Якось мені до рук потрапило кілька десятків афоризмів краєзнавця, педагога і поета із села Сільця Ямницької територіальної громади Івана ДРАБЧУКА, серед яких на другому місці – після поваги до гідності іншої людини – був такий: «Коли людина перестає читати – вона починає деградувати». І саме ці слова стали для мене вагомим стимулом, щоб у редакційному проєкті «Літературна світлиця» познайомити читачів з цим потужними працелюбом і шанувальником краєзнавчого і поетичного слова. Таких до самозабуття замилуваних у слово і відданих слову трудолюбів, яких не торкнулася тля «побронзовіння», я ще називаю панами і водночас слугами слова й дуже пишаюся, що маю за честь представляти їх на шпальтах «Галичини».
– Я народився і живу в селі Сільці, яке дуже люблю, – оповідає Іван ДРАБЧУК. – Моя мала батьківщина мене завжди окрилює і дає наснагу до творчості. Але, крім рідного села, у мене є ще два особливі місця, образно кажучи, місця сили, без яких, напевно, я б не відбувся. Це Духова криниця і місто Галич. І кожне зокрема, і всі разом. І Галич близько до Сільця, а Духова криниця – ще ближче. Це не тільки головні предмети моїх краєзнавчих досліджень, вони дають мені натхнення до роботи. Я повинен був обов’язково написати про своє село. Це не данина моді, а бажання дослідити, як жили у ньому колись люди, чим займалися, як минали їхні свята і будні тощо. Якщо є коріння, то й мають бути плоди.
Я давно думав, як і чому в мені поєдналися історія й філологія? Бо ж закінчив не лише істфак, а й філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника. Згодом зрозумів, що все мені передалося від моєї світлої пам’яті матері Марії. Вона була також вчителькою – початкових класів. Я народився 1966 року. І того ж року мама закінчила Станіславський вчительський інститут, а факультет – історико-філологічний! Тож самі розумієте, що я, образно кажучи, ще в утробі матері ходив з нею на іспити. Гени… Все передалося. Тож так склалося, що я і історик, і поет. Мама все говорила жартома, що я ходив до школи, коли ще до школи не ходив. І моє життя змалечку пов’язалося зі школою. А питання, ким стати у житті, переді мною ніколи не стояло, бо я завжди знав, що буду вчителем. Батько помер молодим, а мама самотужки виховала нас чотирьох.
– А коли Ви, Іване, почали, образно кажучи, пильніше придивлятися до слова і відчувати до нього потяг? Це було краєзнавче чи поетичне замилування?
– Навіть не можу згадати, як це сталося. У часі навчання на істфаці я писав курсову роботу з римського права під керівництвом професора світлої пам’яті Ярослава Заборовського і як студент поставився до такого дослідження дуже ретельно й відповідально. Він мене похвалив і сказав, що у мене є відчуття дослідника. Тоді я замислився над його словами. Очевидно, відтоді й прокинувся у мені краєзнавець. А вірші почав писати вже згодом, як пішов до війська. Була розлука, ностальгія за рідними, за селом… Я навіть деякі поезії надсилав до редакції «Комсомольського прапора», але й досі не знаю, чи їх друкували. Але перші спроби поетичні було зроблено.
– Як вдається поєднувати відповідальність історика-краєзнавця і образотворення поета?
– До речі, краєзнавству також притаманна образність, адже це не академічна наука. На історичному факультеті наш курс був дуже сильний. Чимало з них стали відомими науковцями і докторами наук. Олег Жерноклеєв, Ігор Райківський, Ігор Соляр, Степан Борчук… Вони помічали мою схильність до пошуку і досліджень та завжди кликали в науку. Але я обрав краєзнавче поле, де є не тільки факти, а й художній вимисел чи припущення. Мені на цьому полі комфортно. І моя перша книжка була краєзнавчою. Редактор тисменицької районної газети «Вперед» Володимир Заник зробив дуже приємний сюрприз – у редакційній серії видав мою книжку «Непізнана минувшина». Річ у тім, що я у газеті вів сторінку з такою назвою. Ніколи й не думав, що з моїх публікацій може вийти книжка. Вихід видання дав мені крила й піднесення.
– А у школі Ви провадили якусь гурткову краєзнавчу роботу?
