Ви не прочитаєте про нього у жодному путівнику, у спогадах старожилів він не згадується, збирачі поштівок ніколи не зустрічали картки з його зображенням. Втім, цей храм простояв у Станиславові багато десятиліть. І не будь-де, а майже в центрі міста, пише “Репортер”.

Йдеться про костел Святого Юзефа, від якого не те, що сліду, навіть згадки не лишилося. Ну, майже…

Будуйся на здоров’я!

Останній татарський набіг на Галичину відбувся у 1698 році. Звісно, війни не припинилися. Але люди перестали бути живим товаром, їх не гнали до Криму на продаж. Життя стало безпечнішим і це одразу позначилося на розвитку Станиславова.

На початку XVIII століття починається бурхливий ріст міських околиць. Земля у середмісті, оточена фортечними мурами, коштувала дорого, будинки тулились один до одного, про присадибне господарство годі було й мріяти. А ось у передмісті був простір – будуйся на здоров’я! З усіх станиславівських передмість найшвидше розвивалося Тисменицьке, площа якого незабаром перевершила фортечну. Відповідно, населення дільниці теж зростало. І всім цим людям треба було десь молитись.

Головною вулицею передмістя була Тисменицька дорога, початок якої відповідає теперішній стометрівці. На старих станиславівських мапах тут позначені два храми. Південніше, де зараз музучилище на Коновальця, стояла українська церква Успіння Пресвятої Діви Марії, яку в народі називали церквою Святої Варвари. А трохи ближче до центру на Тисменицьку дорогу парадним фасадом виходив дерев’яний костел Святого Юзефа. Хто і коли збудував його?

Святого обрали не випадково

Перший історик міста Грибович з цього приводу небагатослівний: «Також на Тисменицькому передмісті був раніше дерев’яний костел Св. Йосипа, але після пожежі на тому місці лежить великий город, що належить місцевому поштмейстеру».

Його колега Алоїз Шарловський проливає більше світла. За його словами, храм спорудили у першій половині XVIII століття коштом Юзефа Потоцького. Костел стояв при давньому кладовищі та опікувався міським шпиталем. На утримання пробоща (священика) і шпиталю щорічно виділялося 1179 злотих 15 грошей. Наприкінці того ж століття костел згорів і більше не відбудовувався.

На цьому відомості про храм могли остаточно вичерпатися, якби у 1934 році на шпальтах «Кур’єра Станиславівського» краєзнавець Юзеф Зелінський не надрукував об’ємну розвідку «Костел Святого Юзефа на Тисменицькому передмісті». Він працював із костельними архівами та зміг відтворити історію храму.

Фундатором храму був власник міста Юзеф Потоцький – на той час воєвода Київський. Роботи почалися близько 1730 року, а вже 5 лютого 1732-го новозбудований храм приєднали до станиславівської колегіати як філіальний костел. Офіційно його назвали на честь святого Йосифа, тобто чоловіка Діви Марії, але водночас це був «прогин» під тезку-спонсора.

Першим ксьондзом став Юрій Вонклофен, який також входив до складу каноніків капітули станиславівського колегіального костелу.

Спроба реконструкції

Живописці чомусь оминали старий Станиславів десятою дорогою, через це зображень міста фортечного періоду практично немає. Тому існування гравюри чи малюнка костелу Святого Юзефа малоймовірне.

Втім, було б цікаво подивитись, як той костел виглядав. Архітектор-реставратор Зеновій Соколовськийздійснив спробу графічної реконструкції храму, спираючись на римо-католицькі сакральні споруди Галичини. Аналогом послужив дерев’яний костел у селі Рибному Косівського району. На жаль, цього храму теж нема – його спалили у 1944-му.

При реконструкції допоміг інвентарний опис костелу 1799 року, що наводить Юзеф Зелінський. Отже, храм був дерев’яний, мав 10 вікон і два входи – головний та бічний. Всередині містились три вівтарі: центральний святого Йосифа та два бічні, присвячені Богородиці та Ісусу Христу. Позаду костелу коштом Потоцького звели плебанію, тобто будинок священика, і господарські споруди. По обидві боки храму розкинувся цвинтар, на якому ховали мешканців Тисменицького передмістя латинського обряду. Він проіснував до 1784 року, коли австрійці закрили всі міські некрополі, заклавши на околиці Станиславова величезний християнський цвинтар, що за теперішнім готелем «Надія».

