Диваки і «міські божевільні» існували в нашому місті у всі часи, а історії про них подекуди з’являлися на газетних шпальтах, розбавляючи трохи монотонну інформацію про економічні новини і роботу міської влади.

І справді, як можна не звернути увагу на розповідь про юнака, який трохи схибнувся у своєму прагненні досягти спортивного Олімпу?

У серпні 1936 року станиславівська газета «Слово» повідомила про такого собі Адама Ліщинського, який був свято переконаний, що в бігу на 5 тис. метрів він здатен показати такі результати, що не снилися й всесвітньовідомим олімпійським чемпіонам.

Проте йому ніяк не вдавалося переконати в цьому місцевих спортивних діячів, хоч він звертався до багатьох із них. Крім того, наполегливий юнак безперестанно строчив листи до Польського олімпійського комітету та інших спортивних організацій, але ніхто не вірив у його надзвичайні здібності, бо він не належав до жодного спортивного клубу і ніхто ніколи не чув, щоб він виграв хоч одне змагання.

Врешті-решт амбітний юнак втратив терпець. У понеділок, 10 серпня 1936 року, Ліщинський зібрав групу місцевих спортсменів і пообіцяв, що навчить їх, як треба бігати. Він почав свою дистанцію з вулиці Пєрацького (тепер вул. Шевченка) і біг у напрямку стадіону, щоб, минувши колишню тюрму «Діброва» і вулицю Ґолуховського (тепер вул. Чорновола), повернутися на місце старту.  Але вже на першому кілометрі Ліщинський відчув, що не може далі бігти, тож перервав дистанцію в міському парку.

Вкрай розлючений, горе-спортсмен ще й почав кидатися на перехожих із криками: «Віддайте мені золоту медаль, ви зламали мені життя!». На крики прибігли поліціянти, і, оскільки юнак виказував явні ознаки психічного розладу, доправили його до шпиталю.

Підготувала Олена БУЧИК