Петро Арсенич: Маю звичку запам’ятовувати, коли людина народилася, померла, де похована...

Заслужений працівник культури України, історик-музеєзнавець, колекціонер, фольклорист, етнограф, бібліофіл та культурно-громадський діяч — усе це стосується уродженця Косівщини Петра Арсенича. Його творчий доробок — понад 50 книжок та до двох тисяч статей у газетах і журналах з історії та культури краю. Ми зустрілися з ним у редакції газети «Галичина» для дружньої розмови.                            

- За вагомий внесок у справу вивчення, дослідження і популяризації історико-культурних і природних багатств рідного краю ви стали  лауреатом загальноукраїнської премії імені Дмитра Яворницького, а торік — лауреатом премії імені Володимира Полєка. І це не єдині ваші нагороди. Розкажіть детальніше про свою краєзнавчу роботу.

— 1958 року закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У моєму дипломі записано «історик-музеєзнавець». До речі, до того часу в області істориків-краєзнавців за освітою більше не було, тож я почав займатися практичним краєзнавством. Працював у краєзнавчому музеї, підтримував зв’язки із вченими Львова, Києва, Москви та спілкувався з галицькою інтелігенцією старшої генерації. Мене захоплювало те, що моя посада старшого наукового працівника краєзнавчого музею збіглася з моїм захопленням — історією та культурою краю. Я намагався наслідувати Дмитра Яворницького і засновника Коломийського музею Володимира Кобринського, який сказав, що музей є «дзеркалом історії і культури краю».

Перші мої статті були присвячені Крилосу, Галичу та рідному селу — Нижньому Березову. 1960 року спільно з директором краєзнавчого музею Олександрою Синицею створив першу музейну експозицію в Крилосі. Того ж року розпочав створювати музей у Нижньому Березові Косівського району, який відкрили лише 1979-го. Брав участь у формуванні експозиції в ратуші, у створенні музеїв у Солотвині, Маняві Богородчанського району, Стецеві Снятинського району, Головах, Красноїллі Верховинського району та в перебудові експозицій музеїв Івана Франка — в Криворівні та Василя Стефаника — у Русові.

Я збирав спогади людей, які були учасниками та очевидцями історичних подій, хоча тоді важко було переконати їх, щоб вони не боялися розповідати про це. Особливо мене цікавило січове стрілецтво, ЗУНР, УПА та життєві долі людей, які повернулися із заслання...

Знаю про кожне село Івано-Франківської та про деякі Львівської й Тернопільської областей. Тому люди часто дивуються, коли при згадці якогось села одразу наводжу цікаві історичні факти. Маю звичку запам’ятовувати, коли людина народилася, померла, де похована. Пам‘ять, слава Богу, мене ще не підводить. А ось сучасне вже деколи забувається... 

- Впродовж 1965—1986 років КДБ переслідував вас. Чим були неугодні тій владі? і як з вами тоді «боролися»?

— І в радянські часи вдалося зробити чимало. Але політичні переслідування, цензура, строгий контроль дирекції музею за моїми діями змусили мене займатися краєзнавчою діяльністю напівлегально. Перед дирекцією я звітувався, що займаюся дослідженням діяльності членів КПЗУ, навіть публікував статті про колишніх УСС, які стали членами КПЗУ і попри це 1937 року були знищені більшовицьким режимом. Мої статті про репресованих галичан були своєрідним протестом проти сталінського режиму. Але писав переважно про письменників, художників та інших відомих людей краю й збирав відомості про замовчуваних діячів, яких трактували як українських буржуазних націоналістів.

У 60-ті роки я почав виступати проти русифікації. Буваючи у Львові, Києві від знайомих одержував «самвидавську» літературу і поширював її. Бувало так, що везеш ті книжки чи фотокопії, переживаєш, що хтось може заглянути у твій портфель і забрати їх. із Валентином Морозом розгорнули пропагандистську роботу серед знайомих, студентів педінституту, виступали публічно. Його син ходив до дитячого садка на колишній вулиці Дзержинського (тепер — гетьмана Мазепи), де виховання велося російською. Ми різко виступали проти цього, і через те, що ми не мали досвіду, КДБ зафіксувало факти нашої антирадянської діяльності, арештувало Мороза 1 вересня 1965 року. 1966-го мене звільнили з посади викладача педінституту та виключили з партії «за націоналізм». Я дуже вдячний Господу Богу і долі, що не потрапив у тюрму, нікого не видав, ніхто через мене не потерпів, не писав статей проти українського націоналізму, про що мене агітували впродовж 20 років — із 65-го по 85-й.

Коли Валентин повернувся з тюрми, я звернувся до своїх товаришів, щоби допомогти йому матеріально. Після цього одержав анонімного листа без поштового штемпеля, в якому було написано: «Товариш Арсенич, радимо не турбуватися про сім’ю Мороза, звертайте більшу увагу на сім’ю свою, так буде ліпше».

Я передбачав, що у мене можуть робити обшук і частину книжок і газет віддав до бібліотеки музею, а частину переховував у знайомих. У грудні 1981 року мою квартиру таки обшукали і конфіскували багато книг. Тричі писав скарги, і частину літератури мені повернули: трилогію Богдана Лепкого, твори Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича та ін. Але донині не віддали книги Міхновського, Донцова та ін.        

- За свій вік ви мали чимало зустрічей з цікавими, відомими і навіть видатними людьми...

