В історії Прикарпаття є чимало людей, на прикладі яких можна виховувати покоління.
Іванна Блажкевич – одна з них, пише Репортер .
Вчителька, донька і дружина вчителів
Майбутня вчителька й дитяча письменниця народилася 9 жовтня 1886 року в селі Денисів (нині Козівський район Тернопільщини) у сім’ї вчителя. В чотири роки втратила матір. Після початкової закінчила лише три класи Тернопільської виділової школи, а далі навчалася самотужки, адже батько оплачував освіту ще двох синів.
З юних літ Іванна займалася активною громадською діяльністю, наприклад, організувала у селі курси для неписьменних і філію антиалкогольного товариства «Відродження».
4 лютого 1911 року вийшла заміж за сільського вчителя Івана Блажкевича.
Коли розпочалася Перша світова, сім’я жила у селі Залукві (Галицький район Івано-Франківщини), де Іван працював директором школи. Його мобілізували вже в перші дні війни, тож Іванна залишилася сама з двома малолітніми дітьми: синові Богдану було два роки, а доньці Любі – лише 10 днів. Але навіть у таких обставинах вона перебрала на себе керівництво школою і допомагала селянам пережити воєнне лихоліття.
Жінка на лінії вогню
У школі неодноразово квартирували військові – то австрійці, то росіяни. Аби прогодувати дітей, Іванні довелося прати білизну для дружини російського інженера, готувати їжу для офіцерів і навіть пекти паски для солдат російської армії – 300 штук!
«Положення жінки з дітьми на бойовій лінії набагато гірше від жовніра в окопах» – писала у своєму щоденнику Блажкевич.
Незважаючи на злидні й раптову смерть доньки, вона взялася рятувати від голоду дітей-сиріт, вдів та хворих. У щоденнику за 18 листопада 1916 занотувала: «Нині евакуювали Галич до решти. І знов поперед наші очі пересунулася страшна картина виселенців. Особливо ті діти, ті діти! Як дуже жалко цього цвіту».
У 1917 році Блажкевич створила організацію «Сирітський захист», а через рік – комітет допомоги колишнім військовополоненим. За активну роботу з порятунку населення у липні 1918 року вона отримала від міністерства суспільної опіки срібний «Хрест заслуги».
1 листопада 1918 у Львові Іванна Блажкевич однією з перших присягнула на вірність новоствореній Західноукраїнській Народній Республіці (ЗУНР). Повернувшись до Залукви, вночі обійшла всі садиби, щоб мобілізувати добровольців. Ця жінка особисто керувала роззброєнням польської жандармерії у Галичі. А вже 10 листопада під час віче у селі Кремидів вона заспокоювала розлючений натовп селян, які хотіли вчинити самосуд над жандармами. І, до речі, вона ж була єдиною жінкою у складі повітової Української національної ради, яку заснував посол Лев Бачинський для соціально-політичного захисту населення повіту.
Крім того, Іванна неодноразово допомагала пораненим у Станиславівському шпиталі. 17 листопада 1918 року писала:
«В часі останнього побуту в Станиславові була я в шпиталі при вул. 3 мая (Грушевського – Авт.). Страшно сказати! Стоси трупів вертаючих із Угорщини полонених, які падуть, немов потруєні мухи, лежать у шопі. Страшно дається взнаки недостача молока».
Під час загострення польсько-української війни у травні 1919 року разом із комендантом залізничного вокзалу Галича Блажкевич організувала санітарний пункт для бійців УГА.
Через патріотичну позицію жінку постійно переслідували.
«Задеревіла-задубіла – ніщо вже мене не вражає. В одному лише не загубила рахунку: знаю, що за цих 12 днів переведено в моїй хаті 17 ревізій і 8 разів мене арештовано. Бувало й так, що одні вийшли з хати через кухню, а з боку класу входила друга ревізія. У хаті столи і лежанка перевернені догори ногами, постіль розкинена, шафи відкриті, книжки купками» – це запис у щоденнику за 9 червня 1919 року.
Наказом польського шкільного інспектора їй заборонили навчати дітей і мешкати у шкільному будинку. Щоб уникнути арешту, вона майже п’ять місяців переховувалася. Допомагали сусіди, місцевий лісник і навіть сестри-служебниці – Іванна перебралася в монахиню і жила в маленькій келії напівзруйнованого монастиря.
Лише завдяки старанням гімназійного професора Гната Павлюха Блажкевич таки вдалося легалізуватись і почати вчителювати у школі імені Шашкевича у Станиславові.
З тендітних рук не сходять мозолі
У жовтні 1921, після семи років поневірянь, повернувся з полону Іван Блажкевич.
«Відчинила двері. І на порозі став мій найдорожчий, так довго вигляданий гість, такий самий як сім літ тому… Напівжива припала я до грудей свого сердечного, найвірнішого друга, який щасливо повернувся з далекого Туркестану, щоб стати до праці на рідній, знову поневоленій землі…», – писала Іванна.
У 1923 родина переїхала до Денисова. На Тернопільщині Блажкевич організовувала дитячі садки, кулінарні та господарські курси, антиалкогольні заходи, концерти й вистави. Вона – авторка численних видань для дітей і книг на педагогічні та морально-етичні теми. Часто дописувала у пресу про здоров’я дітей, деморалізацію молоді, важке становище села. Завдяки її кличу «Жінки у кооперацію!» тільки за один рік до українських установ вступили понад 3000 жінок.
«Грандіозна, без усякого перебільшення, її громадська робота. З її тендітних ручок не сходять мозолі. Поляки бояться її, як чорт ладану» – згадував священник Тимотей Бордуляк.
У 1928 році Блажкевич балотувалася у посли до сейму від Української соціалістично-радикальної партії. Тоді ж зіткнулася з брудними методами передвиборчих перегонів. Та найстрашніше було попереду. 14 й 17 вересня 1928 року раптово померли дві її маленькі доньки – чотирирічна Люба й шестирічна Софія. Напередодні їх пригостив шоколадом гарно вдягнений пан…
Невдовзі отримала лист польською мовою: «Смерть твоїх хаменят – то початок нашої помсти. Напевне, відтепер будеш вже займатися собою і залишиш пропаганду вашої України, яка навіки здохла». Підпис був: «Ті, що помстились».
Та на цьому її страждання не закінчилися. 15 листопада 1938 року вчительку разом із 12 мешканцями села Купчинці (нині Козівського району Тернопільщини) жорстоко побили жандарми. Завдавши 120 ударів палицями, вони покинули її помирати. На щастя, селяни доправили жінку до львівської лікарні, де та перебувала протягом трьох місяців.
Незважаючи на підірване здоров’я, Блажкевич продовжувала наполегливо працювати – і в роки Другої світової, і за совітів. За даними краєзнавця Володимира Хоми, у 1973 році в її будинку проживала Галина Дидик – колишня зв’язкова командира УПА Романа Шухевича.
Померла Іванна Блажкевич в 1977, у віці 90 років. У 1986 в її садибі в Денисові створили музей письменниці. Вшановують її пам’ять і на Прикарпатті. 22 листопада 2013 року Залуквянська школа отримала ім’я Іванни Блажкевич.
Оксана Дрогобицька, історик, ПНУ | 
