, а й ужитковою річчю для його мешканців. Але окрім реставрації дверей, активісти вже випустили інтерактивну розмальовку для дітлахів, розробили екскурсії та продовжують популяризувати бережне ставлення до історії, архітектури та культури свого міста.
Сучасний Франківськ та історія Станіславова
Ініціаторкою руху стала Марія Козакевич, яка може розповідати про результати дворічної діяльності дуже багато. Втім жінка реалістично дивиться на речі, розуміючи, що охопити все неможливо. Саме тому на кожних відреставрованих дверях обов’язково чіпляється маленька акуратна табличка з підписом «Франківськ, який треба берегти»:
— Назва, вона насправді пояснює той стан речей, який в місті є: воно дійсно потребує, шоб ти його почав берегти. Це просто як констатація факту, і воно тебе закликає до певних дій.
Своїм прикладом люди, яких організувала Марія з чоловіком Юрієм, показують, які скарби заховані у Франківську, де їх шукати та як про них дбати.
Саме ж місто Івано-Франківськ, яке на Галичині є порівняно молодим, зберігає у собі пам’ять і про засновників — Потоцьких, і про Австро-Угорський період та ЗУНР. Кожна епоха залишала щось по собі: розкішно оздоблені маєтки, підмурки Бастіону, храми та житлові будинки. Тут не скупилися на виготовлення дверей та вікон із добротного дерева, до якого був доступ через близьке розташування до Карпат. Часто майстри об’єднувалися, удосконалюючи свою майстерність, аби кожен столярний виріб був унікальним.
Двері виготовлялися на замовлення родин, чиї будинки зводились у середмісті. Як і багато галицьких міст, тодішній Станіславів був дуже мультикультурним: жили тут не тільки українці, а й поляки, німці, євреї, вірмени. Кожна культура додавала колориту в оздоблення житла та елементи побуту. Після Другої світової все змінилося кардинально. Адже якщо до того житлові будинки переважно просто переходили до наступних поколінь, які дбайливо ставилися до побудованого та збереженого своєю ріднею, то у повоєнний час ці будівлі заселяють нові люди:
— Після Другої світової війни, коли там дуже багато людей було винищено фізично, так. Ті ж євреї, там, чи українці і поляки повиїжджали. І склад населення дуже змінився. У ці всі пусті фактично квартири приїхали люди, які абсолютно не мали відношення до міста, от. І вони, звичайно шо, там асимілювалися і стали франківчанами, а от це відчуття відповідальності вони, на жаль, поки що не настільки набули, як би хотілося.
Тобто під’їзди кам’яниць (мурованих будинків — ред.), куди заходиш через міцні різьблені двері, а всередині — з розкішними гвинтовими сходами, світловими ліхтарями на стелі та барвистою метлаською плиткою на підлозі, починають просто вислизати з уваги нових жителів, бо кожен неначе зачиняється у власному житлі, дбаючи про загальні частини будівлі досить поверхово.
Марія та метласька плитка
Марія Козакевич — франківчанка, яка здавна цікавилася історією, постійно ознайомлювалася з працями краєзнавців, читала різноманітні збірки, де йшлося про Франківськ у різні часи. Під час декретної відпустки вона багато гуляла містом. Цікавість до нього тільки зростала, тому почала зазирати у відкриті під’їзди, заходити у внутрішні дворики середмістя та й загалом приглядатися до деталей, які ненав’язливо прикрашають фасади.
Сама ж Марія жартує, що почалося все з того, що лежить під ногами. Коли вдома затіяли ремонт, то жінка почала шукати плитку, а в інтернеті довго не могла знайти саме того, що хотілося. Пошуки привели її до візерунків на давній метлаській плитці (назва походить від німецького міста Метлах, де було започатковане виробництво цього виду плитки — ред.), які впали в око. Сама ж плитка дуже довговічна, витримує багато років експлуатації, а в кінці ХІХ — на початку ХХ століть нею часто оздоблювали як публічні, так і приватні будівлі. Візерунки на таких підлогах могли бути неймовірної складності, підошви на ній не ковзали, а її надійність та міцність можна перевірити і сьогодні у будівлях, де вона лежить уже близько сотні років. Тому не дивно, що таку довговічну плитку захотілося покласти і в себе вдома. Більшість джерел про цей матеріал наголошували на історичності такого декору, його унікальності та важливості в оздобленні стародавніх будівель. Тому поки жінка мріяла про те, аби такою плиткою оздобити підлогу у власному помешканні, все частіше почала звертати увагу на те, що було під ногами у під’їздах, куди заводили прогулянки, і багато де вона знаходила саме її — метлаську плитку.
— Гуляли багато з дітьми містом. Я з цікавості заглядала в під’їзди, і воно мене, з одного боку, дуже все захоплювало, подобалось, і всі ці скляні ліхтарі, плитка красива з візерунками, двері, вікна. А з іншого боку, я от просто жахалася того, в якому воно все стані знаходиться.
Жінка почала фотографувати власні ноги, стоячи на красивій метлаській плитці, публікувала це у соціальних мережах, щоб показати, що краса, яка залишалася під ногами увесь цей час, пройшла іноді дві війни і точно кілька разів змінила власників, а не згасла. Зачаровує вона не тільки естетичністю, а й практичністю: покладена вмілими майстрами метласька плитка часто не має жодних тріщин чи виямок, а тому спокійно може прослужити ще багато років. Втім на її фоні самі під’їзди, входи в будинок та його фасад часто виглядали досить занехаяно.
І оцей от контраст, такого красивого, так, я часто називаю ці такі фотографії «красуня і чудовисько». От коли воно, оця розкіш і така просто занедбаність і байдужість людська.
Саме так прогулянки рідним містом і показали Марії скарби, яких доти вона не помічала. Жінка почала наново пізнавати Франківськ: знаходити мармурові підвіконники, оздоблені художниками стіни, ліпнини на стелі, ковані елементи на сходах, вікнах та дверях. Їй дуже хотілося поділитися знахідками, а тому у час інформаційних технологій вона почала писати про це на своїй приватній сторінці у соцмережах, розповідаючи там про знахідки під довгим хештегом #ФранківськЯкрийТребаБерегти, який пізніше спонукав до нових дій:
— Створили групу в фейсбуці, і з’явилась так назва — «Франківськ, який треба берегти». І в часі зрозуміли, що про це мало писати, мало про це говорити. Потрібно робити якісь кроки практичні, шоб людина могла просто прийти, подивитися, відчути різницю.
Так почали роботу над першими дверима — за адресою Курбаса, 5.
Двері та сміливість їх відчиняти
Сьогодні ініціатива «Франківськ, який треба берегти» активно займається реставрацією дверей та фасадів навколо дверних пройм.
Марічка знає про два десятки відреставрованих дверей практично все: від року виготовлення, «діагнозу» перед реставрацією до тривалості та подробиць робіт над їхнім оновленням.
— Насправді діагноз кожним дверям, от як лікарі ставлять, коли розтин роблять пацієнту, ми як реставратори можемо поставити діагноз дверям, коли знімаємо з них фарбу. Ми тоді чітко можемо визначити, в якому вони стані і шо нам потрібно зробити для того, шоб відновити їх хороший фізичний вигляд.
Двері — це не тільки окраса фасаду, але й дуже практична ужиткова річ. Саме через двері здійснюється контакт усіх, хто заходить до будівлі. Окрім цього, це певний захист, збереження тепла та дуже практична річ для всіх:
Насправді двері — це символічно. Це вхід в будинок, це одна з найбільших архітектурних домінант. І кожна людина, яка заходить в цей будинок, вона торкається саме дверей.
Приклад дверей, вважає Марічка, найкраще ілюструє потребу дбайливого ставлення до предметів старовини. Адже замало людям просто розповідати, що ті чи інші двері є унікальними чи що заміна дерева на пластик насправді шкодить циркуляції повітря в давніх будівлях. Хоч і важливо доносити, що коли у квартирі чи будинку збережена якнайбільша кількість автентичних елементів, то вона відповідно має і більшу вартість, аніж коли там стоять якісь стандартні, звичайні речі. Тому корисна справа — це пряме спонукання до збереження інших елементів. Втім тільки практичний приклад впливає найбільше, коли можна побачити різницю до і після реставрації, зрозуміти, що це позитив — мати їх врятованими, а не заміненими на пластикові. Марічка розповідає про те, що це вже сьогодні надихає мешканців на дбайливіше ставлення до під’їзду та інших елементів будівлі:
— Ми нещодавно на Шевченка одні двері реставрували і мешканці подивились, кажуть: «Ну, класно двері виглядають, але в нас тепер під’їзд під це все не пасує. Треба, може б, ми самі в під’їзді зробили ремонт».
