Перші станиславівські поштівки були, напевно, одними з найкращих прикладів образотворчого мистецтва. Над їх оформленням працювали художники, які нерідко перемальовували види вулиць із фотографій. Виготовлялись вони літографічним способом, зазвичай у кольорі, мали високу якість друку і навіть сьогодні тішать око.
Випускали ці поштівки наприкінці 1890-х, тож зустрічаються вони надзвичайно рідко і нині є гордістю будь-якого колекціонера, пише Репортер.
За часів Австро-Угорської імперії було модно надсилати додому поштівки з видами міст, куди її громадян заносило у справах або на відпочинок. У родинах зберігалися цілі альбоми з видами Будапешта, Кракова, Праги, Відня, Загреба чи Лемберга. Траплялися й картки зі Станиславовом.
Оскільки державною мовою була німецька, то підписувались вони «Грюс аус Станіслау», тобто «Вітання із Станиславова». Через це філокартисти прозвали ці картки грюсами. Хоча паралельно вживався й польський напис – «Pozdrowienie ze Stanislawowa».
Навіть серед рідкісних грюсів ця поштівка вважається унікальною. Насамперед тому, що вона… чиста. Практично усі картки, що дійшли до наших часів, густо списані з лицьового боку. Доволі часто текст шкрябали прямо поверх зображення, що аж ніяк не додавало листівці привабливості. Річ у тім, що раніше на звороті писали лише адресу, а саме повідомлення – на титулці. Вклався у відведене місце – добре, ні – твої проблеми.
Зазначений грюс випустив станиславівський видавець Станіслав Рутковський. Він зобразив об’єкти, які формували обличчя тогочасного міста. Насамперед, це ратуша, зведена ще у 1871 році. Вона суттєво різнилась від теперішньої тим, що у плані була не хрещатою, а прямокутною, причому крила далеко виступали вперед. Наприклад, південне сягало ледь не теперішнього фонтану з яйцем.
Ще однією гордістю міста був будинок польського спортивного товариства «Сокіл», де тепер міститься обласна бібліотека для дітей. Зовні він нагадував середньовічний замок, викликав захоплення і виділявся серед непоказних сусідніх будинків. Його завершили у 1895 році, тож на момент виходу поштівки споруда вважалась новобудовою, а саме ними люблять хвалитись видавці поштових карток.
Третій сюжет є дещо незвичним сучасному глядачеві. Із німецької підпис перекладається як «Вид на вулицю Третього Мая». Тут Рутковський трохи наплутав, адже на листівці панорама вулиці Мельничука, яка за Австрії називалась Вірменською, у той час як Третього Мая була сусідня Грушевського.
Скверик на передньому плані забудували у 1920-х спорудою польських залізничників, яка пізніше стала Будинком офіцерів. Чого видавець вирішив зобразити цю скромну вуличку? А чому ні? На кінець ХІХ століття Станиславів був переважно двоповерховим, будівельний бум із тріумфом сецесії ще не почався, так що широка і зелена вулиця Вірменська була саме те, що треба.
Наступна поштівка теж видана Рутковським і складається з чотирьох зображень. До вже знайомих нам ратуші та Сокола додалися два нових види. Праворуч нагорі бачимо театр імені Олександра Фредра, що почав працювати у 1891 році (теперішня філармонія).
Далеко не кожне повітове місто імперії могло похвалитися власним храмом Мельпомени, а Станиславів міг! І цим пишався. Щоправда, художник підійшов до виконання замовлення дещо недбало і будинок на картинці мало нагадує станиславівський театр.
У центрі поштівки зображена площа цісаря Франца Йосипа. І тут знову мусимо констатувати помилку Рутковського, адже насправді площа носила ім’я Франца І, а Францом Йосифом іменували сучасний Вічевий майдан. Дивно, що станиславівський видавець так погано орієнтувався у міській топоніміці. А може, він надавав перевагу оформленню і не надто вчитувався у написи, які робили його підлеглі?
Але повернемось на плац Франца, в якому без проблем впізнається сучасний майдан Шептицького. Наприкінці ХІХ століття площа вважалась адміністративним центром міста, адже там стояли парафіяльний костел, єдина державна гімназія та пам’ятник цісарю Францу – рідному дідусю пануючого монарха Франца Йосифа І.
Видавці поштівок пильно стежили за станиславівськими новинами та оперативно висвітлювали їх у своїй продукції. 20 листопада 1898 року в місті урочисто відкрили пам’ятник польському поету Міцкевичу, і вже незабаром вийшла листівка з його видом. На постаменті видно якийсь напис. Завдяки публікаціям у старих газетах можемо її відтворити: «Адамові Міцкевичу в столітню річницю уродин – громадянство Станиславова. 1898».
Пізніше вийшло багато листівок із пам’ятником поету, але ця – перша.
Наступна поштівка презентує ще один об’єкт. Якщо не брати до уваги тюрму «Діброву», найбільшою спорудою міста була Станиславівська дирекція залізниць (тепер головний корпус медуніверситету). Незважаючи на велетенські розміри, її збудували менше ніж за рік. І коли – у 1894, тобто без використання електрики, важкої будівельної техніки і звичного нам залізобетону.
Ця поштівка вийшла у Відні. Втім, столичний видавець Кароль Швідернох теж не уникнув помилок, переплутавши плац Франца з площею Франца Йосифа. Але йому можна пробачити – людина нетутешня.
Як бачимо, усі грюси є колажами з кількома об’єктами. Абсолютний рекорд за кількістю картинок належить вже знайомому нам Швідерноху. Він зібрав усі архітектурні цікавинки (крім Міцкевича) і видав поштівку із шістьма краєвидами. Щоправда, знову наплутавши з імператорами.
А це картка зовсім з іншої опери. Її, у далекому Мюнхені, випустив якійсь Оттмар Зіхер. Картка унікальна вже тим, що Баварія не входила до складу Австро-Угорщини і належала до Германської імперії. Чужинець виявився найбільш точним і першим по-людські зобразив міський театр. Сумнозвісну площу Франца він вирішив не чіпати, натомість дав новинку – перспективу вулиці Казимирівської (Мазепи). Два будинки праворуч формують початок Бельведерської, обидва були знищені у Першу світову. А ось міська каса ощадності, що на задньому плані, вціліла, як і кам’яниця Галінського ліворуч. Якщо збільшити зображення, можна розгледіти Всевидяче око на її фронтоні.
Попередні листівки є своєрідною «збірною солянкою», де випадково зібрані різні види міста. Натомість станиславівський видавець Шраєр видав перший тематичний грюс. Усі зображення пов’язані з комплексом казарм кавалерії. У 1897 році на вулиці Військовій (нині Національної Гвардії) постало ціле військове містечко. Туди входили власне казарми, тобто спальні приміщення для драгун 14-го полку, кінські стайні, канцелярія, офіцерський павільйон, мешкання підофіцерів та будинок варти. Усі ці об’єкти потрапили на поштівку, яка є цінним джерелом із вивчення мілітарної історії міста.
Розквіт ери грюсів припадає на 1897-1899 роки, але вона швидко промайнула. Літографічний друк був складним і трудомісткім процесом, відтак мальовані поштівки поступово витісняють фотографічні. В ХХ столітті грюси остаточно зникли з обігу, перетворившись на філокартичні раритети.
Іван Бондарев | 
