21 жовтня 1947 року з західних областей України було вивезено до Сибіру майже 400 тисяч патріотів. На виснажливих каторжних роботах, позбавлені усіх прав і свобод пересування, тільки з Івано-Франківської області там загинуло 80 тисяч репресованих (репресії 1940—1952-х років).

Нашу сім’ю звинуватили в організації діяльності підпільної групи УПА «Печера», бункер якої виявили в пивниці стодоли батькової сестри в Станіславі. Підпільники при облаві підірвалися на гранатах, але не здались в руки НКВДистів. А нас репресували в 1950 році.
…Тільки взаємодопомога та дружба спецпоселенців усіх націй допомогла нам вижити у тих суворих умовах. Грузин з Кутаїсі рубав матері взимку дрова, палив пічку; білорус навесні допомагав садити картоплю, корчувати пні; литовка з сусіднього села носила нам, дітям, козяче молоко, коли ми хворіли, особливо я. Після зимової купелі в ополонці, коли тонув і чудом врятували мене діти, а температура під 400С не спадала місяць, то мені в хуртовину і морози два рази на день лікарка сибірячка з сусіднього селища ходила робити уколи, примовляючи: «Він буде жити, бо коли пропущу хоч один укол, то помре». Мешканка Сахаліну, старенька бабуся заміняла нам рідну бабцю, вчила частушок. Моя вчителька з Підмосков'я Тетяна Воробйова, далекі родичі якої опинились на засланні ще за Росії, мене дуже любила. Я був її кращим учнем.
Так ми проживали далеко від батьківщини, перед сном клякали на коліна і молились Богу, щоб ще колись побачити рідних, рідну Україну. І Бог почув наші молитви.
Звільнили нас восени 1957 року. Їхали довго. Зійшовши на вокзалі у Станіславі, батько упав на коліна і почав цілувати рідну землю. Ми ледве його підняли. Розповів нам, як ще у Сибіру в аеропорту м. Іркутська теж один колишній довголітній в'язень Гулагів, зійшовши з трапа літака, розпростерся на асфальті, гірко ридаючи і б’ючись головою об асфальт, причитав: «Талая земля, талая земля, сколько лет я тебя не видал?».
Ми пішли вул. Грюнвальдською до бабиної хати на вул. Кармелюка. Мати здивувалась, що Грюнвальдську не перейменували, Кармелюка теж. Йшов малий дощ, ми звернули увагу на чистоту вулиці, прекрасний скверик. Прийшовши до бабці (ми зробили їй сюрприз – не казали, коли приїдемо), вона від несподіванки впала на коліна, піднімала до неба голову та руки, ридала, промовляючи: «О, Матінко Божа, Великий Боже, ти почув мої молитви!». Матір упала в обійми бабці і довго разом плакали. Ми бабцю не впізнали (на фотографіях це була красива жінка), а тепер – вся згорблена, посивіла.
Ми пішли до школи №8, де вчилася моя мама, моя бабця, в районі вул. Шевченка. Директором школи була колишня партизанка загону Ковпака, яка нас, дітей із сімей репресованих, взяла під свій захист. Звали її Ганна Андріївна Бойко. В тій школі вчилися діти репресованих Чучуків (був головою Руху), учителював політв'язень п.Стрільців і т. д. Директорка ходила у шкіряній спідниці, була дуже строга і мала підірване здоров'я. Прикро, що хтось «бреше», що ковпаківці воювали з УПА. Навпаки, співпрацювали. Їхнього комісара Руднєва застрелила московська радистка за те, що контактував з Романом Шухевичем. Вже потім, на запрошення канадської діаспори, колишніх вояків УПА, за їх гроші в Радянському Союзі вчительку відпустили на лікування до Канади, де її так «відновили», що ця старенька дожила до 103-річного віку. Я був на її столітті.