Марічка заснувала для ефективнішої діяльності громадську організацію, почала залучати підприємців, збирати кошти серед жителів та сміливо заходити до владних установ по дозволи і допомогу. Каже, що нема дверей, в які важко було б зайти, адже домовитися можна завжди:
Головне просто наважитися і бути сміливим.
На початку люди часто з недовірою сприймали таку ініціативу, адже раніше бував негативний досвід: хтось міг зняти двері і продати, до прикладу, за кордон, якщо розумів їхню цінність. Але Марічка не боялася комунікувати з власниками будівель у 2016-му (на початку діяльності), а тепер уже є багато результатів, то і довіри більше. Навіть люди самі часто пишуть та просять допомогти із реставрацією дверей.
Марічку вже давно сприймають у місті як людину, що найкраще знає реставраторську справу, хоч сама вона наголошує, що тільки організувала довкола ініціативи різноманітних людей, яким уже давно боліло питання збереження історичної спадщини, але ніяк самостійно руки не доходили до того, аби взятися до справи:
— В мене місія як клей: їх всіх докупи просто склеюю, надихаю, аби воно нарешті якось відбулося, зрослося, склалося.
Сьогодні в кістяку команди, що займається реставрацією, близько 20-ти осіб. Серед них є архітектори, історики, краєзнавці та майстри для кожного виду робіт: ковалі, вітражисти, столярі, майстри по ліпнині. Організаційною роботою переважно займаються Марічка та її чоловік Юрій, але наголошують, що саме небайдужі однодумці, які беруться до реставраційних процесів, які є професіоналами у своїй справі, дають дверям нове життя: Ростислав Хабурський (столяр), Сергій Полуботько (коваль), Валеріан Федоряк (вітражист), Олег Сенянів (вітражист), Тарас і Дмитро Пилипонюки (скульптори) та інші.
— Кожні двері — це як своєрідний конструктор. І тут працює декілька видів різних майстрів. Столярі, наприклад, роблять цю столярну частину, ковалі реставрують решітки і там фурнітуру різну, і петлі, ручки, внутрішні якісь є замки, механізми, засуви…
Для команди важливо робити справжню реставрацію, адже коли реставрують чи картину, чи якусь старовинну ікону, то завжди те місце, яке втрачене, малюють світлішою на кілька тонів фарбою, аби людина мала розуміння, де справді щось старе, автентичне, а де реставраторська робота. Помітку також обов’язково залишають — малесеньку табличку з логотипом ініціативи, яка має акуратно вписуватися в естетику.
Саме так працюють і з дверима: затрухлявілі частинки дерева замінюють, втрачені фрагменти виготовляють за старими фото чи, навіть, фантазують:
— Не було решіток, не було архівів, ми не знали взагалі, як вони (двері — ред.) автентично виглядали і як от нам відновити. Ми тоді починаєм шукати інші деталі чи всередині будинку, чи поруч, як от можна було тоді з цієї ситуації вийти. І ми от придумали, подивились, якщо ви звернете увагу, тут є такий кований паркан. Ми оцю форму на паркані просто повторили — це теж старий, автентичний паркан — і ми просто перенесли її сюди, на ковану решітку. Таким чином, от вийшли, що називається, з положення.
Тому дуже важливо бути уважним до деталей довкола, не тільки до самих дверей.
Час на реставрацію та інші ресурси
Зрозуміло, що процес відновлення старовинних дверей займає багато часу та потребує багато інших ресурсів, особливо коли доводиться працювати з латунними вставками чи відновлювати скляні елементи з фацетованими частинами.
Болючим завжди залишається питання фінансів:
— Зараз дуже багато людей просто звертаються, теж хочуть двері реставрувати, але в людей дійсно зразу виникає питання з фінансами. Не можуть мешканці просто подужати. Якщо на реставрацію одних дверей від 40 до 50-60 тисяч потрібно, то розумієм, шо це складно зібрати.
Тому Марічка якраз і займається пошуком ресурсів. Часом частину вдається зібрати від мешканців будинку, втім цього рідко може вистачити, тому залучають небайдужих підприємців, беруть участь у різноманітних грантових програмах, нагадують про проект на різних рівнях:
— Наші ювілейні 10-ті двері (і це було символічно) — перші двері, які профінансували саме з міського бюджету, тому що попередні двері, ми шукали інші джерела фінансування.
