Субота, 15.06.2024, 15:53:12

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Лютий 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28
 
Архів новин
Головна » 2022 » Лютий » 7 » Галичанин Фердинанд Балицький (1877 – 1952): педагог, військовик та громадський діяч. До 145 – ої річниці народження і 70 – их смерті
15:05:35
Галичанин Фердинанд Балицький (1877 – 1952): педагог, військовик та громадський діяч. До 145 – ої річниці народження і 70 – их смерті

Фердинанд Балицький народився 2 грудня 1877 р. в родині Івана Балицького у Станиславові. У сім’ї було двоє синів – Леопольд (11 жовтня 1873) та Фердинанд (2 грудня 1877). Відомо, що він закінчив учительську семінарію і здобув непогану педагогічну освіту. Від 1897 р. працював у чотирикласній «нормальній» школі з трикласовими курсами ведення сільського господарства в Маріямполі. Упродовж 1908–1911 рр. ймовірно вчителював у Галичі, де познайомився з відомою «просвітянкою» Костантиною Малицькою, спілкування з якою продовжував впродовж подальшого життя.

Відомо, що в липні – листопаді 1910 р. ним у м. Галичі ініційовано збір благодійних пожертв на різноманітні суспільні потреби. Так, у липні 1910 р. на пам’ятник Тарасу Шевченку в Києві за його ініціативою зібрано 60 корон  (на книжечку ч. 5555. Краєвого Союза Кредитового у Львові), на будівництво церкви в Новому місті коло Добромиля у серпні пожертвував 1 корону, на потреби Руського товариства педагогічного у листопаді пожертвував 1 корону.

У передвоєнний період 1911–1913 рр. перебував на педагогічній роботі цісарсько-королівської державної учительської гімназії у м. Самбір. Під час Першої світової війни служив у 20-му Галицькому полку піхоти ландверу (полк крайової оборони, призивний центр – Станиславів). Здобув офіцерське звання надпоручника (нім. oberleutnant – старший лейтенант). На початку 1916 р. отримав нагороду військовим хрестом заслуги III класу з воєнною аспірацією (Militärverdienstkreuz 3. Klasse), про що інформував львівський часопис «Діло». Нагороду вручали «за військові заслуги і доблесть у військовий час або видатні заслуги в мирний час».

Попри військову службу, продовжував цікавитися національними справами та листувався з колишньою співпрацівницею К. Малицькою (заарештованою у Львові російською владою і вивезеною на заслання). У вересні 1916 р. часопис «Діло» надрукував повідомлення «З далекої Азії. Кілька листків п. Констянтини Малицької з висланя», в якому нотувалося, що «П. надпор. Ф. Балицький ввічливо прислав нам відписи листків, які одержав від п. К. Малицької».

Після визволення Волині з-під російської окупації, у січні 1917 р. знаходимо прізвище надпоручника Ф. Балицького серед жертводавців на підтримку 25-ти українських шкіл краю. Ймовірно саме тоді його перевели на Східний фронт, бо жертводавці, за даними статті були «перенесені з найдальшого північного воєнного терену». За іншими даними, під час війни Ф. Балицький викладав у Мілітарній реальній школі у Бруці (сучасна Австрійська республіка).

Із завершенням війни наприкінці 1918 р. та демобілізацією, Ф. Балицький повернувся на педагогічну роботу до Самбора. Інформація про його участь в подіях Листопадового чину та на першому етапі державотворення ЗУНР відсутня. До травня 1919 р. він був заступником вчителя в державній учительській семінарії містечка, звідки на власне прохання переїхав в державну учительську семінарію до Станиславова.

Ймовірно, з відступом зі Станиславова Української Галицької армії (далі – УГА), Ф. Балицький вступив до лав українського війська. Саме тут, на військовій службі, а згодом в полоні, попередній військовий та педагогічний досвід став йому в пригоді. Військову службу він продовжив у І-му корпусі УГА. Впродовж 1919 р. проводив вишколи, зокрема, був комендантом вишколу І-го Корпусу УГА в Кам’янці Струмиловій.

