Як нам нині бракує постатей такого калібру! Він своєю діяльністю показував, що українці це — Нація, яка становить велику силу. Це народ, який здатен заявити, що хоче і може бути повноправним господарем на власній землі.

Іван-Теодозій Куровець разом зі своєю дружиною Цецилією покоїться серед славетних мужів нашого краю на Личаківському цвинтарі у місті Лева. На скромному надгробку напис:

Організатор Калущини.

Посол до Галицького Сейму.

Державний секретар здоров’я ЗУНР.

Професор і декан медичного факультету українського університету.

Директор Народної Лічниці.

Прийнято вважати, що Калуш — це промислове місто, його історія — це історія «хімії» і починається вона в 60-х роках минулого століття. Проте пам’ятки архітектури, літературні та історичні джерела, світлини, спогади, та навіть надгробки на старих цвинтарях Калуша, Хотіня, Підгірок «промовляють» до нас своєю величчю та могутністю, вказуючи на те, що історія Калуша сягає глибини віків. З ХVІІІ та до початку ХХ ст. наш край входив до Австро-Угорської імперії і був під владою родини Габзбургів. Це той час, коли з розвитком промисловості зродилося прогресивне покоління буржуазії, здатне на поступ. Йдеться про появу інтелігенції як найбільш суспільно активної частини населення, яка поступово перебирає на себе роль духовної еліти, а також верстви підприємців, які забезпечували можливість динамічного розвитку економічної складової життя нації.

Ці люди не чекали, що хтось прийде і творитиме замість них, а власним коштом будували та досягали намічених цілей. Результатом цієї діяльності була низка українських установ — таких, як банки, культурно-освітні та громадсько-політичні організації тощо. Організатором та лідером у цьому був Іван-Теодозій Куровець. Народ любив і поважав цього заслуженого лікаря, дослухався до нього. Людська природа побудована так, що пріоритетом є прагнення змін на краще, і не просто обіцянок, а реальних справ. Іван Куровець був тією особою, що здатна була не словом, а ділом впливати на позитивні процеси в суспільстві. Він мав достатньо матеріальних засобів для втілення найсміливіших задумів, залишивши для нас пам’ятки — як матеріальні, так і духовні.

Його невтомний труд на народній ниві — це організація філій «Просвіти» в Калуші та Підгірках. Також він вніс достойну лепту у будівництво Народного дому, Церкви Архистратига Михаїла та Калуської лічниці. З ініціативи та за співучасті Куровця було засновано «Хлопський банк». Раніше відстала в Галичині Калущина за Куровця вкрилася густою мережею економічних та освітніх українських установ і стала одним із найкращих з огляду на національну свідомість регіонів. У кожному селі він мав своїх довірених осіб, для яких слово їхнього провідника було законом. У Підгірках це була родина Онуфрія Франка. Організаційний апарат Івана Куровця працював, як тоді казали, з точністю годинника.

Постать нашого краянина цінна тим, що він вмів згуртувати, підтримати народ, піднести на високий рівень найкращі якості українців усього повіту, а пізніше — всієї Галичини, в умовах, коли бути українцем у маленькому провінційному містечку було непрестижно, а українською мовою спілкувалися лише нижчі верстви населення.

У першому номері часопису «Калуський листок» за 5 грудня 1913 року, «Відвічальним редактором» якого був Іван Куровець, надруковано десять «Національних заповідей», що повинен знати і виконувати кожен українець. Ось деякі з них (дослівно):

— Кожна українська родина має говорити лиш своєю рідною і чистою мовою. Вміщувати до своєї мови слова польські або інші – хоч би жартом – є строго заборонено.

— Кожна українська дитина має вчитися читати і писати по-українськи.

— Українська родина не сміє забувати за великі народні свята, славні історичні річниці, на поминки заслужених наших мужів і. т. д.

— В кожній українській хаті на стінах побіч образів святих мають висіти гарні образи народні, як портрети Шевченка, гетьманів і інших наших славних мужів.

У 1908 і 1912 роках д-ра Куровця обирали послом до Галицького крайового сейму від Калущини, а в 1910 році він став одним із засновників Руського Лікарського Товариства та співпрацював із Науковим Товариством імені Шевченка.

