Травень 1941 року. Володимиру Заячківську разом з матір'ю, сестрою, двома братами та тіткою силою вивозять у Сибір із власного дому в Збаражі, що на Тернопільщині. Причина — активна проукраїнська позиція батька. Минуло сім років, сповнених холодом, голодом, нелюдськими умовами та втратами. Повернувшись в Україну, родина не змогла оселитися в рідній домівці — її зайняли комуністи.

Нині Володимира Заячківська мешкає в середмісті Івано-Франківська. У січні 2025 року вона відзначила своє 89-річчя.

Про дитинство в депортації та життя після неї жінка розповіла Суспільному.

"Учотирьох стали навколішки й молилися"

Володимира Заячківська народилася у місті Збараж. Жінка каже: її родину на той час можна було б назвати майже заможною. День, коли комуністи вдерлися у родинний дім, аби назавжди виселити їх з рідної оселі, жінка пам'ятає все життя. Тоді її матері довелося за 15 хвилин зібрали найнеобхідніші речі та з чотирма дітьми вирушити до Сибіру.

"Старша сестра мала десять років, брат Роман — дев'ять. Мені було п'ять. І ще був дворічний брат Юрчик. Також з нами вивезли татову сестру. Її не повинні були брати, але там був один з КПЗ, і він хотів нашу хату зайняти. Нас вивезли через тата, бо він пішов в організацію спротиву", — пригадує Володимира.

Її батько у 1939 році зібрався з іншими чоловіками, щоб виступити проти радянської влади. Утім, ані зброї, ані організації у них не було. Зі слів Володимири, учасників цього формування комуністам видав зрадник.

Родина могла загинути ще дорогою до Сибіру. Переповнені потяги та умови, в яких довелося їхати, жінка пригадує донині.

"У Казані ми сиділи тиждень — не могли прокомпостувати квиток. Таких людей було багато. Ми всі спали й лежали на підлозі: хто під лавкою, хто на ній. Місця не було. Воші лазили по всьому, страшне. Довезли до міста іншим поїздом. Потім річкою Вагай нас везли на пароплаві. Але так багато нас було там, і човни набирали воду. Жінки вичерпували її, щоб ми не втопилися. Я не знаю, як ми там вижили. Ми вчотирьох стали навколішки й молилися. І Бог дав, що ми доїхали до того селища", — розповідає Володимира Заячківська.

Таборові діти

Володимиру із сім'єю привезли у селище Кордон, нині в Тюменській області РФ. У тих краях, каже жінка, перші морози фіксували вже наприкінці серпня. Зима тривала до кінця травня, а температура повітря сягала 40° морозу.

"Діти бігали голі та босі. У той страшний мороз ідеш до тієї школи — ноги тобі дубіють. Улітку нас заїдали комарі, мошки, ґедзі. То страшне було", — говорить жінка.

Депортовані українці жили у спільних бараках, по кілька родин у кожному. У невеликому приміщенні разом жили й маленькі діти, і хворі літні люди. Ліжка там були дерев'яні, а замість постільної білизни — стелена суха трава.

"Там такі блощиці були й таргани, що я не можу описати. Таргани над кухнею висіли, як мурашник. А блощиці так нас покусали, що ми всі були запухлі. На очі ніхто не бачив. У цьому бараці було холодно, тому що щілини у дереві забиті мохом, не побілені. І ще в тому кутку, де ми перебували, розбилося вікно. Мусили подушкою заткати його, аби так не дуло", — пригадує Володимира Заячківська.

Смерть найменшого брата на чужині

За сім років життя у Сибіру м'ясної чи молочної продукції майже не куштували. Від голоду та хвороб часто помирали люди. Старші діти були міцніші, проте один з братів захворів на остеомієліт.

"Гнилі кістки, страшні болі, медичної допомоги не було. Він ночами не спав. Коли шматок кістки виліз з нариву на нозі, брат вже почав на милицях ходити", — каже Володимира.

На Сибіру помер і наймолодший брат Володимири Юрко. Його поховали на чужині.

"Він дістав запалення і дуже хворий був. Такий вже був худющий — шкіра і кістки, як в Освенцимі. Коли мама йшла на роботу в останній день, він ще хотів, аби вона залишилася. Зійшов з ліжка, а йти він не міг, і навкарачки повз до мами. Схопив її за ноги: "Мамо, не йди, не йди". І вже вона залишилася. Таки того дня Юрко помер", — каже жінка.

16 кілограмів борошна — за весільну обручку

Матір Володимири намагалася врятувати від голоду решту дітей. Аби отримати бодай якусь допомогу, їй довелося пішки йти десятки кілометрів засніженими дорогами в один бік і назад. На день їхній родині видавали лише буханець хліба.

"Якось мама зварила нам бадилля з картоплі. Ми мало не отруїлися, бо то страшну блювоту викликає. Воно гірке. Знаєте, як голодне, то їж усе. Навіть узимку осикові поліна різали, давали трішки борошна та їли. Один раз нас так поздувало, що більше ми до тієї практики не поверталися. Влітку лободу та кропиву їли. Дістане мама 200 грамів муки, нею те забілить, і так ми їли. У мене живіт був такий великий, як бочка чи гарбуз. Я взагалі така вже була, як-то кажуть, доходяга. Але якось Бог дав, що вижила", — пригадує Володимира Заячківська.

Матері доводилося обмінювати власні речі на їжу. За 16 кілограмів вівсяного борошна жінка віддала весільну обручку. Потім — ланцюжок з медальйоном та одяг.

"Хату ми не намагалися повернути, бо відправили б у Сибір знову"

Листопад 1947 року. Довгоочікуваний приїзд в Україну після депортації. Однак повертатися Володимирі та її родині було вже нікуди — будинки зайняли представники радянської влади.

"Хату ми не намагалися повернути, бо відправили б у Сибір знову. В Україні вже закінчила бухгалтерські курси, пішла працювати в газконтору. Відпрацювала два роки й вступила в університет у Львові. Я ніби в школі не була дуже успішною, але три роки отримувала підвищену стипендію. У дипломі написано: економіст-географ", — розповідає Володимира Заячківська.

10 січня 2025 року їй пішов дев'ятий десяток. Володимира мешкає зі своєю кішкою в одній з "хрущовок" у середмісті Івано-Франківська. Сюди вона переїхала на початку 1960-х років.

Утім, каже жінка, ніколи б не подумала, що у такому віці знову переживатиме жахіття війни та жорстокість росіян.

"На жаль, ми не маємо такого поняття, що буде кінець цій війні. Ви знаєте, я вже бачила багато. Я — оптимістка. Виживала і в теперішньому житті, бо всяке було. Але надіємося", — додає жінка.