Та не довго довелося нам тішитися у бабусиній хаті. Через три роки нас повторно репресували, серед зими, вигнавши на вулицю за доносом сусіда-енкаведиста. Коли нас звільняли з обліку спецпоселень, то взяли підписку про заборону поселятися на Батьківщині під загрозою каторги суворого режиму. В комендатурі нам казали: «Не повертайтеся на Батьківщину, ви ж не знаєте, що на вас там чекає, а ми знаємо, що чекає вас терор і переслідування. Тут вас поважають. Ви себе зарекомендували як прекрасні робітники. Залишайтеся. Отримаєте паспорти вільного пересування. Будете мати хороші зарплати. Згодом з бараків переселитеся у власні домівки. На Батьківщину поїдете у відпустку. А якщо вже вирішили їхати, то повертайтеся». І багато хто повертався. Вдома, дійсно, нас переслідували місцеві енкаведисти та їх «шістки». На роботу не приймали, не прописували. Ми були чужі серед своїх.
І ось знову – репресії. А почалися наші репресії з зими 1950 року. Наказали брати все необхідне у клунки, попрощатися з рідними і – на вантажівку. На це давали ніч. Батько в клунок складав улюблені книги, але начальник конвою (батько на ціле життя запам’ятав його нахабну зовнішність і прізвище) лейтенант НКВД Шлянгін підійшов і сильно вдарив його кулаком в обличчя, батько впав, книги розсипались. «Книги не положено», — сказав лейтенант. Вже потім нам розповіли, що той енкаведист поселився в нашій квартирі, присвоїв наші речі і знамениту німецьку вівчарку, яка не слухалася його, нічого не їла, і він її застрелив. Потім він виїхав до Москви, а в нашому домі залишилися жити його діти. Дім нам так і не повернули.
Везли нас на чужину у вщент переповнених вагонах-телятниках, як худобу, на підлозі і на нарах. Посередині – пічка-буржуйка, яка не завжди горіла, адже не було дров, а морози тиснули до мінус 400С. Волосся у жінок примерзало до стінок вагона. В кутку – «параша». Готували на буржуйці переважно їжу для немовлят, які масово помирали, як і старці. Раз вдень до вагона заходив конвой, роздавав якусь баланду і запитував, скільки померлих. За ноги їх і викидали під укіс колії на ходу поїзда. Скількома тисячами кісток прокладався цей шлях – годі злічити. Розповідали батьки, як я, дворічний хлопчик, заповз у кут вагона, де на сіні в теплому кожусі спав вартовий, притулився до нього, а він як встане, як візьме мене за ногу і кине в другий кут вагона. Я мало не вбився, поламав ребро…
…Привезли нас в Черемхово Іркутської області на лісоповал. Жили у старенькій кімнатці. Якось під вечір до хати вдерлися бандити-грабіжники, які повтікали з зони, поранили ножами у нас на очах батька і матір, пограбували, хоча і до них це зробили НКВДисти в Станіславі.
Потім перевели під Тайшет до шахтарського селища. Поселили в землянку. Це була велика яма, накрита хмизом і толю. Палили «лучиною», світла не було. Батько тягав важкі вагонетки та тачки у забої. Потім його перевели до загального барака. Батько придбав військовий радіоприймач, якого місцевий спеціаліст налаштував на хвилі радіостанції «Свобода». Ночами батько слухав новини. Якось я випадково підслухав, як батько з матір'ю сварилися. Батько почав хвалити Берію за те, що він прислухається до президента США (тоді Ейзенхауера), який під шаленим тиском нашої діаспори наполягав на звільненні політв'язнів та спецпоселенців із західних областей України. Підготував навіть указ Сталіну. За дружбу з Ейзенхауером після смерті Сталіна Нарком оборони Ворошилов і розстріляв Берію. Батько казав, що то розумна, культурна людина та інтелігент, не те, як його «малюють». Матір схопилась з криком: «А ти чого його так вихваляєш. Ти звідки знаєш? Значить, ти був у нього на прийомі, щоб звільнили сестру?».
