На зламі ХІХ і ХХ століть пані і панянки використовували віяло не лише для того, щоб подарувати собі трохи прохолоди.

Воно було надійним помічником у багатьох ситуаціях, що виникали у світському товаристві. Скажімо, сиділа дівчина на балу, чекаючи, коли хтось нарешті запросить її до танцю. В такі хвилини вона зазвичай перебирала декоративне пір’я на віялі, вдаючи, що приводить його в порядок. Це створювало враження, що вона не просто сидить бездіяльно, неначе статуя, а чимось зайнята.

Якщо панянка раптом зашарілася, під віялом також можна було приховати розчервоніле личко або сховатися за ним, коли потрібно було тихенько розповісти колежанці якусь плітку.

В давній місцевій пресі ми також знаходимо опис такого епізоду: «До бальної зали заходить нова гостя, вбрана у сукню, перенасичену різноманітними оздобами: ґудзики, стрічки, мережива, банти, оборки… Кричущий несмак ріже око, тисячі їдких зауважень так і рвуться з вуст. Нестерпно хочеться обмінятися дотепними коментарями хоча би з подругою, що сидить поруч. Але мусиш робити вигляд, що нічого не бачиш, і прикривати іронічну посмішку віялом. Бо ж ця пані у неоковирній сукні – дружина директора тієї установи, де твій чоловік уже десять років чекає на підвищення у посаді. Як же рятує віяло!».

А ось ще один епізод,  наведений у давньому пораднику хороших манер: «Коли пані надто голосно сміється над якимсь дотепом, усі погляди спрямовуються в її бік. Западає незручна тиша, така, що навіть чути, як із чийогось капелюха падає перо. Треба якось рятувати ситуацію. Пані розкриває віяло, починає швидко рухати ним, і легкий вітерець охолоджує атмосферу світської зустрічі. Всі повертаються до своїх справ – гри в карти, розмов чи розглядання нот».

Підготувала Олена БУЧИК