Дерев’яна сакральна архітектура займає визначне місце в історії світової культури. Україна, маючи свої унікальні дерев’яні церкви, увійшла до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Однак це лише перший крок на шляху збереження цього надбання. На жаль, пам’ятки гинуть на наших очах. Невблаганний час, стихійні лиха, атмосферні впливи шкодять нетривкому будівельному дереву. Це зрозуміло і природно. Але незрозуміло й боляче бачити, як народ, діставши цю безцінну спадщину, байдуже спостерігає за поступовим руйнуванням багатовікового спадку, який дістався нам від предків. Сучасні суспільні процеси змінили людську свідомість, потреби і критерії прекрасного не на користь, а на шкоду дерев’яним церквам, які руйнують свідомо й несвідомо. Після внесення восьми українських дерев’яних церков до Списку світової спадщини ЮНЕСКО минуло більше місяця. В рамках прес-туру по церквах, яким присвоєно цей високий статус, ми не побачили якоїсь ейфорії стосовно цієї події ні у чиновників, відповідальних за цей напрям, ні у жителів населених пунктів. Чиновники сприймають це рішення як черговий етап роботи зі збереження пам’яток. За словами директора Державного історико-архітектурного заповідника у Жовкві Володимира Герича, на реставрацію дерев’яних церков зі Списку ЮНЕСКО необхідно близько 50 млн. гривень. За словами науковця, ці кошти повинна надати держава, адже ЮНЕСКО на реставрацію наших церков коштів не виділятиме. Значні проблеми виникають і в питанні координації робіт зі збереження пам’яток. Сьогодні церкви перебувають в управлінні релігійних громад і дуже часто священики не розуміють, що церкви не є їх власністю, а належать до культурної спадщини усього народу. На думку експертів з питань захисту культурної спадщини, доцільно створити спеціальний орган, який координував би роботу зі збереження дерев’яних церков. Ще однією проблемою, яка гальмує розвиток туризму, є катастрофічний стан автодоріг. З цієї причини учасники прес-туру так і не дістались до закарпатської церкви в селі Ужку. Отож «Галичина», яка минулого тижня написала про дві прикарпатські церкви, цього разу пропонує вашій увазі розповідь про перлини дерев’яної архітектури Львівщини та Закарпаття.
Родом із Прикарпаття Церква Святого Юра в Дрогобичі — номер один на Львівщині і входить до трійки найвидатніших дерев’яних шедеврів України. Храм належить до споруд галицького типу. Останні дослідження підтвердили перекази про те, що церкву Святого Юра дрогобичани купили за сіль у селі Надієві Долинського району і в 1657 року перенесли звідти на теперішнє місце. Як стверджує художник-реставратор музею «Дрогобиччина» Лев Скоп, говорити про перенесення недоцільно, адже в той час не було гелікоптерів, щоб перенести храм. Йдеться про те, що церкву в Надієві розібрали на бруси, які використали при будівництві церкви у Дрогобичі. Архітектором церкви називають місцевого теслю Григорія, який збудував храм у 1680 році. Фактично стосовно церкви Святого Юра можна говорити про дві церкви. Після розбудови у ХVII ст. в одному приміщенні з’явилися два незалежні храми. Один головний — Св. Юра, а другий, невеличкий, на другому поверсі. Він присвячений Введенню у храм Богородиці. Лев Скоп пояснює, що за однією з версій правити більш як дві Служби на одному престолі було заборонено. Через це у прибудованій за хорами церковці був ще один престол, де й правили за потреби третю Службу. В храмі зберігся унікальний інтер’єр з розписами XVII—XVIII ст., іконостасом XVII ст. та іконами XVI—XX ст. Стилістично поєднується з церквою дзвіниця, побудована 1670 р., яка за своїм архітектурно-мистецьким вирішенням не має собі рівних в українському дерев’яному зодчестві. Попри декілька реконструкцій протягом п’яти століть церква зберегла свою виняткову художню цінність. Під час великих реставраційних робіт 70-х рр. минулого століття їй повернули вигляд 1883 року. Сьогодні церква Святого Юра використовується як чинний храм, а також як філія Дрогобицького краєзнавчого музею.
Надбання Ренесансу Церква Пресвятої Трійці у Жовкві, збудована 1720 року, є яскравим прикладом сакрального будівництва галицького типу. До 1720 р. на цьому місці стояла інша дерев’яна церква, яка згоріла в пожежі. А цій церкві пощастило уціліти. Її збудовано коштом парафіян та пожертвою власника Жовкви, польського королевича Костянтина Соб’єського. Він був сином короля Яна III Соб’єського, який прославився перемогою над турецькими військами під Віднем. Невідомий майстер, який спорудив церкву, застосував традиційні для народного будівництва прийоми у поєднанні з ідеями Ренесансу. Це й не дивно, адже зводили храм в «ідеальному місті Жовкві», що споруджувалось за всіма канонами доби Відродження. За радянських часів церкву закрили. У 70-х роках вона зазнала реставрації, під час якої розібрали пізні прибудови та здійснили консервацію іконостасу. Після цього в церкві діяв музей, а з 1996 року храм передали в користування громаді УГКЦ. Особлива цінність церкви — в іконостасі, який хоч і був зведений через вісім років після будівництва храму, але вже належав до наступної мистецької епохи — бароко.