Якось узимку до нас зайшов високий чоловік у чорному, розгорнув посвідчення і оголосив: МГБ. Спитав: «Де у вас приймач?». Не чекаючи відповіді, підійшов до тумби, відкинув штору, виявив приймач, присів і почав крутити ручку, зразу знайшовши потрібну хвилю «Свободи». Грізно спитав: «Що це таке?». Ми мовчали. Мати забилась у кут на ліжку, ми попідбігали до неї, вона нас обняла. Ми тряслися. Батько побілів, мовчав. Він знову прикрикнув: «Я спрашиваю!». Мати заплакала, ми тісніше пригорнулась до неї. Всі розуміли, що це кінець! Що з нами буде? Мати підняла голову до неба, склала руки. МГБіст пооглядався навколо, на цю «картину» і вже спокійнішим голосом наказав батькові: «Викрутка є?». Батько подав. Розвернув приймач, почав відкручувати задню стінку і там копатися. Мати причитала, батько потихеньку почав збирати торбу з сухарями і все необхідне. Я вирвався від матері, підбіг до МГБіста і зі сльозами, нічого не розуміючи, спитав: «Дядя, а що ви робите?». Той оглянувся на матір, на батька, погладив мене по головці і промовив: «Йди хлопчику, все буде добре». Завершивши роботу, поставив приймач на місце, присів за столик, вийняв бланк паперу і почав щось писати. Написавши, підкликав батька і показав, де той має розписатися. Батько з тремтячими руками підійшов, спитавши: «Це все?» МГБіст ще раз подивився на ридаючу матір, на заплаканих дітей і крикнув: «А где вы раньше были? О молодой жене, о детях подумали? Что с ними будет, ерундой занимаетесь? А куда это вы собрались?», – грізно додав. А потім вже спокійно: «Расписывайтесь, что я ничего не обнаружил, ложный донос, как это у нас часто бывает. Скажите спасибо моему начальнику. Мы в таких случаях сразу приезжаем. А он говорит: «Езжай один, проверь, а может это ложный донос, зачем даром «воронок» из райцентра гнать. Вот и я проверил, он был прав». І каже батькові: «Ведь у меня тоже молодая, красивая жена и детишки похожи на ваших. До свидания». І пішов. Я не буду описувати нашу радість, але мати упала на коліна і палко молилася. Та якось спохватились. А чому він сказав «до свидания»?..
Вже після смерті Сталіна, влітку до нас заходить високий статний чоловік. Ми його спочатку не впізнали. Ввічливо поздоровався. Матір його впізнала, посадила за стіл, батька не було. Якраз був обідній час. Дали миску борщу, вареники. Дуже хвалив борщ. Розпитував, як поживаємо. Це був той же МГБіст. Коли мати розповіла, що батько був травмований і далі працює в забої, гнівно обурився. Пообіцяв, що все буде добре. В той же день пішов на шахту до начальника «особого» відділу і разом пішли до директора шахти. Наступного дня батька перевели з забою у контору – у відділ робітничого постачання бухгалтером…
…У 70-их роках за сприяння чудової людини прокурора області Кравченка нас реабілітували. Він допоміг з житлом, з пропискою в Івано-Франківську. Але перш ніж потрапити до рідного міста, родину приютив Делятин, де колишній батьків учень відомий співак Київської оперети Іван Лазорів став директором Делятинської школи і прийняв батька на роботу. Нашими сусідами була родина Прохаськів. З бабцею Тараса Прохаська, Софією, з роду Головацьких, засновників «Руської трійці», батько товаришував ще за Польщі.
…Ось така коротенька історія нашої сім’ї. А таких історій багато. Не всі дожили до наших днів, але ті десятки тисяч могил, розкиданих по далеких сибірах, якби «пооживали», то спитали би у нас з вами: «За це ми насправді склали свої голови, чи такої реабілітації нам сьогодні потрібно, яке майбутнє наших нащадків, чи такий вибір України?».

Ярема ТЕРЕШКУН, голова обласної організаціїї спецпоселенців

P.S.