За характеристиками та спогадами учасників: «[…] Вишкіл Корпусу переводив енергійний сотник, Фердинанд Балицький, бувший учитель в Самборі […]». Згодом викладав службовий статут ч. 2 «Тактика і сутність стрільби» у старшинській школі піхоти УГА у Гуті Чугорській. Наприкінці червня 1919 р. на чолі з Ф. Балицьким було створено Підстаршинську школу при вишколі І-го Галицького корпусу. У Вишколі перебувало чотири сотні стрільців і одна булавна сотня. Курсанти – молоді хлопці у віці до 20 років, переважно учні гімназій або семінарій кількістю 60 осіб. Наказом від 11 вересня 1919 р. старшинська, підстаршинська школи та всі вишкільні частини І-го Галицького корпусу об’єдналися у вишкільну групу І-го Галицького корпусу під його командуванням. З лютого по квітень 1920 р., після об’єднання з УГА з Червоною армією, Ф. Балицький служив у Червоній Українській Галицькій Армії (ЧУГА). У квітні 1920 р. він став персональним референтом при штабі ІІ-ї Бригади УГА На службі здобув чин сотника (суч. відповідник – капітан), брав участь у військових діях на Поділлі. Про цей епізод зі свого життя, участь у переговорах з командуванням польської армії та читаємо у «Споминах з квітня 1920 р.», надрукованих 1939 р. у «Літопис Червоної Калини».

З травня 1920 р. перебував у польському таборі військових інтернованих ч. 7 в м. Тухоля (Польща), де перебувало 700 старшин і 500 вояків УГА, які навесні 1920 р. перейшли з Червоної Армії на польський бік для спільної боротьби з більшовиками. Важливих аспектом табірного життя стала організація просвітницької роботи, чим наприкінці травня 1920 р. в рамках створеного «Кружка українських на­родних учителів» займався сотник Фердинанд Балицький. На перших (установ­чих) зборах сюди записалося 115 чол. (з них дійсних членів – 57 осіб). 28 липня на загальних зборах Кружка ухвалили його статут, обговорили порядок ведення «науки неграмотних», «Людового уні­верситету», трьох курсів бухгалтерської справи, участь членів гуртка в організації свята на честь Івана Франка. Тоді ж вирішили започаткувати у таборі «курси для семі­наристів і гімназистів» або так звані «научні» курси з англійської і французької мов, бухгалтерії та стенографії. Заняття відвідували від 8 до 60 слухачів.

З табору в Тухолі Ф.Балицький втік 22 вересня 1920 р., перебрався до Чехословаччини, де травні 1921 р. вже перебував у таборі інтернованих частин УГА в Йозефові. Тут було сформовано старшинський курінь у складі двох сотень. Командантом 1-ої сотні став сотник Фердинанд Балицький. Після ліквідації табору в Йозефові, колишні полонені отримали статус політичних емігрантів, деякі прийняли чехословацьке громадянство. За цих умов сотник Ф. Балицький виїхав на Закарпаття, що сходило до складу ЧСР і працював у руській горожанській школі м. Ужгорода, брав участь у зустрічах педагогів краю, став учасником зборів педагогічного гуртка в с. Березне (1927), виголосивши доповідь «Про шкідливість іритації», згодом надруковану в закарпатському журналі «Учитель».

Громадський діяч, один з керівників Пласту Закарпаття Леонід Бачинський у своїй праці про Ф. Балицького писав: «[…] перекладач, прихильник Пласту, співробітник». За його словами: «[…] По заснуванні Пласту при Державній Торговельній Академії (курінь ч. 2) я заснував два курені при Горожанській школі в Ужгород й поручив їхній провід – учителю Фердинанду Балицькому, хлоп`ячий ч. 4 […]». Ф. Балицький очолював в Ужгороді відділ пластунів імені Богдана Хмельницького, який складався із двох частин – хлоп’ячої (32 осіб) та дівочої (22 осіб). На початку 1927 р. Комітет допомоги українським втікачам в Ужгороді організував коляду для потреб «Рідної Школи». Загальна сума зібраних пожертв становила 2347 чеських корон, з яких Ф. Балицький пожертвував 30 корон.