Гордість гончарів Наступна зупинка у нашій подорожі — прикордонне село Потелич неподалік Рави-Руської. У XV ст. цей населений пункт отримав мардебурзьке право і стрімко розвивався. Ключем до успіху було гончарство, яке забезпечувало містові процвітання. 1502 року місцеві гончарі започаткували церкву Зішестя Святого Духа, яку звели на пагорбі під горою. Церковне подвір’я тривалий час використовували як фортецю і під час ворожих набігів люди шукали в ній порятунку — тут зберігались сім козацьких гармат-гаківниць, які вилучили австрійці лише в ХIХ ст. В 1736 році церкву капітально відремонтував майстер Казимир Домінікович. На початку ХVII ст. гончарі прикрасили іконостас церкви ренесансним порталом, і тепер церква є унікальною не лише своєю старовиною, а й знаменитими розписами. У радянські часи церкву закрили майже на 50 років. У 70-х роках її реставрували, зокрема замінили бляшане покриття на ронтове. Однак стан церкви є чи не найгіршим серед усіх храмів, які внесено до списку ЮНЕСКО. В окремих частинах храму дерево пошкоджено грибком, а деякі дерев’яні елементи скріплено скотчем. Сподіваємось, що львівська влада зверне увагу на проблеми пам’ятки.
Диво серед гір Село Матків Турківського району на Львівщині розташоване в гірському пасмі Бескидів, у долині річки Стрия. Церква Собору Пресвятої Богородиці на невисокому пагорбі в центральній частині села. Завдяки вигідному розташуванню пам’ятка сприймається з далеких точок, займаючи в панорамі гірського села панівне місце. Церкву збудували у 1838 році майстри іван Мельникович та Василь іванович. Наприкінці XIX ст. її визнали однією з найкращих споруд бойківського типу. У 1939 році церкву ремонтували, а з 1949 по 1989 рр. закрили. Після відкриття для богослужінь її переосвячено на церкву Св. Дмитра. Сьогодні церква перебуває в користуванні громади УГКЦ. Як розповів дослідник сакральної спадщини Василь Слободян, напередодні приїзду експертів ЮНЕСКО до Маткова парафіяни помалювали стіни, що ледь не коштувало церкві місця у Списку ЮНЕСКО. Це зайвий раз доводить, що опікуватись такими об’єктами повинні спеціалізовані організації.
Струківська церква Закарпатське селище Ясіня заснували вихідці з галицької Гуцульщини. Церква Вознесіння Господнього розміщена на схилі гори Костерівки (652 метри над рівнем моря) в Ясінській котловині неподалік Говерли. Місце, де розташована церква Вознесіння Господнього, люди вважають святим і переповідають, як кілька сотень років тому повертався додому, на галицький бік Карпат, гуцул іван Струк (звідси і назва «струківська») з села Зеленого з отарою овець. Гарна погода і чарівна долина затримали пастуха, а коли вдарили морози, він кинувся до перевалу, але було вже пізно. Раптова зима засипала снігом дорогу. іван Струк зрозумів, що овець провести через перевал не вдасться, і вернувся в долину. Збив сяку-таку кошару і залишив овець напризволяще в ясеновій хащі, а сам вирушив додому. Навесні іван Струк із сином повернувся на місце, де залишив отару. Яким же було його здивування, коли він побачив усіх овець живими та ще й з приплодом. Тільки чудом можна було пояснити порятунок отари. Струк збудував на цім місці каплицю, а пізніше на її місці звели церкву. Церква Вознесіння є однією з найдосконаліших дерев’яних церков на всій Гуцульщині. Офіційно вважається, що храм збудовано у 1824 році. Всередині збережено іконостас, що походить з часу спорудження церкви. На жаль, ікони грубо перемальовано. У 1994 році до західного зрубу добудували з дерева додаткове приміщення. Поряд із церквою розташована дзвіниця, зведена 1813 року. Гармонійно поєднані з мальовничим довкіллям церква та дзвіниця є унікальним ансамблем пам’яток народної архітектури гуцульської школи. «Струківську» церкву використовують як чинний храм громади УПЦ (МП) та УГКЦ.
Ужоцька перлина Церква Собору святого архангела Михаїла в селі Ужку Великоберезнянського району є своєрідною візитівкою Закарпаття. Річ у тому, що церква розміщена поблизу Ужоцького перевалу на межі Львівської та Закарпатської областей. За переказами, у давнину Ужок був великим поселенням, але його людей винищила пошесть чуми. Нові поселенці прийшли з сусідніх галицьких сіл Гнилої, Яворова, Сянки. Церкву збудували майстри Павло Тонів та іван Циганин 11 червня 1745 року. Розповідають, що первісно церкву спорудили високо на схилі гори, але старшим людям було важко туди підійматися і церкву перенесли вниз по схилу, майже до дороги. В інтер’єрі церкви зберігся іконостас, головний вівтар початку XVIII ст., а також ікони та стародруки. На жаль, інтер’єр відчутно пошкоджений: встановили нові вхідні двері, стіни оббили картоном, а також перемалювали всі ікони. Біля церкви стоїть верховинська дерев’яна дзвіниця, збудована 1927 року. Церкви уздовж верхньої течії Ужа належать до бойківського стилю і мали багато аналогів у сусідніх областях. Ще на початку ХХ ст. такі церкви стояли чи не в кожному селі цього району. Нині збережено лише п’ять, причому три з них перекрито бляхою. Юрій Кривень |