…А ще до репресій… «Туся» – так подруги і друзі ласкаво називали мою матір в м. Станіславові. Звали її Віра, Віруся. Кращими подругами її були відомі красиві дівчата з видатних сімей тодішнього Станіславова. Наталія Будзуляк – дочка місцевого землевпорядника, який керував землею у Станіславові, рідний племінник якої вже потім, будучи нафтовиком, разом зі своїм другом з Росії Чорномирдіним і заснували славнозвісний «Газпром». Другою подругою була Ольга Литвинович – відомий музикант, дочка найкращого станіславського адвоката. Третьою – Володимира Ульванська, дочка відомого лікаря. Вони потім поставали хресними матерями її дітей. Всіх їх спіткала трагічна доля вже в тій Україні, про яку мріяли. Наталія після падіння була паралізована і багато років до самої смерті не вставала з ліжка. Ії доглядав племінник. Ольга зі своєю сестрою загинули у домі на вул. Мазепи від вибуху газу. Сліди п.Володимири десь загубились в часи війни. Матір моя померла в рідному місті в обгорілій від пожежі хаті 15 років тому від падіння і халатного ставлення дільничного лікаря, бо травма була незначною.
В молодості цими молодими, красивими гімназистками захоплювались усі хлопці. Не насмілювалися підійти, адже ті були з відомих сімей, а молодь тоді не працювала, бо не було роботи і не мали за що хлопці запросити їх «на каву». Щось подібне, як сьогодні.
Батьки матері на початку минулого століття з Польщі переїхали до Станіславова. Мати її (моя бабуся) шляхетного польського роду Головінських з міста Хелм (тепер у Польщі, колись це місто заснував Данило Галицький). Ще у 16 років вийшла заміж за підприємця з м. Сянока (відомої колись фортеці Галицького князівства), який мав словацьке коріння і був спеціалістом з шкіряного виробництва. Влаштувався на шкірзавод, поселився у віллі в районі теперішньої вул.Тарнавського. Потім купив будиночок поблизу шкірзаводу і на теперішній вул. Бельведерській заснував взуттєві цехи у двох довгих одноповерхових будівлях. Одну з них ще після війни знесли, побудували міськвідділ міліції на тому місці, а другу будівлю знесли вже за часів незалежності.
Коли ті дівчата шпацерувал» «стометрівкою», на маму особливу увагу звернув найкращий спортсмен Ярема Попель, який в неї закохався. На його честь мати дала мені це ім'я. Він і познайомив матір з найкращим своїм другом, спортсменом Романом Андруховичем. І ті з першого погляду закохались одне в одного, були як «нерозлийвода». Всі вважали їх «женихом і нареченою». Та війна розлучила їх. Роман тоді поїхав до родичів у Варшаву, яку в той час захопили німці. Якось вирвавшись, поїхав до рідного Станіславова, щоб врятувати свою кохану Віру. Німці спіймали його на кордоні як радянського шпигуна, довго допитували, катували і кинули до концтабору Освєнцім. При звільненні в 1945 році Романа відпустили і вже на кордоні його затримали радянські прикордонники, тепер як німецького шпигуна (бо з Освєнціму майже ніхто не повертався). І знову довго катували та закинули на Колиму у табори суворого режиму, а потім перевели у Караганду. Аж звідти він дав про себе знати, не писав, щоб не наражати Віру на небезпеку, а насправді нашкодив їй – вона його чекала. Потім вважала загиблим і вийшла заміж. Але вже була у Сибіру. Там вона і дізналася, що Роман живий. Потім він став Міністром Республіки Польща, приїжджав до Союзу і хотів забрати матір з дітьми до Варшави. Але матір відмовила.
Батько у 1942 році переїхав до Станіслава. У передмісті Варшави ще до війни працював педагогом, а під час війни – на підневільній роботі на підприємця військового комплексу Німеччини барона Груна. Польські партизани ліквідували Груна. Батько забрав з собою його велику бібліотеку і чудову німецьку вівчарку, яку ми і назвали Груном.
Син Івана Франка Тарас також у 1942 році, переїхавши зі Львова до Станіслава, заснував ремісничу бурсу (теперішня вул. Шевченка) для нашої молоді, щоб урятувати її від армії. Батько потоваришував з Тарасом і організував другу таку бурсу на теперішній вул. Незалежності. Матір прийняли бухгалтером у ці дві бурси. А основна робота матері була головним бухгалтером на «Електрівні» (тепер «Обленерго»).
У 1944 році радянська влада бурси ліквідувала, а батька як відомого педагога прийняли учителем до школи №5, а звідти і інспектором шкіл міста до міськвідділу освіти. З цієї посади і забрали до Сибіру.