Михайла Голинського, оперного співака світової слави, колишнього учня Коломийської гімназії, у 1930-х роках щороку запрошували на виступ до Коломиї чи то хор «Коломийський Боян», чи філія Музичного інституту імені М. Лисенка. Зазвичай співак приїжджав напередодні концерту й зупинявся у Романа Рубінгера, скрипаля, диригента, директора філії, в помешканні якого була велика гостинна кімната з добрим роялем, та й розташовувалося воно майже навпроти Щадничої каси, де й відбувалися концерти.

Перед одним таким концертом приїхав до Коломиї і композитор Станіслав Людкевич. Рубінгери обидвох музикантів розмістили на ночівлю в одній кімнаті, а оскільки гості були зморені дорогою, й наступного дня мав бути виступ, то багато не розмовляючи, одразу полягали спати. М. Голинський, який згодом описав цю пригоду в «Спогадах», попередив композитора, що може вночі трохи хропіти, й заздалегідь вибачився. С. Людкевич, багатозначно усміхнувшись, відповів, що і з ним таке трапляється. Що було далі – цитую спогади: «Ми побажали один одному доброї ночі і віддалися в царство «Морфея». І тут, може, через дві хвилини почалася для мене справжня трагедія. Вона тяглася аж до самого ранку… Людкевич, лише поклав голову на подушку, відразу почав так сильно хропіти (різними тонами), що мертвого збудив би. Заснути мені при такій «музиці» було просто неможливо. Я встромив палець у вухо – не допомагає. Поклав на вухо «ясьок» – малу подушку – не помагає, поклав велику подушку – теж не помогло… Будити Людкевича не маю ні серця, ні відваги, а спати хочеться. Я мушу заснути, бо завтра концерт. Я мушу спати!.. Що тут робити? Йти до готелю також не випадає, бо образяться Рубінгери, і Людкевичу зробив би велику прикрість». М. Голинському нічого не залишалося, як разом з постіллю і матрацом перебратися в найвіддаленіший від С. Людкевича кут довжелезної кімнати і розміститися на підлозі. Там співак нарешті заснув. Прокинувся від тихеньких кроків господаря дому, який, побачивши порожнє ліжко М. Голинського, мало не скрикнув. Співак згадував: «Я швиденько кинувся до нього і затулив йому долонею рота. І тут прокинувся Людкевич. Глянув на порожнє ліжко, потім на нас з Ромком і зніяковіло промовив: «Я знав, що інколи хроплю, але ж не знав, що так «громогласно». І ми всі троє «громогласно» розреготалися».

Як зізнавався співак у «Спогадах», не раз згадував потім цей коломийський епізод з «музичними руладами» С. Людкевича, і йому ставало весело.

©Наукова співробітниця

Музею історії міста Коломиї 

Мирослава Кочержук