На Закарпатті він орієнтовно до кінця 20-х років ХХ ст., згодом, невідомо коли точно, повернувшись до Галичини. Спершу Ф. Балицький він працював у Станиславові, а з 1 вересня 1932 р. і до кінця життя на посаді вчителя німецької мови у загальній семикласній школі імені Юзефа Пілсудського – у Галичі. Ймовірно, тут він одразу проживав з родиною, адже в некролозі на пошану пам’яті галицького судді доктора Михайла Лепкалюка родина останнього висловлювала щиру подяку за допомогу під час похорону, серед інших – родині Балицьких.

Родинне обійстя Балицьких знаходилося на Меживідді (сучасна вулиця Ярослава Осмомисла, 48). Саме тут в ошатному будиночку з уцілілим досі цікавим та оригінальним ґанком він прожив до кінця життя. Сьогодні тут мешкає його невістка – Ірлана Борисівна. Дружина Ф. Балицького теж була вчителювала у тому ж педагогічному колективі. У подружжя народився син Мирослав.

Незважаючи на роботу в державній польській школі, Ф. Балицький залишався активним учасником національного руху. Його прізвище згадується серед жертводавців 1934 р. з викупу українського городу м. Львова, 1936 р. надання допомоги українським військовим інвалідам тощо. Також, ймовірно він був членом або симпатиком Організації Українських Націоналістів, оскільки в архівних фондах Івано-Франківського обласного державного архіву збереглося листування постерунку поліції в Галичі з Станиславівським повітовим управлінням про його діяльність, як «підозрюваного в приналежності до ОУН». Дане листування відбувалося в період 7 травня 1932 – 5 січня 1934.

1 листопада 1938 р. в Галичі урочисто відзначалася 20-та річниця проголошення української державності, під час якої із вступним словом виступав також Ф. Балицький.

Не відомо, як він пережив радянську окупацію краю 1939–1941 рр. та чергове «визволення» у 1944 р., втім після початку радянсько-німецької війни Ф. Балицький викладав німецьку мову в семикласній Українській народній школі, директором якої згодом став. Водночав він був членом Українського Допомогового Комітету в м. Галич (структурного підрозділу суспільно-громадської установи для українців у Генеральній Губернії, яка визнавалася німецькою владою і нею ж контролювалася). Є згадка про його участь у міському Різдвяному Водосвятті в 1942 р.

Із завершенням Другої світової війни Ф.Балицький ще деякий час працював у школі. Помер 1 лютого 1952 р., на 77-му році життя. Похований на старому кладовищі в мікрорайоні Галич-Гора. Могила збережена.

Андрій Чемеринський,

Почесний краєзнавець України

Додаток

Спомин Фердинанада Балицького з квітня 1920 р.

Саме в квітні ц. р. минає 19 літ, як Галицька Армія стояла на українськім Поділлі на протибольшевицькому фронті. По виконанні протибольшевицького перевороту, повели галицькі частини наступ на большевиків. Я був під той час персональним референтом при штабі ІІ-ої Бригади УГА (давнішого І-го Корпусу). Штаб бригади вирушив з Літина й опинився, наскільки собі назву села пригадую, в Микулинцях. На дворі стояла тепла, гарна, весняна погода, в серцях старшин і стрільців панувала радість, що позбулися большевицької змори й завитала надія, що доля нам цим разом вже певно усміхнеться й дасть нам змогу виплисти на чисту воду. В команді штабу дивний рух так в день, як і в ночі. Курієри й зв’язкові приходять і відходять зі звітами й приказами. Телефон дзвонить майже без перерви. Комендант бригади, сотн. Юліян Головінський, по неспаній ночі виїжджає на чолі сильної кавалерійської стежі для орієнтації на фронт. Всі ми, якнайкращої гадки й чекаємо на вістки від зв’язкових, яких вислано до І та ІІІ бригади.