Історія пошуку можливостей для реставрування кожних дверей — унікальна, так само як і комунікація з мешканцями чи очільниками будівель. Марія з потіхою згадує, як пані Женя — одна з мешканок — дуже достовірно хотіла знати день встановлення дверей, просила за день до того зателефонувати їй та попередити обов’язково:
— Ну, думаю, для чого оце їй так важливо знати. І потім я от зрозуміла. Ми коли вже поставили двері, виходить вона з великою такою коробкою, а всередині сирник, домашній з персиками, дуже смачний.
Вдячність людей, а також звертання уваги на вже відреставровані елементи — дуже важливий фактор. Марічка часто бачить у соцмережах фото франківчан та гостей міста біля оновлених дверей, що, безумовно, дуже надихає діяти далі.
Найбільше завдання — це щоб самі містяни просто активізувалися і почали дбати про свої будинки.
Бібліотека та Казкова вежа
Один із проектів, який Марія Козакевич та учасники ініціативи реалізовують у співпраці з дитячою бібліотекою, — це «Казкова вежа». Адже її (бібліотеки) будівля має в одному крилі вежу, дивлячись на яку, легко можна уявити казку із принцесою та принцом чи іншими казковими героями.
У цьому приміщенні було реалізовано вже два реставраційних проекти. Перший із яких — двері:
— Поставили були пластикові. Рідні ж не викинули і, таким чином, ми їх теж відреставрували, повернули вже на місце у такому вигляді. Ну це, як для мене, дуже принципове питання, тому шо коли діти йдуть в бібліотеку, якісь черпають знання, то хочеться, шоб вони через шось справжнє заходили в цю бібліотеку.
Другим проектом стала реконструкція вікон у вежі, яка з легкої руки учасників ініціативи тепер називається казковою. Раніше вона була забита фанерою, тобто віконечка навіть не проглядалися. Але все змінилося, коли після завершення реконструкції дверей попросили дозволу в директорки піднятися нагору. Перше враження було разюче: було брудно і темно, довелося підсвічували телефоном, аби розгледіти, куди ступає нога. А натрапили на три старовинні рами до вікон, дерев’яні, якими практично одразу і зайнялися: понесли в майстерню реставрувати, а решту вікон просто зробили за їхнім зразком. Пізніше почали працювати над вітражами.
— Довго думали, які ж зробити вітражі, бо, знову ж таки, виникло питання з архівами, яких немає, і на старих фотографіях такі дрібні деталі взагалі як чорні плями виглядають, і ти не вгадаєш, як воно було. Тому ми так поступили: знайшли золоту середину, скажем, і деякі віконечка, скельця — вони взагалі мають форму ромба, так само чимось нагадує, як на даху ця бляха, такими ромбиками викладена. Ми так само взяли для вітражів форму ромба.
Сьогодні ця вежа поруч із пам’ятником Міцкевичу дуже гарно підсвічується ввечері, а скельця дають багато кольорових забарвлень, що справді створює відчуття казковості.
Втім на цьому Марія не зупинилася. Бібліотека — це місце, куди дітям має бути цікаво приходити, тому проект «Казкова вежа» — це не тільки реконструкція дверей та вікон, це також і про атмосферу та можливості у цій бібліотеці. Саме тому в планах — відкрити доступ людей до самої вежі, а у бібліотеці подбати про комфортне місце для невимушеного читання, якого так потребують діти.
Сам же простір площі, де розташована бібліотека, буквально за один рік неймовірно змінився, чим підтвердив, що певна казковість — це реальність, якщо громада активно бере участь у співтворенні вланого комфорту:
— Завдяки тому, шо декілька ініціатив тут робили якісь хороші справи. Одна ініціатива зробила дитячий майданчик, інша ініціатива зробила пішохідною всю цю вулицю. Ми взялися за двері. Оце ось одні двері, там є зараз другі двері, на куті зараз реставруються треті двері. Фактично за рік настільки змінився весь простір, він настільки став комфортний, гуляти з тими ж дітьми, коли ти не переживаєш, шо десь виїде машина. Можеш собі спокійно сидіти десь пити каву, а діти собі тут граються. Тобто дійсно місто починає набирати таких комфортних рис.
Команда ініціативи — приклад того, що, об’єднавшись заради спільної мети, можна досягнути будь-яких результатів, домогтися необхідних документів, знайти відповідні ресурси та організуватися не тільки для суспільної користі, але й у своє задоволення.
