Станиславів був поліетнічним містом, в якому більш-менш мирно співіснували представники різних народів. Національна строкатість відчувалась навіть у назвах вулиць.

Німці пишалися плацом Франца Йосифа, вулицями Фердинанда і пастора Цьоклера. Вірмени – Вірменською та Антоневича, поляки – площею Міцкевича, вулицями Карпінського, Собеського та іншими. Єврейські коріння були у Жидівської, Берка, Майзельса та Барона Гірша. І лише українці не мали жодної «своєї» вулиці. На це були певні причини, пише “Репортер”.

Мода називати вулиці іменами видатних діячів виникла у 1880-х, а в наступному десятилітті стала загальною практикою. У лютому 1895 року радний, тобто депутат міської ради Стахевич, запропонував магістратові назвати вуличку між Липовою і Ґолуховського (теперішні Шевченка й Чорновола) на честь Тараса Шевченка. Проти цього виступив польський ксьондз Людвіг Айсельт, який згадав поему «Гайдамаки» та взагалі вважав поета ворогом католицизму.

На захист Кобзаря виступили українець лікар Юрій Конкольняк і радник крайового суду поляк (!) Владислав Луцький. Спалахнула жорстока перепалка, в яку втрутилися польські та єврейські радні. На жаль, українських симпатиків було небагато, тому більшістю голосів питання вирішили відкласти. У травні 1896-го цю безіменну вулицю нарекли іменем вірменського архієпископа Ісаковича (нинішня Сабата).

Втім, українці Станиславова не змірились. Вони засипали окружну і крайову австрійську владу лавиною клопотань і таки домоглися свого. У 1900 році у престижному районі Леонівка таки з’явилася вулиця Шевченка (нині – Лермонтова).

Щоправда, у 1920-х поляки перейменували її на честь свого другого президента – Станіслава Войцеховського.

Іван Бондарєв