У приміщенні Народного дому Калуша була пречудова бібліотека, яку збирав та фінансував Іван Куровець. Усі книги під час Першої світової загарбники спалили просто на площі перед Народним домом. У фондах музею-оселі родини Івана Франка є світлина без підпису, на якій зображено страту через повішення якогось чоловіка. Форми солдат — мадярські, часів Першої світової війни. Хтось із відвідувачів, переглядаючи дану світлину, зауважив, що знищували перед усім інтелігенцію, лікарів, вчителів.

Убивства мирних жителів, гвалтування жінок без огляду на вік, грабунки та розбій — ось що побачили калушани, коли прйишли російські війська

Та найбільше постраждали українці, коли в місто вдерлися російські завойовники, чеченці з «диких дивізій», яким, за словами генерала Черемисова, дозволили декілька діб «погулять». Убивства мирних жителів, гвалтування жінок без огляду на вік, грабунки та розбій, спалення будинків — ось що побачили калушани. Іван Куровець та священик о. Володимир Петрушевич звернулися з скаргою до вищезгаданого генерала, який пообіцяв «прекратити безчинства». Та вже наступної ночі перелякані жителі міста попередили лікаря Куровця про те, що по місту вештаються п’яні солдати, які розшукують його, щоб помститися за скаргу. Як відомо, отець Володимир Петрушевич загинув прямо в стінах рідного храму.

Іван Куровець з дружиною виїхав до Львова. Там його застали події Листопадового чину, і наш земляк очолив міністерство охорони здоров’я молодої української держави ЗУНР, з головою поринувши в роботу.

Особисте життя лікаря теж повне трагізму: ще до війни він втратив обох своїх синів, Андрія та Петра, які поховані на одному цвинтарі в Італії. Горя не пережила дружина, тому він свій вік доживав самотнім, всю силу та здоров’я віддавши громадській роботі.

Санітарний стан краю був тоді критичним. З осені 1918 року через Галичину, згадував Іван Куровець, котилася пішки нескінченна маса «поворотців»: колишніх вояків, полонених, утікачів. Вони принесли зі собою пошесті «іспанки» (грипу), висипного та черевного тифу. Для припинення епідемії треба було встановити на кордонах та комунікаційних шляхах карантинні станції, залучити до виявлення та лікування хворих багато лікарів і допоміжного персоналу, відкрити додаткові ізолятори й «відвошивні», зразково налагодити санітарну службу. Зверталися за допомогою до багатших країн Європи, яку не отримали. Довелось боротися з цією бідою самотужки. І тільки завдяки зусиллям Івана Куровця вдалося стабілізувати ситуацію. У той загрозливий час доктор Куровець налагодив службу повітових лікарів, шпитальну справу.

У Львові, де Іван Куровець проживав останні роки життя, він увесь свій запал віддав на створення Народної Лічниці, землю під будівництво якої офірував Митрополит Андрей Шептицький. Працював для підготовки молодшого покоління свідомих українців та фахівців своєї справи, викладаючи медицину у Таємному Українському університеті.

Його не стало 13 травня 1931 року. Незліченні маси народу, що заполонили найближчі до його дому у Львові вулиці «вже півгодини перед початком похорону», — це пошанування його праці для добра народу.

Ось уривок з некрологу, що вміщений був у «Лікарському віснику» 1931 року:

«В кожному місци, що було тереном його діяльности, лишив покійний величаві пам’ятники своєї праці, матеріяльні як Народний дім у Калуші, український шпиталь у Львові, а ще більше нематеріяльні, що виявляється в живучости численних організацій, яких д-р Куровець був організатором і основателем та які засилював своєю богатою в плоди працею. Де тільки він працював, там на цілих полосах нашого краю зникала темнота, а її місце занимала національна свідомість, що в свою чергу будувала на тривкій підставі численні культурні установи... Д-р Куровець не був мрійником-ідеалістом, але чоловіком з ясним поглядом і розумінням пекучих проблем нашого народу. Він належав до тих не числених одиниць, що не тільки люблять, а й вміють працювати й організувати роботу та втягати до неї других. Тому не дивно, що труд його лишив такі численні і тривкі наслідки в усіх ділянках його культурної роботи».

Наталія МЕЛЬНИК, науковий співробітник музею-оселі родини Івана Франка