Спогади про навчання у станиславівській Державній гімназії дуже різні, навіть якщо стосуються одного й того ж періоду. І це зовсім не дивно, адже кожен автор розглядав своє навчання у гімназії крізь призму власного характеру, виховання і переконань.
До цієї скарбнички спогадів варто додати ще мемуари Людвика Якcи-Биковського, який навчався у станиславівській гімназії наприкінці ХІХ століття і детально, майже по науковому, описав гімназійні реалії, пише Західний кур’єр.
Враження професора
Людвик Якcа-Биковський – польський біолог, психолог і педагог, професор Познанського університету. Народився в маєтку біля села Загвіздя 19 січня 1881 року в шляхетській родині. В 1899 році він став випускником Державної гімназії в Станиславові, згодом вивчав природничі науки, філософію та педагогіку у Львівському університеті, отримав ступінь доктора філософії в 1904 році.
У подальші роки вдосконалював свою освіту в Парижі, Марбурзі, на зоологічних станціях у Трієсті та на медичному факультеті Львівського університету. В університеті також працював демонстратором на кафедрі ботаніки. В 1921 році став професором, доктором зоології в Академії ветеринарної медицини у Львові. З 1927 року очолював кафедру педагогіки Познанського університету. Помер у Познані 28 червня 1948 року від запалення легень.
В 1929 році пан Биковський опублікував невеличку брошуру «Історія одного класу за 1892-1899 роки». У передмові до неї автор зазначав, що ідея цього видання з’явилася на зустрічі випускників його класу, яка відбулася в 1924 році. Основою для написання брошури стала документація Державної гімназії в Станиславові за відповідні роки, а також спогади самого автора та його однокласників. У своєму творі автор розповідає про вчителів та учнів гімназії, вигляд її будівлі у ті роки, а також про навчальний процес. Ми наведемо тут уривки з твору автора, які містять особливо цікаву інформацію.
Учні класу
Якщо ми розглянемо відсоткове співвідношення представників різних національностей у класі, то побачимо, що, за винятком четвертого класу, протягом років кількість поляків ставала меншою, а євреїв – більшою. Ця ситуація трохи змінилася у восьмому класі, але пояснювалася прибуттям двох поляків з інших гімназій.
У першому класі поляки становили 49,3%, євреї – 26, 1%, а у сьомому класі відповідні цифри становлять 35,9 і 38,5%.Тобто євреї здобули більшість, яка раніше належала полякам. У восьмому класі на початку навчання було 42,3% поляків і 30,8% євреїв, але якщо не враховувати тих двох нових учнів, то розрахунки залишаться на рівні відповідно 37,5% і 33,4%, а отже, дуже близькими до сьомого класу.
Натомість українці після певного коливання кількості у молодших класах від четвертого класу показали певний приріст. При вступі до гімназії їхній відсоток у класі становив 24,6%, з початком восьмого класу – 25%, а при закінченні гімназії – 26,9%. Коли ми порівняємо, який відсоток учнів з кожної етнічної групи дійшов з першого класу до восьмого, то побачимо, що серед українців таких 22,2%, євреїв – 10,5%, а поляків – тільки 6,9%.
Поляки були більш рухливими, багато з них виїжджали, тоді як з учнів-українців виїхав лише один. Серед батьків учнів-поляків було багато урядників, яких переводили на роботу в інші міста, а серед учнів-українців часто зустрічалися діти селян, прив’язаних до своєї землі.
Що стосується представників різних соціальних прошарків, то серед випускників-поляків було двоє синів землевласників (18,2%), але більшість становили діти урядників (36,4%). Серед випускників-українців переважали діти селян, дрібних міщан та ремісників (71,3%). Серед євреїв теж спостерігалася значна однорідність – більшість становили діти купців (70,4%).
Педагоги
Керівництво у ті часи тримав у своїх твердих руках Іван Керек’ярто. Він був українцем за походженням, із закарпатської родини, звідси й угорське прізвище. Він був ревним службистом, жорстким у спілкуванні, через що його побоювалися і учні, і вчителі. Майже всіх учнів, не кажучи вже про вчителів, він знав на ім’я. В сьомому класі та у першому півріччі восьмого класу він учив нас математики.
Він помер буквально на своєму посту, просто у своїй канцелярії, коли підбивав баланс за півріччя 1898 року. Заклад і всю документацію він залишив у зразковому порядку. Після Керек’ярта перші півроку закладом керував професор Свідерський – повна його протилежність, адже він ніяк не міг дати собі ради ні з класом, ні з цілим закладом.
Після нього на цю посаду заступив Францішек Терліковський, який прибув зі Львова і мав там репутацію суворого педагога, але нам видавався досить добродушним. Більшість наших учителів були поляками, але часом навіть польську мову викладав українець (Масляк). Крім катехита отця Семеніва, було в нас вісім викладачів-українців.
Якихось непорозумінь на релігійному чи національному ґрунті ніколи не було. Щоправда, було помітно, що євреям гірше давалася польська мова і природознавство, а краще іноземні мови, особливо німецька. Один-єдиний випадок антисемітизму, якщо його можна було так трактувати, стався на занятті з анатомії. Вчитель ціле заняття розповідав про скелет людини, а на наступному занятті влаштував опитування цього матеріалу лише серед учнів-євреїв, жартуючи, що це такий «погром».
Щоправда, це був лише жарт, але він вийшов якимсь невдалим. Зрештою, поляк професор Свідерський дуже приязно ставився до українців, особливо до бурсаків, а професор Сабат був дуже строгим до всіх. Єврей Кон на заняттях з географії найстрогіше оцінював саме своїх одновірців, а професор Брила, який мав репутацію польського патріота, чомусь особливо допікав двом учням-полякам і кільком польським бурсакам.
Тут варто згадати також і про гімназійного «завгоспа» – терціяна. У той час цю посаду займав українець Теодор Смовка, якого в народі називали «Тійодором». Він був колишнім вахмістром артилерії, вельми заслуженим, а потім трубачем у ветеранів. Нам здавалося, що він був неграмотним, бо коли треба було щось прочитати, він завжди просив когось із учнів і казав, що письмо якесь невиразне. За часів директора Керек’ярта він був лише прислужником, але потім зробив непогану кар’єру і навіть разом із директором засідав у шкільній раді.
Пережив аж трьох директорів, а перед тим, як вийти на пенсію, купив собі ділянку землі і будиночок. В нього ще були помічники, які нічим особливо не відзначилися. Зате його дружина – пані терціянова – користувалася загальною симпатією, хоч і була надзвичайно товста. На перервах вона продавала смачнющі кренделики та інші ласощі, а також інколи заміняла свого чоловіка, коли треба було давати дзвінок на заняття чи перерву.
Будівля та інтер’єр гімназії
За тих часів гімназія розташовувалася в старій монастирській будівлі, що залишилася після єзуїтів. Вона стояла поряд із давним єзуїтським храмом, який пізніше став катедрою, на площі Франца, де стояв пам’ятник цьому цісареві. Над цим пам’ятником учні любили пожартувати зокрема з того приводу, що він стояв із простягнутою рукою, неначе випрошував милостиню чи ще щось. Проте цей пам’ятник дуже шанували селяни, які, проходячи повз нього, знімали шапки чи капелюхи і тричі кланялися.
Пам’ятник був оточений вісьмома кам’яними стовпчиками, поєднаними між собою грубими залізними ланцюгами. Ці ланцюги служили чудовою гойдалкою для молодших гімназистів, а також на них любили сидіти різні вуличні бахурі з ближніх кам’яниць. Влітку тут бував такий шум, що заважав післяполудневим заняттям. Тоді «Тійодор» брав шланг і поливав хуліганів водою, після чого нарешті наставала тиша. Пізніше до ланцюгів додали дроти, які вже не давали можливості кататися. Після цього площа перед гімназією стала тихою і спокійною.
Сам будинок мав три поверхи, надзвичайно товсті стіни і дах, покритий чорною черепицею. Крім гімназії, тут на третьому поверсі розміщалася досить простора квартира директора. На вікнах першого поверху були грубі залізні ґрати, які, здається, залишилися ще з монастирських часів. Нижні шиби цих вікон були з грубого непрозорого скла, щоб учні не виглядали у двір під час занять. Подвір’я за церквою належало також і гімназії, і на ньому розміщалася гімнастична зала, при якій була досить неохайна роздягальня і мале помешкання помічника гімназійного терціяна. За подвір’ям був невеликий, але гарний садок і город, який належав директорові.
Нам туди заходити заборонялося. Лише у восьмому класі, після смерті директора Керек’ярта, коли гімназія певний час не мала директора, ми у тому садку інколи проводили заняття з грецької та латинської мов, а пізніше нас туди запрошував товариш – Владзьо Терліковський, який був сином нового директора гімназії.
На подвір’ї проходили заняття з гімнастики у теплу пору року, ми тут також гуляли на перервах між заняттями, хоча значна частина учнів навіть на перервах залишалася у класах чи у коридорах. В першому класі нам дозволялося гуляти на площі перед гімназією, а пізніше це було заборонено. Серед розваг найпопулярнішими були хороводи, а учні старших класів поводилися дуже гордовито, спілкувалися тільки поміж собою і не звертали уваги на якусь там малечу. Гімнастична зала, в якій було цілком достатньо приладдя для занять гімнастикою, освітлювалася чотирма газовими світильниками, які ще тоді не мали ні сіточок, ні шкелець.
Новіші світильники з’явилися вже під кінець нашого навчання у гімназії. Взимку цю залу опалювали з 1 листопада до 15 березня незалежно від погоди і температури повітря. Там були дві великі залізні печі. Тут також відбувалися різні гімназійні урочистості і свята, які поза будівлею гімназії проводити не дозволялося.
Коридори, а також деякі приміщення на першому поверсі гімназії мали склепіння, на арці в залі направо від входу було зображення Діви Марії, а наріжна зала на першому поверсі від подвір’я була підперта товстим дерев’яним стовпом, на якому висів видовжений герб. Всі зали опалювалися великими цегляними печами, які працювали на дереві. Зали були дуже теплими, як і переважна більшість приміщень у старих будинках. Звичайно, якщо морози не наставали ще перед опалювальним сезоном чи якийсь професор, рознервований поганою поведінкою учнів, не наказував у знак покарання відчинити всі вікна у класі на цілу годину.
Зали на першому поверсі були помальовані у блідо-жовтий колір, а на верхніх поверхах – у рожевий. Всюди на стінах були високі темно-попелясті панелі.
Характерно, що в залах не було хрестів з розп’яттями, лише в залі унизу, де проходили заняття з релігії українців, був образ Ісуса на хресті, і на другому поверсі, де проходили релігійні заняття поляків, теж була копія образу розп’ятого Христа з картини Джотто. Натомість більшість класів оздоблювали літографії, що представляли Габсбургів, починаючи від Рудольфа І до Франца-Йозефа і Єлизавети, а в коридорах висіли картини, які представляли сцени з троянських воєн та різні грецькі та римські пам’ятки.
Директорська канцелярія знаходилася на другому поверсі якраз посередині, якщо дивитися від центрального фасаду. Вона складалася з великого конференц-залу, який освітлювався двома газовими світильниками. Там стояв довгий стіл, вкритий зеленим сукном, а навколо нього – старовинні барокові крісла з помальованими на жовто дерев’яними частинами і оббиті чорною шкірою. Стояли там ще кілька столиків, гнутих крісел і диван, оббитий чорною клейонкою. Крім того, там був сейф, де вчителі гімназії могли зберігати різні цінні речі, а на стінах – розклад занять і кілька олійних картин. Після смерті директора Керек’ярта там також з’явився його олійний портрет, виконаний вчителем малювання К. Шпорном.
Ця гімназія була суворою, і не кожному вдавалося її успішно закінчити. Але ті, які через неї пройшли, виробили в собі силу волі, міцність духу і сталевий характер, завдяки яким пізніше зайняли таке становище в суспільстві, на яке багато хто споглядав із заздрістю. Як говорив один зі випускників цієї гімназії, тепер високий міністерський чиновник: «Навіть слабкі гімназисти можуть у майбутньому стати успішними, якщо розбудити в них почуття обов’язку, твердість характеру і сильну волю».
З польської мови переклала Олена БУЧИК |