— Таких зустрічей було багато. Ось ці імена: Іван Гончар, Сергій Плачинда, Іван Крип’якевич та його син Роман, Надія Суровцева, Ольга Дучимінська, дружина генерала УПА Наталія Шухевич, Олена Апанович,  Ніна Матвієнко, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, патріарх УПЦ КП Володимир (Василь Романюк. — О. М.), Ярослав Дашкевич, президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко...

Найбільше вплинуло на мене тривале знайомство зі скульптором Іваном Гончарем. Для його приватного музею я привозив трембіту і фотографії про наш край. Саме він залучив мене до роботи над створенням Товариства охорони пам’ятників історії та культури.

З істориком Київського університету ім. Тараса Шевченка Оленою Апанович, яка писала про Козацтво, їздили на Косівщину в Кути.

Цікавою була зустріч із Надією Суровцевою, яка працювала разом із Грушевським, відсиділа 25 років. При першій зустрічі вона передала мені свої рукописи. Уже в незалежній Україні на основі тих матеріалів та архівних даних було видано спогади і листування Суровцевої.

Письменниця іванна Блажкевич, яка працювала вчителькою в селі Залукві та написала спогади «Жінка на бойовій лінії», не боялася виступати проти несправедливості при будь-якій владі. Поляки отруїли її дитину, переслідували, радянська влада не друкувала її. Я про неї написав статтю, потім у Залукві встановили меморіальну дошку про її діяльність.

- Ви ще й знаний колекціонер: зібрали рідкісне видання книжок та поштових листівок про Україну, зокрема про Тараса Шевченка, івана Франка та інших діячів науки і культури...

— До колекціонування цінних з погляду краєзнавця документів і матеріалів мене підштовхнуло знайомство з москвофілом Гавришком зі Львова, котрий збирав інформацію проти відомих діячів-українців. Він хвалився, що має компромат на І. Франка та  М. Павлика, який підписав відозву із закликом до галицької молоді вступати до Українських Січових Стрільців. На противагу йому я також узявся за колекціонування «компромату» й об’їздив майже всі міста і містечка Галичини та зібрав чимало книжок, фотографій, документів, поштових листівок, які розкривали сторінки національно-визвольної боротьби.  

1974 року зробив першу виставку про Марка Черемшину на основі старих поштових листівок. Потім почав збирати й інші, і так моя колекція збільшувалася. Щороку на основі тих колекцій роблю 10, 15, а то й 30 виставок. Найбільше матеріалів зібрав про івана Франка, Василя Стефаника. Тематика моїх колекцій різна: міста і села, видатні люди, Гуцульщина в творах художниківѕ і на основі того, що я зібрав, можу зробити окрему музейну експозицію: Шевченко і Прикарпаття, Іван Франко і наш край, історія та культура області у філокартії, Станіслав — столиця ЗУНР. Я вже звертався до влади, Михайло Вишиванюк пообіцяв, що посприяє створенню згаданих музейних експозицій, бо шкода, аби ці колекції пропали.

Я видав книжечку «Тарас Шевченко і Прикарпаття».  І до 200-річчя з дня народження Шевченка 2014 року хотів би перевидати її солідною ілюстрованою книжкою. Хоч Шевченко на Прикарпатті не був, але тут були збудовані перші пам’ятники йому, відбувалися перші шевченківські вечори тощо. Втілити такий проект у життя — ще одна моя мрія.

- Скільки листівок маєте у своїй колекції? Яка листівка найстаріша?

— Цінних листівок — п’ять тисяч. Найстаріші — з кінця ХIХ — початку ХХ сторіччя. 

- Що є окрасою вашої колекції філокартії?

— У мене є одна листівка, на якій зображено план будівництва трамваю в нашому місті. На основі цих листівок можна відтворити всі моменти з історії та культури нашого краю й області, побачити, як виглядали міста, будинки, пам’ятники.

Окрім листівок, маю рідкісні книжки — близько десяти тисяч, старі газети і журнали. У нашому місті виходила газета «Господар і промишлєнік» (1879 р.), в Коломиї — «Голос народний» (1865 р.).  

- Людину живить її генне коріння — родина. Якою вона є у вас?  

— Мій тато — селянин, був майстром на всі руки. А мати померла рано, коли мені було 15. Дружина Василина родом з Вікна Городенківського району, за освітою хімік. Мене привабило її прізвище, бо я з Березова і у мене б мало бути подвійне прізвище Арсенич-Березовський, а вона з дому Березовських. Сподіваюся, що гідними спадкоємцями мого доробку будуть син Володимир — художник та внук Антон. Він народився  24 січня 1997 року, якраз на день мого народження і є найкращим подарунком для мене від невістки Наталі.

- Чи часто бачитеся зі своїм племінником, відомим видавцем та поетом Іваном Малковичем?

— Іван Малкович — син моєї молодшої сестри, Юлії, ми її називали Люсею. Він жив у мене, коли навчався у музичному училищі,  я його виховав у національному дусі. До мене тоді приходили  Микола Яновський, Тарас Мельничук. Іванко потрапив під вплив Мельничука, тому надав перевагу не скрипці, а поезії. Я беріг рукописи Мельничука, бо Тарас після Чорнобиля написав дуже багато антирадянських віршів, велику валізу яких я відвіз до села, сестра переховувала їх. І коли вже настала відлига, 1990 року мій племінник Малкович підготував збірку віршів Тараса Мельничука «Князь роси», за яку отримав звання лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка.