Калущина змережана Франковими дорогами і доброю пам’яттю про Каменяра. Серед відбитків живої історії – і Народний музей-оселя родини Івана Франка комунального закладу «Музейно-виставковий центр Калуської міської ради» у колишніх приміських Підгірках (нині – це мікрорайон міста), відкритий 30 серпня 1992 року згідно з відповідним рішенням (від 1989-го) міськвиконкому, який тоді очолював Роман Сушко.

Заклад перебуває у віданні управління культури, національностей та релігій Калуської міської ради. А звів будинок, у якому музей розташований, у 1934–1935 роках на ділянці неподалік батьківської хати, яка не збереглася до нашого часу, Омелян, син наймолодшого брата І. Франка – Онуфрія. Тут часто, зупинявся Каменяр, коли мандрував Прикарпаттям і завертав у гості до брата. Ініціаторкою заснування музею-оселі на родинному підгорецькому ґрунті, придбаному братами Іваном та Онуфрієм 1903 року,були внучка Онуфрія Франка – світлої пам’яті Оксана Франко, докторка історичних наук і професорка ЛНУ ім. І. Франка, та її син Андрій, кандидат історичних наук і науковий співробітник відділу франкознавства Інституту Івана Франка НАН України у Львові.

Понад 20 років – з часу відкриття 1992-го і до 2013-го – родинний музей-оселю Франків у Калуші очолювала педагогиня Лідія Іваницька – відома громадська діячка, союзянка, членкиня Народного Руху України і краєзнавиця, а також – давня товаришка, однокласниця і кума Оксани Франко. Відтак у різні роки музеєм опікувалися наукові співробітниці Любов Бойко, Наталія Мельник, Леся Кирилович, а віднедавна – Дарія Ониськів. Тож у контексті відзначення у серпні наступного року 170-ліття від дня народження Івана Франка пропонуємо читачам «Галичини» ексклюзивну серпневу розмову з Л. Іваницькою – короткий спомин з перших вуст про не прості, але натхненні і яскраві дороги до заснування музею-оселі родини Франків у калуських Підгірках на зорі проголошення Незалежності України.

– Лідіє Романівно, як народився задум заснування родинного музею-оселі Франків і чи то правда, що заради цієї мети Оксані Франко довелося свого часу ледь не під бульдозер лягати?

– З Оксаною Франко ми дружили зі шкільних років, а відтак і вищу освіту разом здобували у Львові – я стала вчителькою географії, а вона історикинею. Коли після заміжжя вона мешкала у Києві чи за межами України, то, повертаючись на Прикарпаття, завжди навідувалася до мене у Підгірки.

Задум заснування музею-оселі належить Оксані Франко. І справді від появи такої ідеї й до її реалізації шлях був непростий. Адже всі будинки у Підгірках на вулиці, де розташований музей-оселя, свого часу були знесені. Така ж доля чекала і на хату Оксани Омелянівни через спорудження поряд із нею заводських корпусів. Але вона свою хату зберегла – зверталася до влади і громадськості, писала у всі інстанції, просила про підтримку відомих громадських, культурних і політичних діячів, зокрема поетів Дмитра Павличка і Степана Пушика.

Згодом було рішення виконкому Калуської міської ради – Роман Сушко багато зробив, щоб у Підгірках був музей-оселя родини Франків. Пригадую, як він одного дня зайшов до хати, перехрестився перед образами і сказав: «Тут музей буде!». До речі, в цій хаті, де тепер музей, доживала свого віку дружина Онуфрія Франка Юлія. Досі тут зберігається те ліжко, в якому вона свого часу відійшла у засвіти.

Оксана Франко запропонувала мені опікуватися музеєм перед виходом на пенсію. Я тоді працювала вчителькою географії у калуських селах Завій та Підмихайля, у вечірній школі і школі №6 у Калуші. А родину Франків я добре знала від п’ятого класу. Коли ж почала завідувати музеєм, то часто на дверях закладу залишала записочку «Іду до Франків». Адже постійно і наполегливо продовжувала досліджувати їхнє родинне коріння у Підгірках.

Така робота давала добрі результати. Ми навідувалися до тих чи інших представників численної родини Франків у Підгірках, і вони нам для музею передавали різні майбутні експонати. Та найголовніше, що в самій хаті збереглися деякі домашні речі Онуфрія Франка – корито, куделя тощо.

Експонати у першій кімнаті розповідали про Каменяра і його дітей. Друга кімната присвячена Іванові Франку і його родині у Підгірках, третя називалася «Світлиця Франкового роду», а в четвертій розмістили експонати про родину уродженця Підгірок Григорія Смольського, відомого художника і громадського діяча.

Оскільки сходи на другий поверх оселі були не надійні і стрімкі, то попервах у верхніх кімнатах нічого для обладнання музейних експозицій не робили. Але завдяки фінансовому сприянню Калуської міської ради на чолі з головою Ігорем Матвійчуком згодом і там обладнали ще три музейні кімнати.

Тими роками роки я була щаслива, тому що усвідомлювала: опікуючись музеєм-оселею, робила для Калуша багато. Адже я не просто вчителька географії, а й, що найголовніше, краєзнавиця в душі… До ювілейних дат у музеї-оселі постійно відбувалися наукові конференції, а тепер того немає. Але коштів виділяли для музею мало – я постійно ходила і просила, інколи мене не впізнавали і приймали за жебрачку, яка побирається по людях, щоб відтак купити собі пляшку горілки. Пригадую, як свого часу до музею навідався міський голова Калуша Ігор Насалик і пообіцяв дати 12 тисяч гривень на сходи. А відтак бідкався і казав неправду, що дав не 12, а 15 тисяч, а ми, мовляв, його і добрим словом вдячності не згадали…

– Чи не було Вам лячно очолювати музей після багатьох років педагогічної праці?

– Спершу, звісно, страх був, але ж поряд багато років була Оксана Франко – моя перша помічниця й порадниця. Музеєві-оселі родини Івана Франка у калуському мікрорайоні «Підгірки» цього року вже сповнюється 32. Тепер ним опікується Дарія Ониськів, яка робить для закладу дуже багато. А найголовніше – багато пише про родину Франків та їх побутування на Калущині у різні роки. Але проблем, звичайно, не бракує. Адже музей-оселя і досі ще не має належного опалення. Колись, як робили ремонт у будинку, то порозбирали всі старі печі, муровані ще Омеляном Франком, в яких можна було чудово опалювати приміщення дровами. Але, дасть Бог, все налагодиться. Як мовлять, дорогу здолає той, хто йде, а не сидить сиднем.

– До речі, цікаво, чи сьогодні живуть ще нащадки великого роду Франків у калуському мікрорайоні «Підгірки»?

– Так, є. Але вже як праправнуки…

Незабаром Лідії Іваницькій сповниться 89. Щоб бодай побіжно зрозуміти потужність цієї особистості у житті Калуської територіальної громади, на мій погляд, буде доречно торкнутися деяких її життєвих епізодів і знати, що рідний брат її бабусі Олі із села Осмолоди о. Лев Глинка був старшиною УГА, відомим каноністом, науковцем і автором підручників з канонічного права, сповідником віри і подвижником УГКЦ, учнем митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, відбув десять років сталінських таборів і спочиває у Бозі на кладовищі у селі Брошневі. Стрия Лідії Романівни – батькового рідного брата Мирослава Штуняка розстріляли 1943 року під стінами синагоги в Івано-Франківську на вулиці, яка сьогодні має назву Страчених націоналістів …

Тож про свої щасливі роки у часі опіки музеєм-оселею родини Франків Лідія Іваницька розповіла не для красного слівця чи вивищення – жінка аж світилася від осяйних життєвих спогадів про роки спілкування з нащадками Франкового роду і праці для прослави рідного Калуша – живої причетності до заснування і життя музейного закладу у Підгірках.

Є журналістські матеріали, які я ще називаю мандрівними чи живими, після завершення яких у мене завжди залишається, образно кажучи, післясмак роздумів чи рефлексій. У Калуші поштовхом до моїх ліричних відступів стала простенька, але тепла інформація Лідії Іваницької про те, що вона свого часу на обійсті Омеляна Франка, де сьогодні розташований музей-оселя родини Франка у Підгірках, посадила деревце горіха і кущ калини. Я їх бачив – ростуть і тішать відвідувачів. І в моїй уяві стали ті двійко насаджень – як подружня пара – своєрідним символом столиці Франкового серця – Прикарпаття…

Я народився ще на Станіславщині, а відтак через три роки область перейменували на Івано-Франківщину. У дитинстві ці метаморфози промайнули повз мене, але у шкільні і у юнацькі роки таке перейменування, добре пам’ятаю, ніколи не було мені до душі. І зовсім не через толерування пам’яті про нащадків магната Потоцького. Чому? По-перше, нам вбивали у голови, що це була ініціатива трудових колективів заводів, фабрик, колгоспів про перейменування Станіславської області на Івано-Франківську. А все, що у ті роки народжувалося колективно і водночас безіменно, у моїй родині сприймали не як добру справу, а як чергову оману народу комуністичними вождями та їхньою керівною силою. А стара назва, навпаки, була символом колишнього – не радянського світу.

По-друге, те перейменування видавалося як частково притягнуте за вуха. Оскільки я тоді не мав належних знань, то ніяк не міг второпати, чому наш край має називатися Івано-Франківщиною, якщо Іван Франко народився на Львівщині. Очевидно, мені ще треба було добре набратися років, щоби збагнути – той чоловік, який перший придумав назву Івано-Франківськ замість Станіслав, був дуже мудрим і кмітливим. Бо, акцентуючи на постаті «вічного революціонера», «Каменяра», «Мойсея» чи «духа, що тіло рве до бою», невідомий мені автор ідеї перейменування чудово знав, що не тільки на Львівщині, а й на Прикарпатті поетові являлася любов. Тож я собі й подумав, що закоханому чоловікові миле все, що любе його коханню – закохані чоловіки завжди готові навіть стежки цілувати, якими ступали ніжки тієї єдиної і неповторної. Очевидно, і для Івана Франка мова серця також була важливим провідником теренами нашого краю.

Надіюся, що не образяться на мене жителі бойківського села Лолина на Вигодщині – столиці першого Франкового кохання, якщо я столицею Франкового серця означу не тільки життєві терени поетової натхненниці і однієї із перших жінок-інтелектуалок ХІХ століття Ольги Рошкевич, а й усе наше Прикарпаття.

Ігор Лазоришин