Кілька років тому вийшли друком цікаві спогади Володимира Макара «Мій Станиславів». Він описує своє дитинство та навчання в українській гімназії, яке припало на двадцяті роки минулого століття. Тоді «державна гімназія з руською мовою навчання» була острівцем українського патріотизму у польському Станиславові. Учні добре пам’ятали часи ЗУНР і вважали поляків окупантами. 11 листопада 1927 року, коли гімназисти поверталися зі служби у катедрі, їм наказали йти на парад. У примусовому порядку. Весь польський Станиславів відмічав тоді День незалежності. На сучасному Вічевому майдані встановили трибуну з високими гостями, повз яку чеканним кроком проходили колони військових, пожежних, залізничників, польських школярів. Останніми мали йти українці. Але шоу не вийшло. Як пише Макар, ««всі четвірки нагло поламалися. Всі колони злилися в безладну купу, про будь-який відбиваний ногами парадний марш не могло бути й мови… На лиця салютуючих вельмож виповзла неприємна машкара: здивування, заскочення, обурення, злість, образа, відраза. Вони побачили перед собою не маршируючі колони, а стадо збитих до купи волоцюг. З головами, похиленими донизу, не скидаючи шапок, не реагуючи на команди, протупотіли повз трибуну всі наші класи зі своїми похнюпленими професорами. Одним словом, урочисто задумана парада закінчилася великим скандалом». Цей інцидент викликав велике обурення поляків. Лунали призиви закрити українську гімназію. Але обійшлося. Іван Бондарев |
