Гортаючи давню пресу, ми доволі часто натрапляємо на оголошення про банкрутство того чи іншого купця чи закриття підприємства. Виглядає дивно, адже економічна ситуація тоді була стабільною. В Галичині банкрутство називали пляйтою, і ця пляйта далеко не завжди була нещасливим кінцем чиїхось зусиль і сподівань. Нерідко вона була лише способом уникнути сплати значної частини боргів, чому сприяло гуманне законодавство.

Коли бізнес іде з молотка

У Станиславові, який на зламі ХІХ і ХХ століть входив до складу Австро-Угорської імперії, питання неплатоспроможності регулювалося законодавчими актами цієї держави. На теренах Галичини і Буковини діяв Конкурсний статут 1868 року, який визначав правила банкрутства. Доповненням до цього статуту слугували закони 1884 року, які визначали правила скасування угод, укладених неспроможним боржником, і процедуру конкурсу, тобто продажу майна з молотка і розподіл коштів між кредиторами. На думку юристів, тодішнє законодавство було досить прогресивним, бо ставило собі за мету відновлення платоспроможності боржника та погашення наявної заборгованості ще до початку конкурсного процесу. При цьому відкриття провадження допускалось і з ініціативи кредиторів, але за умови обґрунтованості їхніх вимог. Оголошення банкрутства за заявою боржника було можливим, якщо він у суді визнавав свою неспроможність виконати зобов’язання. Тодішнє законодавство також захищало права дружини, якщо її чоловік ставав банкрутом. У разі оголошення чоловіка банкрутом дружина мала право вимагати надання їй права на користування утриманням або приданим.

За Другої Речі Посполитої цивільно-процесуальний кодекс 1930 року регламентував спосіб і порядок стягнення боргу, яке здійснювалося судами і судовими виконавцями. Кодекс передбачав два основні види стягнення – грошове та негрошове. Необхідною умовою початку стягнення боргу був судовий вирок. Допускався особистий примус боржника, а саме арешт строком від двох тижнів до шести місяців, що мало схилити його до співпраці з судовими виконавцями.

Одночасно гарантувався захист прав боржників. Не підлягали грошовій екзекуції Державний скарб та мобілізовані військові. Стягнення не поширювалося на необхідні предмети побуту боржника та його сім’ї, а також предмети релігійного культу, ордени, родинні пам’ятки. Не підлягали стягненню військові виплати, учнівські стипендії. Зарплата менше ста злотих на місяць не могла бути стягнена, якщо не йшлося про виплату аліментів. Заборонялося також забирати сільськогосподарський інвентар, запаси зерна для посіву та пасовища для худоби. Стягнене в рахунок боргу майно продавалося шляхом публічних торгів, а отримана сума ділилася поміж кредиторами. Незважаючи на певний захист прав боржника, тогочасне законодавство більше захищало кредиторів, бо подання апеляції боржником було обмежене. Якщо боржником був купець, його майно розпродавали на ліцитації (аукціоні).

Пляйта – то ще не халепа

Для непорядних підприємців процедура банкрутства нерідко ставала легальним способом уникнути виплати значної частини боргів. У 1896 році преса зазначала: «Ті, кого цікавить вигляд міських вулиць, завжди звертають увагу, як у тих місцях, де ще недавно було тихе помешкання, з’являються вітрини і новенька вивіска, словом, виникає нова крамниця. Спочатку вона працює дуже активно і з розмахом, наповнюється товаром різних ґатунків і гамором зацікавлених покупців. Проте поступово вона занепадає, і її опановують тиша і пустка. І врешті-решт перехожий бачить наглухо зачинені двері, а на них урядові печатки – червоні і широкі, як обличчя судового виконавця. Це непомильні ознаки банкрутства. Аж потім бачимо, що ця ж крамниця виринає десь в іншій частині міста, але ім’я на вивісці трохи інше, наприклад, замість чоловічого – жіноче. Замість «Абрахам Ґольдфельд» – «Сара Ґольдфельд» чи щось подібне. Це, знову ж таки, непомильна ознака того, що банкрутство було фальшивим, і завдяки йому пан Ґольдфельд лише уникнув виплати великої частини боргів і, передавши бізнес дружині, все ж залишився заможною людиною».

У червні 1903 року в Станиславові були заарештовані купці Самуель і Озіяш Гальперни, яких підозрювали у фальшивому банкрутстві. Вони тримали галантерейну крамничку на вул. Карпінського (тепер початок вул. Галицької) і мали виплатити 40 тис. корон боргів, але завдяки процедурі банкрутства благополучно уникнули виплати цієї величезної суми. В пресі знаходимо оголошення й про продажі майна банкрутів. Так, газета «Кур’єр станиславівський» від 24 січня 1904 року повідомляє про майно померлого боржника – купця Ізраеля Аксельрада, яке мало бути продане з аукціону в лютому того ж року. Цей купець торгував взуттям, парасолями та галантерейними товарами. Тоді в місті розорився ще один галантерейник – Юліан Шимонович, який мав крамницю на вул. Сапєжинській (тепер вул. Незалежності) і торгував також тканинами й кравецькими додатками. Його майно теж мало піти з молотка. В листопаді 1912 року «Кур’єр станиславівський» опублікував оголошення про продаж із молотка майна шинку на вул. Сапєжинській, яким володів такий собі Станіслав Кніжатко.

У лютому 1903 року Бенджамін Лауер і Давид Лессінг, які протягом шести років керували торгово-посередницькою агенцією в Станиславові, раптом виявили, що їхні борги сягнули кругленької суми – 35 тис. корон. У паніці обидва власники ухвалили відчайдушне рішення – кидати все, в тому числі дружин та дітей, і тікати до Америки. В касі вони залишили всього 7 корон 20 галерів, а самі подалися в далеку подорож. У діловому світі Станиславова звістка про втечу цих боржників викликала справжній шок, адже їхня агенція користувалася бездоганною репутацією. Як з’ясувалося, причиною краху стали регулярні неплатежі одного з ключових клієнтів агенції – багатого місцевого купця Якуба Шраґера.

