У газеті «Кур’єр станиславівський» була рубрика «З бруку», в якій описувалися різні сценки, випадки і діалоги з міських вулиць. На жаль, ми не знаємо, як звали її автора, бо він здебільшого підписувався псевдонімом «Такий пан» або «Той самий».

Так, у серпні 1912 року він описав, як станиславівське військо вирушало на маневри, тобто на військові навчання:

«В останню ніч перед від’їздом війська на навчання ресторани і кав’ярні виглядають зовсім по іншому. Близько дев’ятої вечора всюди повно офіцерів, о десятій вже менше, в одинадцятій дуже мало, а о дванадцятій навіть у кав’ярні «Під золотим колінцем», де грає дамська капела, не побачиш уже жодного однострою з жовтим, чорним чи зеленим комірцем. Наступного дня о п’ятій ранку на дворі казарм починається шикування при повному параді, зі штандартом. А на вулицях юрби дівчат, які всіляко намагаються зазирнути до казармених брам, аби ще раз побачити свого коханого. Пан полковник виголошує промову, потім труба дає сигнал до молитви. 

Після молитви оркестр грає доволі сумну пісню «Батьку, я кличу тебе». Ну просто як перед війною. Смуток стискає горло і у військових на плацу, і у дівчат на вулиці перед казармою. Ось уже хтось наспівує «Ах розлука, та розлука», але під суворим поглядом пана капрала спів перестрашено замовкає. Труба дає сигнал рушати, а оркестр грає прощальний марш. Неначе довгі блискучі змії, тягнуться вулицями міста військові загони і зникають з поля зору за міськими межами. Тим часом цивільні у глибокому сумі розходяться додому. Але розлука триває недовго, бо вже через два тижні радісні дівчата вітають своїх кавалерів солодкими штруцлями та іншими приємностями, без яких не обходиться жодна любовна історія».

Підготувала Олена БУЧИК