– Так, у мене був краєзнавчий гурток. Але тепер за новими правилами на провадження гуртка потрібно мати дев’ять годин навантаження, а така кількість не вписується у моє тижневе навантаження. Та були діти і є, яких краєзнавчо-пошукова робота дуже цікавила і цікавить. І музей свого часу історико-етнографічний у школі також був, але згорів. То частину його експонатів ми віддали в Ямницю, а решту – у нашу сільську бібліотеку. Прикро, дуже жалкую, що так сталося. Музей був великим доробком. Приїжджали вчителі з різних сіл, екскурсійні групи, тож було що показати. Може, доречно було б хоч краєзнавчий куточок зробити у сільському Будинку культури. Думаю, що кожне село мало б мати свій музей. Бо історія є тим стрижнем, на якому тримається вся інша надбудова.
– Ви ще працюєте у Національному заповіднику «Давній Галич»…
– Так, уже понад двадцять років. Ця робота – то і співпраця, і творчість. До речі, про Галич я написав більше статей, ніж про своє рідне село. За час роботи у заповіднику вже написав шість книг про Галич. Намагаюся торкатися того краєзнавчого поля, яке ще не досліджене. Наприклад, якось мене зацікавили галицькі бояри, які не лише були дуже багатими, а й як представники місцевої знаті дбали про рідний край, чим протиставляли себе князям. Отож написав і опублікував статтю, присвячену трьом найвизначнішим представникам галицького боярства – Володиславу Кормильчичу, Судиславу Бернатовичу і Доброславу Суддичу. Довелося попрацювати з літописами, польськими хроніками та ін.
Також досліджував історію наших предків – слов’янського племені білих хорватів – одного із семи, які творили основу Київської Русі. Моє село Сілець розташоване на межі Покуття й Опілля. А що воно опільське, помітно навіть з давнього одягу та його орнаментів. І в моїх поетичних творах є чимало опільських лексичних вкраплень. Це стається підсвідомо – без спеціального умислу. Вихлюпується із серця, або приходить Згори.
Мені треба було свої перші вірші записувати. Та тільки згодом я призвичаївся, вставав серед ночі і їх записував. А вперше подумав, що можу писати вірші, після зустрічі у 1995 чи 1996 роках зі світлої пам’яті Олександром Смоляком у редакції згаданої газети «Вперед», куди я вирішив принести свої твори. Його вважаю своїм хрещеним батьком у літературі. Хоч він і писав прозу, але після того ознайомлення з моїми творами відтак час від часу благословляв їх до друку в газеті. Але я ніколи навіть не думав про окрему збірку поезій. У нашому селі вчителькою української літератури працювала Ольга Храбатин – уродженка Угринова, яка прочитала мої твори й написала наприкінці: «Обов’язково подати до друку». Такі слова послужили для мене благословенням.
А ще дуже хочу добрими словами згадати Йосипа Карпіва з Клубівців на Тисмениччині. Він редагував більшість моїх книг, які побачили світ. До речі, й оту мою першу книжку «Поезія зірок» 1995 року готував також Йосип Дмитрович. Дякую Богові, що такі люди зустрічалися і зустрічаються у моєму житті. Серед них – і Любов Бойко, завідувачка інформаційного сектору в заповіднику «Давній Галич» й чудова поетеса. Саме вона очолює літературне об’єднання «Нащадки Митуси», до якого належу і я. Таке спілкування у колі однодумців дуже надихає. Я себе як поета не афішую і розумію добре свій рівень. Із задоволенням читаю поезії Галини Турелик чи Богдана Томенчука, захоплююся філософськими рядками Неоніли Стефурак, люблю твори Любові Пушко із села Побережжя…
– А як твориться Вам у часі війни?
– Було важко. Я був у шоці після звістки про повномасштабну навалу російських загарбників 24 лютого. Західна Україна таке вже пережила з настанням 17 вересня 1939-го – і терор, і вбивства, і знущання… Те, що москалі роблять тепер на сході України, вони вже робили у минулому столітті. Наші діди й бабусі вже бачили тих «визволителів». Я думав, що вже не зможу писати. Але на нас сьогодні дивляться зі світлин на «сотці» в Івано-Франківську українські герої, і я розумію: вони хочуть, щоб кожен знав, за що вони поклали на вівтар свої життя – щоб ми нарешті навчилися будувати Україну. Бо історія показала, що ми добре вміємо воювати, здобувати, виборювати і проголошувати незалежність, а коли потрібно будувати – не виходить. Згадаймо Козацьку Державу, ЗУНР чи УНР, Центральну Раду і Директорію… Та й упродовж тридцяти років Незалежності України потрібно було дбати про свою державу, а не розкрадати її…
Я зрозумів, що й після 24 лютого потрібно жити. Йшов до школи – до дітей, бачив в їхніх очах майбутнє і розумів, що не смію опускати руки і здаватися. Емоції зашкалювали, але я повернувся до творчості. Писалось, та зі скрипом. Нині переважно працюю над краєзнавством у персоналіях, над дослідженням постатей відомих галичан, але на родинному рівні.
– Що для Вас означає слово – пошук, першину, образ?
– Слово для мене – все, це як світильник у житті. Але таки пошук і першина – передусім. Все життя працюю зі словом, та розумію, що його, як алмаз, постійно потрібно вигранювати. Щоб читачі насолоджувалися словом. Але, повторюю, не потрібно шукати межі досконалості, бо її просто не існує. А працювати над собою – велике діло. У моєму набутку понад два десятки краєзнавчих книг і сім – поетичних, тож я таки більше краєзнавець, аніж літератор. Зрозумів, що потребує великої дослідницької уваги й етнографічне краєзнавство. Все немилосердно зникає, а особливо болить, що відходять за межу носії тих народних скарбів.
– Яку роль відіграє, на Ваш погляд, слово у часі війни?
– Нині воно дуже потрібне. Кожна людина, коли її переповнюють емоції, потребує й такого самовираження. Дивуюся, коли кажуть, що не потрібно газет чи книжок, бо є інтернет. Я виріс на друкованому слові і добре знаю його вагу. Як? Знищити газети? То катастрофа. Стільки зникло «районок»… На Калущині, Рожнятівщині, в Галичі… А що далі? Невже ми хочемо, щоб відтак нашу історію знову писали замість нас? Невже вкотре потрібно повертатися до того, що починали колись? Така ситуація зі станом друкованих ЗМІ, зокрема і на Прикарпатті, дуже небезпечна. Або хтось свідомо знищує пресу, або через невігластво. Адже вижити періодичній пресі у нинішніх реаліях дуже непросто. Українська нація розумна і читаюча, тож люди вже самі собі оберуть читання до смаку. Але якщо говорити про літературну творчість, то думаю, що передусім тепер потрібна громадянська лірика, аби підтримати дух тих, хто захищає Україну в окопах. Не слід плакати чи скиглити, що, мовляв, світло надовго вимкнули, а потрібно кожному робити все можливе й неможливе для перемоги.
…Свого часу кандидат історичних наук і доцент ПНУ ім. В. Стефаника Ігор Коваль писав: «Якщо І. Драбчук не зробив би більше нічого, а тільки повернув із забуття пам’ять про Духову Криницю як символ нашої національної вірності, незнищенної християнської традиції, то його ім’я уже було б золотими літерами записано в аннали українського краєзнавства».
З творчої метрики
Іван Васильович Драбчук (творчі псевдоніми Іван Горощук, Іван Сілецький та криптоніми І. Д., І. С.) – педагог, історик-краєзнавець, поет. Закінчив історичний та філологічний факультети Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. З 1991 року працює вчителем історії та географії в Сілецькій гімназії, а з 2000-го – співробітником Національного заповідника «Давній Галич». Член Національної спілки краєзнавців України, учасник літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси» (м. Галич). Автор краєзнавчих студій: «Непізнана минувшина» (1998), «Духова криниця» (2002, 2004), «Пристань віків» (2003), «Чудотворні ікони Прикарпаття» (2003), «З вірою в серці» (2004), «Як почуєш вночі…» (2007), «Галич запрошує» (2007, у співавторстві з В. Дідухом), «Іван Мирон – міністр ЗУНР» (2007, у співавторстві з М. Скаврінком), «Таємниця Духової криниці» (2012), «Чужинці у долі України» та «Жити за Шевченком» (2014), «Галич на вістрі історії» (2017), «Зоря «Просвіти» над Галичем» (2018), «Календарі українських повстанців» (2018), «Відомі уродженці Галича» (2020), «Духовні святині Сільця» (2020), «Традиції, які зникають» (2020); книжок поезій: «Поезія зірок» (1995), «Білоцвіт» (2004), «Дощ осінніх яблук» (2007), «На долонях землі» (2016), «Там, де тече Рутка» (2020), «Сонячний Сідугал» (2021). Іван Драбчук – автор численних публікацій на краєзнавчу та історичну тематику у місцевій періодиці. Лавреат премій імені Памви Беринди (2004, м. Галич), Романа Федоріва (2005, м. Тисмениця) та Марійки Підгірянки (2007, м. Івано-Франківськ). Автор понад 40 власних пісень. Нагороджений грамотою Міністерства культури України, грамотами обласної та районної влади, обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка.
Ігор ЛАЗОРИШИН |
