На зламі ХІХ і ХХ століття в Станиславові особливо відомим був журналіст Клеменс Вайтц, чиї дописи відрізнялися гострою актуальністю та іскрометним гумором. Він вів рубрику «Мої плітки» у газеті «Кур’єр станиславівський», присвячену міським трафункам, подіям і пліткам.
У вересні 1900 року журналіст розповів кумедну історію, з якої ми дізнаємося, як станиславівські пані реагували, коли їхні чоловіки приходили додому після веселої забави:
«Вчора я відвідав у терміновій справі свого знайомого, міського урядника, і застав його в ліжку. Вибачився, що турбую, а він мені розповів, що мав дуже насичений вечір. Після робочого дня він заскочив до ресторації Кьоніґсфельда, аби випити гальбу пива. Аж тут зустрів компанію друзів, які щось святкували і запросили його приєднатися до них. Потім усією юрбою вони пішли до театральної ресторації, після якої не знати як опинилися в шинку панів Геркоперців, потім у Вагнера. Ну а далі хтось запропонував піти до колійової ресторації, де вони всі провели близько години. Після неї товариство вирушило до кав’ярні «Під золотим колінцем», аби хильнути ще по одній, так би мовити, «на добраніч».
І так вони «хиляли» до години шостої ранку, а вдома він опинився близько восьмої. В голові крутилася лише одна думка – що скаже дружина. А далі він уже нічого не пам’ятав… Згодом він прокинувся у піжамі у власному ліжкові, чоло приємно холодив вологий рушник, а поруч на тумбочці стояв графин з водою. – «І вона завжди так, – зітхає знайомий. – Коли приходжу залитий по самі брови, не писне ні слова. Допоможе зняти одяг, вкладе до ліжка, поставить на голову компрес. Наступного дня я падаю їй до ніг, вибачаюся і вислуховую таке «казання», що він нього би й пес сказився. А далі все за сценарієм – нюхальні солі, істерики і сльози».
В цю хвилину до спальні зайшла господиня дому з пекельною усмішкою на вустах. Я чемно попрощався і пішов, не бажаючи бути свідком сімейної сцени».
Підготувала Олена БУЧИК |