Я квартирував у якогось багатого хазяїна. В ночі будить мене мій чура й голосить, що питає за мною ординанс з Команди бригади. Зриваюся на рівні ноги й кажу привести його до себе, а цей голосить: «Пане сотнику, на приказ Команди голошу слухняно, що маєте негайно ставитися в штабі». В одній хвилині я готов. Припоясую багнет і револьвер, беру в руки свій невідступний кавалерійський «штуц» і біжу. В Команді, яка поміщувалася в сільській школі, застаю вже сотн. Фердинанда Лянга й сотн. артилерії, Цапяка.

Довідуюсь, що ми три їдемо негайно в делегації до Команди польських частин, яка кватирує в Літині; подають нам необхідні інформації, вручають друковану на машині повновласть до переговорів.

Їдемо бригадним автом – довкруги весняна, ясна, подільська ніч. Ніким не задержані приїжджаємо до Літина. По вулицях місточка крутяться густо польські стежі. Питаємо за кватирою Команди. Показують нам на дім, в якім на моє здивування ще перед двома днями кватирував я сам. Зголошуємо у дижурного свій приїзд – стукаємо до дверей і застаємо польського поручника – ад’ютанта, а той інформує нас, що польська армія спільно з армією УНР саме тепер в поході на Київ – ціль походу вільна Україна, якої «начальником» буде С. Петлюра. Кімната освічена двома свічками, завалена всілякими похідними скриньками. Входить комендант, польський полковник. Представляється, легітимуємося. Полковник питається: «Якої української армії, якої?». Пояснюємо, що української галицької армії». – «Ага, галицької! Прошу сідати, де хто може». Пропонуємо, щоб разом йти наступом проти спільного ворога, себто большевиків, з якими ми саме тепер в бою й питаємо, в якім характері зближаються до нас польські частини, чи як союзники, чи як противники.

На це почули ми відповідь: «Не маю щодо вас жодних інструкцій. Знаємо, що ви з більшовиками щось трохи посперечалися, але ви є для нас далі ворогами і вислав проти вас свої відділи. Чи панове їх в дорозі не зустрічали? Це є єдиний вихід з ситуації, хіба що складете зброю».

Цього роду пропозиція порушила нас до живого. Зриваємося на рівні ноги і всі три як на умовлений знак відповідаємо: «Це виключене». Уважаючи свою місію за скінчену, збираємося до відходу.

«Як там панове даєте собі раду з провіантом і фуражем?» – питає нас на виході полковник. На це подав я йому пояснення: «Пане полковнику, не забувайте, що ми цілий час наших воєнних операцій обертаємося серед свого народу. Тутешні селяни добре розуміють, за що ми воюємо, тому всі наші потреби дотично харчів і фуражі на кожне наше домагання дуже радо заспокоюють». Попрощалися.

Приїзджаємо досвіта до команди, щоб зложити звіт з переговорів. Застаємо коменданта, сотника Ю. Головінського, як лежить на долівці, під головою в’язка змервленої соломи, в руці телефон. Біля нього стоять шеф штабу бригади, майор Ерлє й начальник оперативного відділу сотн. Мирон Луцький. Нашого звідомлення з переговорів вислухав сотн. Ю. Головінськийз камінним спокоєм…

В годину або дві пізніше показалися довкола польські частини різного роду зброї, знаменито умундуровані. Не біжу, а лечу до команди і питаю от. Ерля: «Що це, роззброєння?». Цей подає у відповідь: «Ні, старшини затримують зброю».

Десь взявся на порозі комендант полку, сотник Чайка. Зденервований, червоний на лиці кричить в розпуці: «Ані я, а ні мої люди зброї не складають!». «Скажи йому, нехай має розум!», каже от. Ерлє.

По виході з команди даю свій кавалерійський «штуц» свому хазяїнові в подарунок… Вже був він мені зайвий, бо наші частини УГА замість машерувати на Київ проти большевиків, змушені були опинитися в польських таборах для полонених.

В Галичі, 15 квітня 1939 р.


Переглядів: 278 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024