Кінець соляної Долини - 2 Серпня 2013 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Мешканці прикарпатського міста Долини завжди жили з того, що було в них просто під ногами: соляних джерел і нафтових родовищ. Солі вистачало надовго. Місцеві роп'яники виварювали її з тутешньої ропи понад тисячу років, аж поки не програли в конкурентній боротьбі добувачам дешевшої кам'яної солі. Тепер про ті давні часи нагадують тільки п'ять топок солі на гербі міста та руїни австрійської солеварні в старій частині міста.

...Легенда говорить, що Долина виникла, як і належить за назвою – у гірській долині, в якій вівці князя Андрійовича із Ілемні виявили соляні джерела. "Береги цих джерел були білі, наче вкриті памороззю, - цитує давній переказ інженер Фелікс П’єстрак у своїй книзі "Шкіц монографічний салін долинських", виданій у Львові в 1907 році. – Здивований князь спробував цього снігу і, розпізнавши у ньому сіль, вирішив стати тут табором. Пастухи спочатку збирали сіль на берегах, але згодом переконалися, що з води, яку черпали з сивого потоку (річки Сівки – Б.С.), якщо її перекип’ятити, осідає на стінках котлів сіль. Вони зливали сировицю в посудини, виготовлені з березової кори і випарювали на сонці. Отримавши таким способом чимало солі, повернулися до Ілемні, де їх дуже радісно прийняли, дякуючи за відкриття соленосного місця».

Діялося все це, якщо вірити легенді, наприкінці X століття, орієнтовно в 979 році. За даними Фелікса П’єстрака, переказ про виникнення міста записав у монастирському літописі під 1112 роком чернець Теокліст, який був послушником неіснуючого вже монастиря отців василіян, який стояв колись на горі Знесіння. Знайти бодай копію цього документа досі не вдалося ні місцевим історикам, ні краєзнавцям. Міська влада свого часу готувала експедицію до Кракова, сподіваючись натрапити там на архіви долинських солеварень, в яких, начебто, зберігалися фрагменти монастирських книг у перекладі німецькою мовою. Але поки що новин з краківського архіву не чутно.

Тим часом сім'я художників Василишиних, яка живе на горі Знесіння (тепер – територія приміського села Оболоння), на свій страх і ризик розпочала відбудову давньоруського монастиря, який, за їхніми розрахунками, стояв саме на їхньому обійсті. Щоб відновити обриси давньої споруди, на гору Знесіння приїжджав навіть один відомий екстрасенс. З його слів художники зробили ескіз монастиря. Поки що тут встановили тільки статую Богородиці біля гаданого місця розташування святої обителі.

…Від княжих часів і до недавнього часу видобуток солі в Долині та на околицях був тісно пов'язаний із міським життям. Перша згадка про солеваріння в Долині міститься в грамоті короля Сигізмунда I, якою він у 1525 році поновив Маґдебурзьке право у місті, встановивши дати проведення ярмарків і дозволивши міщанам «виробляти сіль в тих кількостях і якості, як в Коломиї, і продавати її жителям тих земель, які віддавна її споживали, без шкоди для коломийської ропи».

У той час соляні родовищі Долини становили королівську власність, але королі, ясна річ, дозволяли виварювати сіль приватним особам. Після того, як король Стефан Баторій в день коронації 30 травня 1576 року надав право власності на руду та сіль усім власникам ґрунтів, на яких є такі родовища, в Долині та на її околицях з‘явилося чимало криниць, з яких черпали соляну ропу. З королівської копальні, як свідчить дослідник долинського солеваріння Фелікс П’єстрак, міщани могли користуватися розсолом за плату у розмірі один гріш за відро. Окрім того, мешканці Долини зобов’язані були постачати ліс для ремонту копальні.

З приходом на Галичину австрійської влади робота місцевих солеварень стала більш упорядкованою. Зокрема, цісарський уряд розділив соляні родовища на три округи з резиденціями в Самборі, Делятині та Коломиї. Долинське родовище належало до Самбірського куща, в самій же Долині було створено дирекцію, яка управляла виварюванням солі в Долині, Новичці, Слободі-Рахинській, Рожнятові, Струтині, Великій Тур’ї, Болехові, Тисові та Лисовичах. За деякий час більшість цих солеварень припинили своє існування, діючими залишилися тільки «саліни» в Долині та Болехові. З відомостей, які публікує Фелікс П’єстрак відомо, що в той час були укладені контракти на постачання з Долинської солеварні 6 000 бочок солі якимсь російським капітаном Яном Каупом, покупцями долинської солі були також єврей із Бучача Йосип Соломон і львівський купець Степанович.

На початку ХІХ ст. Долинська солеварня була досить великим підприємством, на якому було зайнято 82 працівники, серед яких 47 виварювальників, 3 сушарники, двоє «водних», три ковалі, 8 боднарів, 4 гайдуки і 2 сторожі. Для забезпечення саліни прісною водою сюди проклали водогін від міського озера. Його пропускна спроможність була невелика, бо водогін був дерев’яним – у стовбурах смерек просто були просвердлені отвори. Через це між мешканцями міста, які також хотіли користуватися водогоном, і власниками саліни виникали суперечки, особливо тоді, коли справа доходила до ремонту дерев’яних труб. Мешканці міста часто скаржилися на долинського рурника – посадовця, який наглядав за водогоном. У 1812 році вони написали скаргу про те, що «води нам постійно бракує з минулого року, а міський рурник більше пива і горілки випив, ніж ми води отримали».

