Четвер, 23.05.2024, 23:38:44

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Лютий 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28
 
Архів новин
Головна » 2022 » Лютий » 18 » Останні свідки репресій. Доля родини жительки села Рівня на Рожнятівщині Стефанії Тарабаш – вирок без терміну давності
11:29:29
Останні свідки репресій. Доля родини жительки села Рівня на Рожнятівщині Стефанії Тарабаш – вирок без терміну давності

Наприкінці минулого року в «Галичині» було опубліковано інтерв’ю «Достойний племінник «Довбуша» з Михайлом Стефураком із села Тисменичани на Івано-Франківщині – чинним членом ОУН, сибірським виселенцем і племінником станичного УПА Миколи Ілліва на псевдо «Довбуш». Після публікації до нас звернулася Марія Думанська із селища Брошнева-Осади, якій цього року сповнюється 90, і розповіла про схожу долю своєї шкільної подруги із села Рівні на Рожнятівщині світлої пам’яті Стефанії Тарабаш та її родини. Адже дороги в Сибір, зокрема в містечко Черемхове біля Іркутська, і для Михайла Стефурака із Тисменичан, і для Стефанії Тарабаш із Рівні починалися на пересильному пункті в селищі Брошневі-Осаді, через який з 1947-го по 1953 рік пролягли і шляхи доль багатьох тисяч прикарпатських вигнанців.

Нова приятелька Стефанія

– У моєму рідному селі Вербівці на Рожнятівщині після закінчення Другої світової була семирічна школа, яку відвідували учні не лише з нашого села, а й з навколишніх – зокрема Каменя і Красного, – оповідає Марія ДУМАНСЬКА. – Після закінчення семирічки 1948 року ми з однокласницею і односельчанкою Ольгою Мендюк вирішили продовжити навчання і вступили до Брошнів-Осадської середньої школи. Не всі діти могли тоді продовжувати навчання, тому що воно було платним, а учням з інших сіл ще й потрібно було винаймати житло. Та ми з однокласницею Ольгою у Брошневі-Осаді проживали в помешканні мого батька, котрий як працівник ДОК ім. 17 вересня (згодом лісокомбінат «Осмолода». – Авт.) був забезпечений державним житлом.

У новому навчальному році (1949/1950 рр. – Авт.) до нас прийшла жити ще одна учениця – Стефанія Тарабаш, теж уродженка Рівні. Ми зі Стефою подружилися. Та навесні 1951-го її разом з родиною – матір’ю та сестрою Софією – насильно депортували. Їх називали «неблагонадійними» і «зрадниками». Ще тоді ми всі дивувалися, чим могли комусь загрожувати дві дівчини і їхня мама.

«Куркулі»

С. Тарабаш, на думку нашої співрозмовниці, народилася 1933 або 1934 року, точно не пам’ятає. А її родина мешкала у звичайній хатинці з прибудовою в долішньому кінці села – неподалік річки Млинівки. Господарі мали у своєму користуванні один із трьох річкових млинів – «долішній», бо ще були у Рівні на Млинівці «верхній» і «середній». На тих млинах мололи збіжжя люди з усіх навколишніх сіл. Газдів, які були власниками млинів, зрозуміло, вважали в селі багатіями, а за означенням радянської влади – «куркулями». Тож родина Стефанії Тарабаш і потрапила під хвилю «розкуркулення», чим «визволителі» прикривали справжню мету депортації – позбавити вояків-повстанців підтримки у прикарпатських селах.

– Якось Стефа розповідала, – пригадує М. Думанська, – що до їхньої оселі прийшли чужі люди й забрали батька. Поки Стефа з нами навчалася в школі, про його долю не було відомо нічого. Я не знаю нічого і про те, що було з ним далі. Родина давала собі раду самотужки, бо мати і сестра були добрими кравчинями, а ще вони провадили домашнє господарство. А млин не працював, бо не було кому ним опікуватися.

Шкільні стежки

У середній школі Брошнева-Осади (у ті роки просто Брошнів. – Авт.) діти навчались увесь тиждень, і тільки неділя була вихідним.

– Щосуботи ми з приятельками Ольгою і Стефою поверталися дододому, до рідних – у села Рівню і Вербівку, щоб побачитися з родиною й запастися продуктами харчування на наступний тиждень, – розповідає пані Ольга. – Транспортного сполучення між Брошневом-Осадою і нашими селами майже не було, тож завжди ми ходили пішки через села Брошнів, Сваричів, Рівню. Йшли навпростець, передовсім польовими стежками, часто переходили убрід річку Млинівку у Брошневі, Чечву – під селом Сваричевом та ще одну Млинівку – під Рівнею. Та найважче нам були долати повноводну і стрімку Лімницю на межі між селами Рівнею і Топільським. Колись добротний міст зруйнували під час війни, а тимчасові переправи руйнували повені.

На нашому шляху були різні зустрічі. Під гаслом заходів «правопорядку» радянські військові проводили операції чи облави із затримання підозрілих і нелояльних до влади осіб – не лише чоловіків, а й жінок. Часто ми зустрічались і з українськими вояками з боївок УПА. Такі зустрічі відбувалися головно на перехресті доріг між Сваричевом і Рівнею. Там місцевість сприяла повстанцям і особам, які переховувалися від влади. Кожному, хто нас зустрічав, ми вимушені були пояснювати, хто ми, звідки і куди йдемо. Пригадую випадки, коли хлопці-повстанці давали нам усні завдання – вивідати різні факти переміщення «охоронців громадського порядку» у селах, через які ми проходили, дізнатися про життя їхніх рідних чи знайомих. Під час повернення на навчання у Брошневі нас зустрічали зв’язкові повстанців, і ми повідомляли їм потрібну інформацію. Треба було бути дуже обережними, щоб не потрапити на гачок енкаведистам. Було дуже страшно, панувала недовіра серед людей.