Тисменицька брама та не дверима єдиними
Влітку 2018-го, коли у Франківську завершували реконструкцію вулиці Лесі Українки, знайшли пам’ятку історичного значення, яка об’єднала півміста до спільної роботи. Це залишки Тисменицької брами, що колись була Станіславською фортецею. Призначення фортифікаційної споруди відійшло в минуле, а тому фортецю розібрали, лишилася тільки підземна частина: мур із білого каміння — алебастру, привезеного з Вовчанецьких гір неподалік Франківська. Фактично залишилася стіна, яку активісти захотіли розкопати та привести до ладу:
— Відповідно були там певні сумніви, вагання, але тим не менш вдалося переконати і комунальників, і владу міста в тому, що ці речі потрібно зберегти, шо потрібно провести археологічні розкопки, ось. Бачимо теж, оця форма, якшо ви помітили цю табличку, яку ми ставимо на дверях, то фактично ця форма і логотип ініціативи, це є форма Станіславівської фортеці. Чому ми її обрали? Тому що, якщо раніше фортеця захищала всіх містян, то тепер виникла потреба в тому, шоб містяни старовину самі захищали.
Сама вежа дуже цікава: місцями кладка вертикальна, місцями горизонтальна, а ще в інших частинах взагалі мурована з давньої цегли-пальчатки (виготовлялася в ХV-ХVІІ століттях винятково вручну, тому її поверхня завжди містить кілька слідів-борознин від пальців майстра — ред.). Роботи було багато, втім, коли основну частину викопали, то залишилися «косметичні» дії, які треба пензликами виконувати. Отоді вже і покликали людей, які виявили бажання долучитися до розкопок. А така практична археологія у центрі рідного міста — це дуже захопливо:
— Я власними руками на тому місці знайшла малесеньку монетку, яка називається «буратінка» і там було 166…, от якийсь рік написано, далі цифри не видно. Знайшли так само ікло кабана, тобто можна здогадатися, шо вояки сиділи колись собі у фортеці, так, засмажили собі кабанчика, ну, от і це ікло залишилося.
Знаходили тут і черепки від кахлів, посуду, різні монети та кістки тварин, а такі пошуки неймовірно об’єднують людей та актуалізують історію:
— Тобто тут підключилися, крім ініціативи нашої, ше археологи, краєзнавці з товариства «Моє місто». Тут підключилися комунальники, які допомагали з технікою, тому що потрібні були екскаватори, потрібні були перфоратори, вони приїжджали, всім цим допомагали, потрібно було землю вивозити. Підключилися навіть просто звичайні люди, які приходили і приносили каву з круасанами.
Громадську ініціативу підхопили різні активісти, які, об’єднавшись, півтора місяця вели розкопки, опісля склавши археологічний звіт та розробивши ідею музеїфікації знахідки. У планах — накрити стіну скляним куполом, зробити її громадським простором, аби можна було оглянути та використати як певне місце для громади: з інформаційними стендами та можливістю приходити сюди з дітьми та друзями.
Сама ж ініціатива «Франківськ, який треба берегти» не обмежується реставрацією дверей, пошуком даних у архівах чи розповсюдженням інформації про історичне значення міської спадщини, а й показує, наскільки важливим є кожен елемент процесу, який здійснює команда:
— Один з успіхів, як на мою думку, ініціативи «Франківськ, який треба берегти», це в тому, що ми кожен крок розповідаємо, показуємо. Тобто кожен етап, від зняття дверей, від спілкування з мешканцями, кожен етап реставрації — там зняли фарбу, виготовили нову ручку, ще якісь такі речі, потім ми встановлюємо. Люди за цим всім слідкують, люди завжди в курсі справи, люди шось можуть підказати, порадити, підключитись, допомогти.
Що ж до цілей та планів, то у Марії та команди просто немає меж, адже є дещо, що надихає до сміливих кроків та спонукає до відчайдушних на перший погляд вчинків, але об’єднує всю велику команду, — це любов до рідного міста.
Найбільша ціль — це заразити цією любов’ю усіх решту!
Над матеріалом працювали
Авторка:Софія Анжелюк
Автор:Богдан Логвиненко
Редакторка:Катерина Легка
Продюсерка:Ольга Шор
Фотографиня:Христина Кулаковська
Дизайнерка:Христина Буній
Оператор:Павло Пашко
Оператор:Максим Завалля
Монтажер:Роман Липак
Монтажерка:Оля Черник
Режисер:Микола Носок
Більд-редакторка:Юлія Кочетова-Набожняк
Транскрибаторка:Анна Лукасевич |