Десь у середині ХІХ століття в Долині та Болехові розпочалося пробне буріння свердловин з метою отримання свіжих джерел солянки. У Долинській саліні запрацювала парова помпа, яка подавала солянку із копалень до спеціальних збірників. Коли ж тут збудували новий виварювальний цех, 1869 року виварювання солі було доведене майже до 60 тисяч центнерів на рік.

А потім було важке випробування вогнем і водою. 18-19 серпня 1882 року в Карпатах сталася велика повінь, яка перетворила невеликі річки Сівку та Млинівку на повноводні грізні потоки. Вода забрала мости й огорожі саліни, весь запас дров для топок, наробила великих спустошень на території. Через 4 роки солеварам довелося захищати місце своєї праці від вогню – пожежа виникла в місті і з вітром поширювалася в напрямку солеварні. Тоді в Долині згоріло 320 будинків і понад 2 тисячі мешканців залишилося без даху над головою. Але, як записано у пам’ятній книзі солеварні, яку цитує Фелікс П’єстрак, саліну врятували завдяки старанням керівника підприємства А.Маховича та металурга Є.Маха. Та вже наступна пожежа, яка виникла 26 листопада 1898 року в будинку коваля Лемберґа на вулиці Струтинській, швидко перекинулася на будівлі саліни і знищила їх дощенту. Виварювальні цехи, склади солі, виробнича будівля копальні святої Варвари, столярня, кузня зі складом, запаси дров, оселі робітників – все пішло з димом.

Наступний після пожежі рік був дуже важким. Влітку 1899 року безробітні солевари зібрали гроші на дорогу до Відня і відправили делегацію до цісаря. Франц Йосиф підтримав прохачів і пообіцяв відбудувати саліну. Відбудова тривала 5 років. Розпочали її з капітального ремонту копальні святої Варвари. Під час ремонтних робіт її оглянули до самого дна – вглиб на 66 метрів. Тоді були знайдені речі солеварів, які черпали звідси ропу впродовж минулих століть – шкіряні мішки, файки, жидівські ярмулки і навіть роги баранів і сарн, які деякі дослідники вважають офірою богам за відкриття соляних джерел легендарними вівцями.

До 1904 року з цегли і бетону були зведені нові будівлі Долинської солеварні. На будівництві працювали переважно галицькі фірми – якийсь Є.Меленевський із Кракова, фабрика вагонів із Санока, «Корроза і Схлеймер» із Станиславова, фабрика машин з Бланська, а також «Піттель і Браусеветтер» із Відня. Вартість виконаних робіт, за даними Фелікса П’єстрака, становила мільйон крон. Керував спорудженням саліни будівничий Мярчевський.

Виробнича будівля копальні святої Варвари з котельнею, механічно-слюсарним цехом, складом і дровітнею була обладнана двома помпами потужністю 125 літрів на хвилину, які урухомлював паровий двигун. Нові склади мали окремі відділення для зберігання топкової солі й картону для упаковки. У виварювальних і складах були прокладені рейки, оснащені на роз’їздах і перехрестях обертовими майданчиками. Маніпуляційний будинок мав приміщення інспекційної кімнати та кухні для робітників, а окремими відділеннями був з’єднаний зі складами і виварювальними. У будиночку, обладнаному вежею з годинником, облаштували капличку. Канцелярію Долинської саліни з фасаду прикрашав герб Австро-Угорщини, будинок мав 8 відділень з підвальними приміщеннями і великими зручними кабінетами. Поруч розташувалися кузня, столярня і три збірники для солянки, які вміщали 8-денний запас ропи. Ці збірники, збудовані із монолітного залізобетону зі стінками завтовшки 100 міліметрів, збереглися дотепер – так само, як деякі інші будівлі солеварні, яка ще до середини 1990-х років вважалася чинним підприємством.

На жаль, нині на території давньої саліни – суцільна руїна. Попри статус пам’ятки, споруди солеварні занепадають і нищаться. Старенька дерев’яна вежа сумно схилила голову, ніби над покійником. Свого часу міська влада мала амбітні плани створити тут музей солі з реальною атракцією: солеваром в уніформі, виварювальним казаном і можливістю придбати сувенірну топку долинської солі. Але для втілення цих планів долинська мерія прагне отримати державну допомогу на реставрацію пам’ятки. Крім того, міська влада планує розташувати на цій території бальнеологічний курорт, віддавши на спеціальну експертизу місцеву ропу, яка, як сподіваються, має цілющі властивості. Але далі балачок справа не йде. За старою солеварнею доглядає тільки сторож із місцевого комунгоспу.

…Видобуток нафти в 1950-х роках дав Долині друге життя, змінивши місто топографічно і демографічно: сюди приїхали нові люди, а осередок міського життя перемістився з долини на пагорби Брочкова. Нові люди заселили нові квартали, побудовані зі соціалістичним розмахом: широкі, відкриті всім вітрам площі, такі ж розлогі вулиці і навіть один проспект. Для мешканців новобудов стара Долина почала асоціюватися уже не із солеварнею, а з лікарнею, міліцією та церквою – до всіх трьох установ намагалися без особливої потреби не потрапляти.