Забиті вікна

– Наша подруга Стефа Тарабаш мешкала у селі Рівні, а ми з Ольгою – далі, у сусідній Вербівці, – пригадує Марія Думанська ту страшну весну 1951 року. – Ми якось попрощалися зі Стефою біля її хати й домовилися, що зустрінемося в неділю, коли повертатимемося на навчання до Брошнева-Осади. Та в неділю ми зі страхом побачили, що у будинку нашої подруги Стефи вікна та двері забиті старими дошками, а нас ніхто – ні вона, ні з її рідних – не зустрічає. А сусідка розповіла, що в ніч із суботи на неділю в селі Рівні була облава, багато родин позабирали і вивезли із села, а серед них – і родину Тарабашів. Тоді ніхто не знав, куди забрали людей. Та згодом ми у школі дізналися, що родина Стефи перебуває в пересильному таборі у Брошневі-Осаді.

Окупантські бараки

Про той пересильний пункт написано чимало. Та з розмови з Марією Думанською ми довідалися про деякі досі не відомі деталі з часів діянь цієї радянської катівні у Брошневі-Осаді. То що ж являв собою цей табір? Зі слів жінки, то була велика територія якогось пустиря, зусібіч обгороджена парканами з дощок. По кутах стояли спеціальні вежі для спостереження, де були озброєні наглядачі. Всередині пересильний пункт охороняли сторожові собаки, які завивали ночами. На території табору були невеликі дерев’яні бараки, які нашим радянським «визволителям» залишили у спадок, як розповідали старожили, ще німецькі окупанти. Ще й досі залишки одного з тих бараків чорніють на місці колишнього пересильного пункту у Брошневі-Осаді. А на місці інших звели багатоповерхівки. Згідно із задумом створити тут музей, саме звідсіля починатиметься інтерактивна експозиція «Тут починалася дорога в Сибір».

– Ми дуже хотіли чимось допомогти Стефі та її родині, які перебували у пересильному таборі, – йдеться у свідченнях Марії Думанської. – Учні Василь Федорин, Аркадій Кузів, Марія Мельник – її односельці, а також учні з Брошнева-Осади Йосиф Вінтон, Ірина Вінтон, Ольга Братах, Мирослав Колодій, Емілія Дутка, Марія Кучер, ми з Ольгою Мендюк та інші діти не раз навідувалися до пересильного табору, але нам не дозволяли зустрітися зі Стефою. А коли ми наближалися до огорожі табору, то озброєні охоронці викрикували і погрожували, що стрілятимуть. У цьому таборі Стефа перебувала упродовж трьох місяців. Відтак згодом залізничною колією нижнього складу під’їхав потяг з брудними й дірявими «товарними» вагонами, в які завантажили, а точніше – загнали, родини депортованих. І вивезли людей у невідомому напрямку.

…Відомо, що колією у «товарняках» вигнанців доправляли спочатку на залізничну станцію «Рожнятів», що у селі Креховичах за кілька кілометрів від Брошнева-Осади, а далі – у чужі світи Сибіру.

Лист із неволі

Через якийсь час С. Тарабаш написала М. Думанській свого першого листа з неволі – міста Черемхова Іркутської області. До речі, саме там свого часу перебував і депортований Михайло Стефурак із Тисменичан. Людей, яких привезли у «товарних» вагонах, поселили по кілька родин у спеціально збудовані для переселенців дерев’яні бараки. Жінки – Марія та Стефа – підтримували між собою постійний зв’язок, але, на жаль, листування в домашньому архіві Ольги Думанської не збереглося. Збереглося тільки декілька фотографій. Відомо, що Стефа з матір’ю повернулися в рідне село Рівню тільки 1958 року. Але вимушені були жити у своїх родичів, тому що в будинку Тарабашів тоді проживав голова місцевого колгоспу.

– Не повернулася у рідне село сестра Стефи – Софія. Вона зі своєю малолітньою дитиною знайшла вічний спочинок у чужій сибірській землі, – каже пані Марія. – А 1962-го Стефа вийшла заміж за Ярослава Матуляка, уродженця сусіднього села Рішнятого у нашому районі, родину котрого також було свого часу депортовано. Їхня сім’я згодом переїхала до Калуша, де замешкала у масиві так званих «фінських будиночків». Ярослав працював на хлібокомбінаті, а Стефа – кравчинею у побуткомбінаті. На превеликий жаль, різні домашні обставини – праця, народження і виховання дітей тощо – помалу розірвали наші давні стосунки. Та я знаю, що моєї приятельки Стефи вже нема. Але вона й досі живе у моїй пам’яті і спогадах. Нічого не відаю і про її рідних.

…Принагідно поінформуємо читачів, що сьогодні ще тривають ремонтні роботи у створеному два роки тому комунальному закладі Брошнів-Осадської селищної ради територіальної громади «Музей депортацій українців у ХХ столітті», а паралельно формуються його основні експозиції, серед яких – і спогади останніх свідків злодіянь катів українського народу 1947 – 1953 рр. у таборі у Брошневі-Осаді. А директор музейного закладу Ярослав Павляк наприкінці минулого року видав уже другий том книжки спогадів очевидців діянь сталінсько-комуністичного режиму на Прикарпатті «Депортації як інструмент московської імперської політики в Україні». Проте немає жодних сумнівів, що книжка про жорна репресій в Україні, зокрема і на Прикарпатті, навіть попри величезну вже зроблену роботу дослідників, ще не дописана, а останні свідки тих драматичних подій ще чекають на увагу науковців, краєзнавців, інших дослідників героїчної доби української нації.

Ігор ЛАЗОРИШИН


Переглядів: 154 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024