На мапі 1792 року добре видно, що старий цвинтар хоч закритий, але не знесений. Позаду стоїть просторий будинок священика, навколо якого розбитий сад. Уся забудова замальована зеленим кольором, тобто виконана з дерева.

Фінанси та обов’язки

За тодішньою традицією, кожен новий храм отримував від засновника так званий «фундуш». Це могли бути гроші, села, млини чи лісопилки, доходи з яких йшли на утримання приходу. Костел Святого Юзефа свій фундуш отримав лише через п’ять років – грамотою Потоцького від 6 травня 1737 року. Магнат обмежився досить скромним внеском у 6000 злотих. Щоправда, до богоугодної справи долучились інші благодійники. Наприклад, син творця станиславівської фортеці, каштелян варшавський і хорунжий коломийський Павло Беное та придворний лікар Потоцького Петро Петаччі записали на користь костелу по 3000. Разом з іншими внесками вийшла більш-менш пристойна сума – 20 000 польсь­кихфлоринів. Її поклали у банк, а річні відсот­ки (ті самі 1179 злотих 15 грошей) йшли на утримання ксьондза та шпиталю. Крім того, священик хрестив, вінчав, відспівував та забезпечував інші духовні потреби мешканців передмістя. Зрозуміло, що не безкоштовно. Від цих доходів чверть він залишав собі, решту віддавав до каси колегіального костелу.

Втім, Потоцькі наклали на ксьондза певні обов’язки. Насамперед він опікувався шпиталем для убогих, що знаходився поблизу Галицької брами. Там доживали вік самотні вояки станиславівського гарнізону, каліки, безпритульні старці. Також священик щотижня мав відслужити три меси за Юзефа Потоцького, його обох дружин і покійних спонсорів Павла Беное та Петра Петаччі.

Крім того, кожного вечора п’ятниці ксьондз разом зі своїми «вихованцями» мусив пройти урочистою процесією від шпиталю до колегіати і там, перед вівтарем Христа відспівати релігійні гімни на честь мертвих фундаторів і помолитись за відпущення гріхів живим.

Обтяжлива спадковість

Як бачимо, обов’язки були не надто обтяжливі і священикам жилося непогано. Аж доки Галичину не зайняли австрійці, які почали масово закривати монастирі та храми. Станиславівську колегіату понизили до рангу звичайного парафіяльного костелу, пробощство костелу Святого Юзефа ліквідували, а його релігійний фонд, через борги останнього власника міста Прота Потоцького, націоналізували. В інвентаризації 1799 року записано, що храм перебуває у жалюгідному стані, дах протікає, а загальна вартість споруди заледве тягне на 200 австрійських флоринів. Стояти йому залишалось не довго.

Якщо на мапі 1800 року костел позначено, то на плані 1805-го споруди вже немає. Юзеф Зелінський вважає, що його розібрали, хоча історики ХІХ століття в один голос зазначають, що костел згорів. За народними переказами, в нього влучила блискавка. Тим не менш, мешканці Станиславова не забули про храм і сусідню невеличку вуличку назвали іменем Святого Юзефа. Тепер це початок Шашкевича, до перетину із стометрівкою.

У 1821 році залишки плебанії і господарських споруд придбав поштмейстер Ян Кнорек. Будуватись на цвинтарі – погана прикмета, але поштмейстер мав то в носі і звів собі особняк. Під час Мармулядової пожежі 1868-го він згорів, при чому саме на цьому будинку вогонь зупинився. Нащадки Кнорека продали попелище бургомістру Ігнацію Камінському, який збудував шикарний готель. Але прокляте місце далося взнаки, згодом міський голова вплутався у корупційний скандал і для оплати адвокатів виставив будинок на продаж. Далі власники змінювались ще кілька разів, у кам’яниці існували різні заклади, але негативна енергетика нікуди не зникала.

У 1993-му, коли в будинку діяв ляльковий театр, обвалився балкон –загинула молода жінка. Комісія визнала кам’яницю аварійною і її швидко розібрали. Дов­ший час на тому місці був пустир, доки у 2002 не спорудили будівлю Укрексімбанку. Але чомусь зовнішня штукатурка ніяк не хотіла триматися, йшла пухирями і тріскала, тож господарям довелось тричі перефарбовувати фасад.

Іван Бондарев