Одним із найстаріших у Станиславові був «кантор обміну» Хаїма Ефрайма Канера, який знаходився на вул. Карпінського у приміщенні готелю «Під чорним орлом» (нині ріг вул. Галицької й Бельведерської, будинок не зберігся). Цей обмінник був заснований ще в 1877 році, а його власник займався не лише обміном валют, а й цінними паперами, акціями, цінними монетами. Однак у жовтні 1903 року весь Станиславів буквально лихоманило від гучного скандалу, пов’язаного з паном Канером. Виявилося, що він розтратив близько чверті мільйона корон чужих коштів, видав велику кількість векселів із фальшивими підписами й утік. Довший час пан Канер мав бездоганну репутацію і цілком успішно вів свій бізнес, але азартна гра в карти і на біржі значно похитнула його справи. Важке фінансове становище підштовхнуло його до шахрайських операцій із цінними паперами, а після однієї з таких афер, у якій фігурували цінні папери відомої шляхетської родини Мисловських, перед ним постала реальна перспектива сісти за ґрати.

Однією з провідних фінансових установ Станиславова вважався Міщанський банк, заснований у 1884 році. Спочатку він називався «Товариство взаємного кредиту міщан у Станиславові», проте в 1897 році його офіційно перейменували. Банк володів розкішною кам’яницею на вул. Сапєжинській (нині вул. Незалежності, 15). До певного часу Міщанський банк вважався надзвичайно респектабельною установою й користувався повним довір’ям клієнтів. Він часто виділяв гроші на благодійні цілі, культурні проєкти. Проте згодом банк набув скандальної репутації. В березні 1903 року перевірка виявила сфальшування деяких балансів і зловживання у розмірі 2000 корон. Винуватцем начебто був дрібний службовець, який уже не працював у банку, але весь тягар відповідальності ліг на плечі одного з директорів – Станіслава Горошкевича. В 1913 році Міщанський банк оголосив про надзвичайно поганий стан своїх справ, зокрема про збитки у розмірі близько мільйона корон. Фактично він став банкрутом. Процедурою ліквідації банку зайнялась інша фінансова установа – Банк крайового господарства, у власність якого пізніше перейшла кам’яниця на вул. Сапєжинській. У 1914 році Міщанський банк остаточно припинив своє існування. В тому ж році збанкрутувала ще одна важлива фінансова установа міста – Залічковий банк. Він був заснований ще в 1871 році і розміщався за сучасною адресою вул. Низова, 2. В 1910 році він переїхав до пасажу Єґера (нині вул. Січових Стрільців, 16), де розміщався аж до свого банкрутства.

Гучні банкрутства у міжвоєнний період

У 1930 році банкрутство нафтопереробного підприємства родини Ґріффелів спричинило ефект вибуху бомби. Центральна резиденція фірми знаходилася в Станиславові, але вона володіла земельними ділянками, рафінеріями нафти та родовищами в багатьох інших місцевостях. Айзіг Ґріффель та його родичі розпоряджалися величезними капіталами і вважалися одними з найбагатших підприємців Польщі. «Каменем спотикання» для Ґріффелів стала купівля нової ділянки в таких собі Лаутманів, де вони сподівалися знайти нафту. В розробку цієї ділянки вони вклали величезні суми, але знайти нафту так і не вдалося. Це сильно ослабило фірму, так що власники мусили вдаватися до фінансових махінацій, щоб якось утриматися на плаву. Те, яким безмежним довір’ям користувалася фірма Ґріффелів у Станиславові, свідчить довжелезний список її кредиторів. Серед них були Іпотечний банк та низка інших банків і банкірів, високі державні урядники, лікарі, адвокати і навіть… дрібні крамарі. Борги фірми сягали майже півтора мільйона доларів, і її банкрутство потягло за собою закриття багатьох інших дрібніших підприємств.

У жовтні 1930 року в Станиславові відбулася «пляйта», яка теж викликала немало розмов. Багато років у Станиславові на площі Ринок працювала крамниця паперових товарів, якою володіли дві жінки – сестри Кляйнер. Справи у крамниці йшли добре, що й не дивно, бо сестри старанно працювали і ретельно вели справи. Згодом обидві панянки вийшли заміж – одна за такого собі Абаля Фіша, а друга за Ісаака Шпрінґера. Після цього справи в бізнесі сестер докорінно змінилися – він перейшов до рук їхніх чоловіків, тож крамниця почала називатися «Фіш і Шпрінґер». Як це часто буває, між новоспеченими власниками виникли непорозуміння, і пан Шпрінґер вирішив за всяку ціну розійтися зі своїми новими родичами. Його план удався, і вже незабаром обидві сім’ї господарювали в різних крамницях. Пан Фіш і його дружина залишилися у крамниці на площі Ринок, а Шпрінґер на виплачену йому долю бізнесу відкрив крамницю канцтоварів на вул. Карпінського (тепер початок вул. Галицької). Він відразу ж почав господарювати на широку ногу –закупив багато різного товару з усіх усюд і витратив величезну суму – кілька десятків тисяч злотих. Так минуло п’ять місяців. Крамничка на площі Ринок і надалі процвітала й не скаржилася на брак покупців, а от пан Шпрінґер не міг похвалитися такими ж успіхами. Він навіть не мав можливості розрахуватися з постачальниками за товар і був змушений оголосити себе банкрутом.

Олена БУЧИК